Шанси на обмін

Андрій сидів за вбивство в Івановській області росії у в’язниці, на північний схід від москви, коли до нього прийшли армійські вербувальники й запропонували йому хорошу зарплату та погашення судимості в обмін на шість місяців служби. Через два тижні після прибуття на фронт він наступив на міну, втратив ногу і був врятований українськими військовими. “Якби я знав до про наслідки мого вступу, я б не зробив цього“, – сухо говорить він. Зараз він читає кримінальний трилер у таборі для військовополонених під Львовом, сподіваючись, що його скоро обміняють.

Шанси Андрія хороші. Після того, як російські солдати потрапляють у полон, вони проходять через низку центрів утримання під вартою, перш ніж потрапляють саме до цього табору для військовополонених. Відвідувачів просять не розголошувати його точне місцеперебування. Прибуття сюди означає, що наступним кроком може бути обмін, якщо тільки допит українських спецслужб не виявить причетності полоненого до воєнного злочину. Деякі полонені просять українську владу відкласти їхній обмін до закінчення терміну дії їхніх військових контрактів, щоб знову не воювати. Дехто просить не повертати їх взагалі; але тоді їм доведеться залишатися під вартою допоки не закінчиться війна, якщо тільки вони не підуть добровольцями воювати в антипутінське російське ополчення, яке спонсорує Україна.

Кількість військовополонених коливається, офіційні дані не оприлюднюють. Ашілл Депре, речник Міжнародного комітету Червоного Хреста (ICRC), який намагається відвідати якомога більше полонених, каже, що він відвідав 1 500 з обох сторін, але знає, що є “тисячі інших, до яких ми не мали доступу“. Однак він відмовляється розголошувати, яка ж сторона надала більше доступу.

Зразковий табір

Львівський табір є зразковим. Відповідно до Женевських конвенцій, полонених не замикають у камерах. Кшиштоф Яновський з Управління Верховного комісара ООН з прав людини (OHCHR) каже, що умови в таборі “не викликали у нас жодних серйозних питань у минулому” і “з часом постійно покращуються“. Як і дозволено конвенціями, звичайних солдатів залучають до роботи. В одній кімнаті чоловіки сидять за столом, і клеять модні сумки для покупок. Вони також виготовляють садові меблі. Офіцерів не примушують працювати, але вони тут “рідкісні птахи“, – каже Петро Яценко, письменник, який став прессекретарем українського Координаційного штабу з питань лікування полонених.

За словами пана Яценка, типи в’язнів, які проходять через табір, були різними. Коли почалося вторгнення 2022 року, прибували переважно солдати з Донецька та Луганська, двох українських територій, які були окуповані росією у 2014 році. У другій хвилі було багато найманців з групи Вагнера. Тепер, за його словами, приблизно одна третина військовополонених – це в’язні, такі як Андрій, які були завербовані до так званих штрафних військових підрозділів “шторм-z”, третина – мобілізовані чоловіки, а третина – кадрові солдати.

У львівському таборі багато російських полонених виглядають набагато старшими за свої роки. Багато з тих, хто був завербований з в’язниці, були хворими й слабкими, і “дуже важко повірити, що вони могли бути корисними, окрім як в якості гарматного м’яса“, – каже пан Яценко. російська армія почала вербування у в’язницях на початку року, оскільки її відносини з “групою вагнера” погіршилися. Але він каже, що, схоже, “вагнер” вже забрав найсильніших полонених. За його словами, більшість російських військовополонених проводять в Україні в середньому “місяці”, але багато українців, які повертаються з росії, перебувають там понад рік. Третина українців, які повертаються, були зареєстровані зниклими безвісти, оскільки росія не ділиться з Україною інформацією про своїх в’язнів.

Жалюгідний звіт про полонених

У березні OHCHR опублікувало жалюгідний звіт про полонених. Його команди мали повний доступ до місць слідчих ізоляторів в Україні, але не мали доступу до жодного з них у росії чи на окупованих територіях. Їхня інформація про умови утримання в’язнів у російських руках надходила від звільнених в’язнів. На основі кількох сотень інтерв’ю було встановлено, що 92% тих, хто перебував у полоні росіян, стверджували, що зазнавали жорстокого поводження або катування, тоді як для полонених, утримуваних Україною, цей показник становив 49% (що все ще є тривожно високим). За словами пана Депре, момент найвищого ризику насильства настає, як правило, “у перші години після захоплення“. За словами пана Яновського, “з російського боку жорстоке поводження триває впродовж усього часу утримання під вартою“. Схоже, що це набагато менше правдиво для російських військовополонених в Україні.

У львівському таборі більшість полонених, яких ми опитали, сказали, що з ними не поводилися погано – але українські чиновники були присутні, якщо не на кожній дискусії, то на кожній розмові. Кілька чоловіків опустили погляд і сказали, що це не те, про що вони хочуть говорити. Поводження з деякими військовополоненими з боку обох країн після захоплення, включаючи повідомлення про страту без суду і слідства 15 українських і 25 російських військовополонених, “може становити воєнні злочини“, йдеться у звіті ООН. За словами пана Яновського, російські офіційні особи “по суті відкидають наші висновки“, в той час, як українська сторона “реагує на них, приймаючи нашу роль як незалежних спостерігачів“. Попри це, звіт фіксує гнітючу кількість випадків жорстокого поводження з боку українців.

“Більшість полонених, які зазнали катувань і жорстокого поводження, скаржилися на побиття прикладами гвинтівок, дерев’яними битами, палицями та кулаками … і на те, що їх змушували годинами стояти на колінах під час допитів“, – йдеться в доповіді. Також відзначається “широко поширена модель“, коли ув’язнених змушують кричати та співати гасла на камеру, а відеозаписи жорстокого поводження й приниження “розповсюджуються в соціальних мережах“.

Чому вони тут опинилися?

В Україні полоненим дозволено іноді дзвонити додому, хоча ці дзвінки не є приватними. Коли вони дзвонять, вони можуть попросити свою родину надіслати гроші, щоб вони могли купити солодощі, каву та засоби особистої гігієни у в’язничній крамниці.

“Я живий. Зі мною все гаразд. Я в Україні. Я у в’язниці, але зі мною добре поводяться“, – сказав Олексій з Липецька, який прибув до табору кількома годинами раніше. “Я тебе шукала!” – сказала його мати.

За словами пана Яценка, багато хто з військовополонених вірять російській пропагандистській лінії, що вони ведуть справедливу війну проти “нацистів”. Але принаймні деякі з цих схилених і поголених чоловіків запитують себе, чому вони тут опинилися.

“Я думаю, що ця війна даремна, – каже Кирило з Тульської області росії. – Я хочу поїхати додому“.

Підготували Альона Береза, Валентина Повзун