“У мене дитина, треба триматися”, – дружина військовополоненого з Хмельницького

Бої за Маріуполь почалися з першого дня повномасштабного вторгнення росії в Україну і тривали до 17 травня. Саме тоді відбувся вихід захисників з “Азовсталі” під гарантії ООН та Міжнародного Комітету Червоного Хреста, що передбачав здачу в полон з подальшим обміном наших військових. Однак згодом у Червоному Хресті заявили, що не гарантували безпеку українських військових у полоні і під час виходу захисників з “Азовсталі” були нейтральним посередником у координації зі сторонами конфлікту. ООН також не продемонстрували жодного результативного впливу на рф для дотримання умов поводження з військовополоненими. Відтак обидві організації по суті не виконали своїх зобов’язань щодо утримання в полоні захисників Маріуполя. 

82 дні наші військові боролися за Маріуполь в повному оточенні російських окупантів без можливості отримати військову та гуманітарну допомогу. Наразі понад 2 тисячі з них перебувають в полоні у росіян й про них нічого не відомо. Один із них — хмельничанин, який ніс службу в Державній прикордонній службі України і з початку повномасштабної війни брав участь в боях на Азовсталі. Дружина військового Тетяна просить не називати ім’я чоловіка. Боїться зашкодити йому публічністю, оскільки публічних захисників важче обміняти з полону. 

В Маріуполь на службу прикордонник з Хмельницького потрапив у листопаді 2021 року. Відтоді додому приїжджав лише один раз — в лютому 2022, і за 4 дні до повномасштабного вторгнення рф знову повернувся в портове місто.. Там чоловік з першого дня боровся за місто і “Азовсталь”. Лише зрідка виходив на зв’язок із сім’єю і повідомляв їм, що місто перетворилося в руїни. Востаннє Тетяна отримала від нього повідомлення зі словами “все добре” 15 травня — за кілька днів до виходу всіх військових із заводу.   

Чоловік разом з іншими військовими потрапив до Оленівської колонії, пенітенціарного закладу на тимчасово непідконтрольній Україні території Донецької області. І після цього сім`я про нього більше нічого не чула. 

Дружина військового Тетяна розповіла нам про життя в довоєнному Маріуполі, про передчуття війни й хвилювання, які переживає вже 5 місяць, поки її чоловік в полоні окупантів. 

Далі – пряма мова Тетяни. 

“Син дуже схожий на батька”

Ми знайомі з моїм чоловіком вже 6 років. 2 роки одружені. Я познайомилась з ним у селі, де жила моя бабуся. 

Нашому сину Богдану 2 роки. Думаю, він батька не пам’ятає, бо востаннє вони бачилися, коли Богдану було 1,5 роки. І коли чоловік ще проходив службу в Маріуполі, а ми були в Хмельницькому, то Богдан ображався на нього, що той поїхав надовго. Коли чоловік дзвонив по відеозвязку, то син відкидав телефон спочатку через образу. А той постійно кликав його: “Богданчик, ти де?”

Але син дуже на нього схожий. І вдома в нас стоять фотографії в рамках. Він часом грається, бере до рук сімейну фотографію і каже: “Тато”. Впізнає. Але він на кожну фотографію тепер каже: “Тато” (емоційно вигукує дівчина). Навіть на ту, де його немає. І було одного разу, що я питаю його: “Де тато?”, — коли він дивився фотографію. Богдан сказав: “Нема тата” (зітхаючи, дивиться вниз). Було таке…

Довоєнний Маріуполь і бої за “Азовсталь”

Я не думала, що таке може статися. Напевно, не вірила, що може бути повномасштабна війна, бо звикли до того, що було впродовж 8 років. Ми певний час з сином також жили в Маріуполі. Переїхали незадовго після того, як чоловіка перевели туди на службу в листопаді 2021. І в Маріуполі також не бачила серед людей таких настроїв, щоб віщували про тривогу. 

Ми повернулися до Хмельницького по справах у кінці січня. 10 лютого до нас приїхав чоловік. Це було вперше, що він приїхав додому від листопада минулого року. Я щось говорила йому про те, що в новинах говорять про ймовірність посилення війни, що раптом таке станеться. Але він не вірив у це, та і я все ж не думала, що так буде.

Проводжала назад в Маріуполь його вночі на вокзалі. Це було 20 лютого. Сльози. Але все одно не думали про війну. Та і навіть не могла уявити, що він повернеться туди і буквально одразу потрапить на такі важкі бої за “Азовсталь”. 

Чоловік дуже рідко виходив на зв’язок після 24 лютого. Бувало, 2-3 тижні зовсім не писав. А коли писав, то коротко: “Зі мною все добре”. Часом теж коротко казав, що там капець, що коїться і що місто просто перетворилося в руїни. Писав: “Міста нема”.

Трішки більше вдалося поспілкуватися, коли в середині квітня чоловік отримав поранення. Осколком пробило одну ногу. Він тільки мені розповів, що поранений. Батькам спочатку нічого не казав. Там мама сильно переживала, казала, що він просто нас заспокоює, коли пише, що все добре. 

Я знаю, що мій чоловік не збреше. Тому, думаю, він писав усе, як було.

Востаннє він виходив на зв’язок 15 травня саме перед виходом. Ні про що не попереджав. Написав знову: “Все добре”.

Вихід із заводу та здача в полон українських військових

З “Азовсталі” він виходив з пораненням. На відео було видно, що виходив на милицях. Відео я побачила 18 травня в пабліках у телеграмі. Одразу сама не зрозуміла, що це він. Я взагалі не думала, що він в перший день вийде. Думала, їх тільки почали виводити, але не всіх. А потім його побратим, який зараз у Хмельницькому, скинув мені скріншот і спитав: “Це він?” І тоді я побачила його. 

Коли побачила, то мені стало спокійніше, бо думала, що їх будуть обмінювати після цього масово і швидко. Бо вивести всіх з “Азовсталі”, напевно, був єдиний тоді вихід. У мене дійсно була надія, що він скоро буде вдома. І я не думала, що так надовго це затягнеться. Розуміла, що не в один день їх обміняють, хай місяць-два. Але вже п’ять…

Я знала, що спочатку мій чоловік був на території Оленівської колонії, а вже потім не знаю куди він міг потрапити. У різних пропагандистських пабліках, якщо зрідка когось  викладають, то його я взагалі більше не бачила. 

Було страшно, коли анонсували розправу в клітках. Чесно, я думала, що це дійсно буде. Але, коли відтермінували, то зрозуміла, що це швидше просто залякування і вкид інформації з якоюсь ціллю. Тому після підриву в Оленівській колонії спочатку думала, що це знову вкид. Але коли почала наша сторона говорити за загиблих, то стало дуже страшно. 

Я чекала ранку, коли опублікують списки. Було дуже страшно і важко спати. Сильна тривога. Зранку, коли нарешті побачила списки, читала їх і не дихала. Але його імені там, на щастя, не було. Видихнула.  

Переживала все вдома сама 

На людях завжди стараюся не показувати свої переживання. Мені навіть кажуть, мовляв: “От ти не переживаєш сильно”. Але вдома емоції бувають на грані. П’ю заспокійливі, сон поганий.

Я весь цей час намагалася триматися, коли він був на Азовсталі. Вірила до останнього, що все буде добре. Постійно моніторила новини, сиділа в різних групах про Маріуполь і все читала. Переживала все вдома сама. В мене дитина, треба триматися. 

Істерик не було, але коли відчувала, що криють емоції, то мені треба було їх випустити самій. Це можливо було тільки ввечері, коли дитина засне.

Ходила до церкви. Впродовж усього часу. Але після того, як їх забрали з Маріуполя, то почала ходити частіше. Хвилювалася, коли не виходило якогось дня сходити, бо це підтримувало морально. Дитина також відволікає. Бо син активний, потрібно встигати за ним всюди. 

В мене був період, коли я заспокійливі пила курсом і зверталася до сімейного лікаря. Всі тут, а я десь літаю — це таке відчуття було. Але це був тільки один раз, коли я зрозуміла, що вже не можу сама впоратися з емоціями. 

Зараз стан кращий. Зараз я більше вірю, що його зможуть швидше обміняти. На погане я себе не накручувала ніколи. Навіть снилися сни про нього. Хороші. Ми там поїхали разом відпочивати. Але снів небагато взагалі сниться. А якщо й бувають погані, то його в них немає.

“Потрібно нагадувати не так владі, як самим людям” 

У Хмельницькому були акції на підтримку полонених військових. Такі як “Біжу за Азовсталь”, виставки тих, хто були на Азовсталі. Я на всі ходила. Атмосфера сумна під час таких заходів, бо всі йдуть з такою важкою спільною проблемою. Ми намагаємося нагадати людям, що всі, про кого згадують на таких заходах, все ще в полоні.

Багато хто пише, мовляв нащо ці акції: “Думаєте, влада сама не пам’ятає?” Багато хто…. Але потрібно нагадувати не так владі, як самим людям. Тим більше потрібно звертатися до інших країн, бо було видно, що вони посприяли в останньому масштабному обміні полонених з Азовсталі, коли у вересні обміняли більше 200 людей. 

Я не вірила, коли були чутки про цей обмін, що мого чоловіка обміняють. Там велика кількість полонених. Думала, що спочатку будуть обмінювати солдатів, але розуміла, якщо це буде людей 100-200, тому шанс, що він туди потрапить, дуже маленький. Але тепер мені здається, що після того, як віддали командирів, то солдатів вже будуть швидше віддавати, бо вони б мали бути не такі важливі для тієї сторони. 

Я багато зустрічей відвідала в Києві, які проводять для дружин і родин військових з Азовсталі й взагалі військовополонених. Нам розповідали там про те, як влаштований процес обміну, куди можна звертатися за допомогою. Але публічно щось оприлюднювати я боюсь. Щоб йому це не нашкодило, бо, кажуть, що тих, хто публічні, потім набагато важче обміняти. А я хочу, щоб його швидше обміняли.

***

Тетяна розповідає про все стримано. Вона каже, що пройшло вже багато часу і від початку повномасштабної війни в лютому, і від евакуації чоловіка з “Азовсталі” в травні, тому вона навчилася більше справлятися зі своїми емоціями. Каже, що до цього звикається. 

Щоп’ятниці вона виходить на акцію “Поверніть Героїв додому” у Хмельницькому. Разом з іншими нагадує, що в полоні росіян досі перебувають понад 2 тисячі наших захисників. І серед них її чоловік, прикордонник, який боронив Маріуполь з першого дня повномасштабного наступу. Батько 2-річного Богдана, якого той вже пів року бачить лише на фотографіях, вимовляючи лише сумно: “Тато”.

Спілкувалась Альбіна Карман 

Читайте також “Якщо сильно стріляли, то ми молилися», – переселенки з Бучі”

Історію жінки-волонтерки з Харківщини читайте у “Я не боялася. Бо вже раніше бачила війну”, — переселенка з Ізюмщини”