“Я не боялася. Бо вже раніше бачила війну”, — переселенка з Ізюмщини

Тамара Гайдаш разом з сином приїхала на Хмельниччину з Барвінкового, що на Харківщині, ще наприкінці квітня. Тоді загроза захоплення міста, яке межує з Ізюмом та Балаклією з одного боку, і з Донецькою областю – з іншого, була високою.

Свою історію жінка розповідає доволі стримано. Якщо для більшості переселенців і переселенок обстріли та бої стали шоком, то Тамара знайома з війною не перший рік – жінка волонтерила з 2014-го. Хоча сама каже, що не вважає себе волонтеркою і не звикла до такого слова. Сьогодні тут на Хмельниччині вона також не сидить без діла – допомагає, чим може, і тримає зв’язок з “своїми хлопцями” на передовій.

Друге знайомство з війною

Барвінкове розташоване за 20 кілометрів від адмінмежі Донецької області. З початком АТО тут теж стояли блокпости і квартирувались військові. Тоді вони потребували теплих речей. Тамара пригадує, що вперше придбала для захисників 15 пар берців і спідню білизну. Потім збирала матраци та ковдри для військових.

Коли почалось повномасштабне вторгнення, вона не почувала себе розгубленою, переконує жінка. Каже, знала, що люблять їсти військові, і готувала ці страви: кров’янку, різні салати. Це все несла на ринок, де торгувала навіть після 24 лютого, й роздавала захисникам. Військові, які в складі одразу кількох бригад приїхали в Барвінкове в перші дні вторгнення, знали Тамару і заходили поїсти, коли приходили на ринок за сигаретами.Тамара називає усі бригади, які захищали місто. За 8 попередніх років російсько-української війни вони знає кожну й каже, що не залишилось вже бригади, яка не була б відома своїми досягненнями під час боротьби. 

Без світла, води і під обстрілами

“Барвінкове — місто кіборгів, можна сказати. Від Ізюма до Барвінкового 45 кілометрів і оркам Барвінкове необхідне було, щоб взяти в оточення Слов’янськ, Краматорськ. У нас в місті не було окупації, але до нас вони йшли з двох напрямків: з Ізюма і Балаклії, які були окупованими на той час. Вони так трикутником розташовані. Обстріли в місті були постійно. За ті два місяці, що я там була під час повномасштабної війни, не пам’ятаю дня, щоб не стріляли. Також неподалік, за 20 кілометрів, була окупована Мала Комишуваха, де точилися бої”, — пояснює Тамара.

Населенні пункти Харківщини. Скріншот карти бойових дій станом на 26 квітня.

Найвища загроза захоплення міста окупантами була в середині квітня. Жінка пригадує, що тоді поводила себе дивно:

Я зовсім не боялася обстрілів, не ходила в підвал, лише вдень бувало, що мене туди затягували. Може, не боялася тому, що вже раніше бачила війну”. 

Жінка шукає на ноутбуці фотографію свого будинку. Хоче показати, яким він був до приходу загарбників і яким став. 

“За ці два місяці, що ми були в Барвінковому води й світла не ставало періодично, а зараз немає газу – десь перебитий газогін. Проблем з їжею ми не відчували, бо в нас своє господарство. А будинок наш зруйнований. У вікно прилетіло вже після того, як ми виїхали”, – розповідає Тамара.

Наслідків від авіабомби біля будинку Тамари.
Фото з особистого архіву Тамари Гайдаш 

Евакуація: довга дорога на Хмельниччину

Тамара з сином виїхала з Барвінкового наприкінці квітня. Каже, залишати місто не хотіла, та й на той момент повна евакуація з міста вже завершилась і транспорту не було. 

“Мені подзвонив знайомий із нашого військкомату і сказав, що дає мені 40 хвилин на збори і тоді машина стоятиме біля двору. Сказати, що я нікуди не поїду, йому не змогла, бо поважаю цю людину. Тим більше, що погодився мій син. А сину ще до того знайомі військові казали виїжджати, бо була дуже велика ймовірність захоплення міста. Знайомий завіз нас до Лозової, навіть собаці нашому знайшов повідок, бо ми без собаки нікуди. А від Лозової йшла того дня ще одна єдина електричка, вокзал був пустим. І так з пересадками ми доїхали до Хмельниччини”, — розповідає Тамара. 

Людей, які намагалися виїхати подалі від війни, у Хмельницькій області в той період було багато. Відтак, з пошуком житла виникало чимало проблем. Тамара каже, що будинок знайшовся в одному з сіл Хмельниччини. Він стояв порожнім протягом восьми років, тоді ні світла, ні газу в помешканні не було. Жінка розповідає, що все це місцеві організували для неї дуже швидко, а паралельно забезпечили необхідними продуктами.

“З першого дня приходили люди, які все несли нам. Люди, від яких їхати не хочеться. І додому звісно хочеться, але і з людьми здружилися. Не зустріла за весь час тут якихось людей недоброзичливих. І до бабусі, в чиєму будинку я живу, ходжу на кладовище”, — ділиться переселенка.

Допомога на новому місці

У шафах нової Тамариної домівки знайшлося багато старих речей. Жінка домовилася з власницею будинку, що частину роздасть сусідам, а решту забере на плетіння маскувальних сіток.

Тамара збирає тканину вже кілька років. Раніше передавала її у Слов’янськ, нині — у Війтівці та Волочиськ, що на Хмельниччині.

Сітка з тканин, які збирала Тамара.
Фото з особистого архіву Тамари Гайдаш 

Окремо лежать речі з витканим українським орнаментом. Жінка планує передати їх військовим. Запевняє, вони люблять нашу культуру і радіють простим речам з національною символікою: букетам квітів чи синьо-жовтим браслетам.

Колись завантажувала одному військовому повну машину допомоги. Він казав, нащо я граюся з браслетиками, бо в мене їх була ціла коробка. А потім приїхав і сказав, що хлопці спочатку браслети розбирали, а вже потім пиріжки”, – усміхається Тамара. 

Мої хлопці– саме так жінка називає військових, яких, як і більшість волонтерів, вважає своїми дітьми, постійно переймаючись чи не голодні й чи не мерзнуть вони.

Показує нам на ноутбуці фото військових, до яких їздила у 2014 році. Про кожного відгукується тепло і з усмішкою на обличчі. Раптом натрапляє у стрічці на оголошення про загибелі та похорони своїх. Каже, що втрати переносити нелегко та й зараз їй мало повідомляють про загибелі.

Фото з особистого архіву Тамари Гайдаш

Син – доброволець

Після переїзду на Хмельниччину, син Тамари пішов добровольцем. Мамі він казав, що їздить шукати роботу, сам де шукав можливості потрапити до військової частини. Він намагався потрапити до війська ще коли був у Барвінковому, але його не брали, бо не служив в армії й мав хворобу. Свого хлопець таки добився – вже більше місяця він на військових навчаннях.

“Йому завжди хотілось, казав: “А чого в моєму Барвінковому гинуть люди звідси, а місто то моє?” Я так думаю, що на нього ще сильно подіяла Вінниця, ота дівчинка, яка загинула від ракетного удару в центрі міста 14 липня. Він такий сентиментальний і все це дивився й казав: “Може, якби ми не провели інтернет і я б цього не бачив, то не пішов би”. А взагалі він мені прийшов і сказав: “Мене взяли добровольцем і спробуй мені що-небудь сказати. 8 років у тебе були діти військові, ти їздила, коли там стріляли, я тобі телефонував,а там обстріли і тобі можна було. Ти тепер тут і тут ти більше говориш з ними (військовими — ред.), чим зі мною. І спробуй мені щось сказати”, – стримано поділилася Тамара. 

Телефонує син матері часто, буває по 4-5 разів на день, аби сказати кілька слів і заспокоїти. Найбільше сумує за їхнім собакою, Бімом. Величезний чорний собака з сумними очима лежить біля нас весь час, поки говоримо з Тамарою. Він теж, як Тамара, вже звик до тутешніх людей і навіть сам в зубах несе відерце з яблуками до сусідки, яка дає йому молоко до каші.

Чорний пес Бім притулився до Тамари, коли та згадала за нього у розмові. Фото авторки 

Вже за два дні після нашої розмови Тамара їхала навідати сина на навчаннях. Перед виїздом жінка не спала всю ніч – готувала салати, пекла шарлотку, аби привезти сину те, що пахне домом. Домом, який тепер у них тимчасово на Хмельниччині.

Спілкувалась Альбіна Карман

Читайте також “Польська допомога українцям: зміни за пів року після великого російського вторгнення”

А також радимо прочитати “Контрнаступ: як у бібліотеках Хмельницької громади вчиняють з російськомовною”

Попередній Війна путіна зазнає невдачі. Захід повинен сприяти його швидшій поразці

Залиште свій коментар