Історія евакуації двох сестер із Бучі, які тимчасово проживали на Хмельниччині
Про Бучу – містечко під Києвом, яке опинилося в окупації з перших днів повномасштабного вторгнення росіян, і розказано, і почуто вже дуже багато. Назва цього населеного пункту в будь-якій точці світу тепер асоціюється зі звірствами окупантів, які протягом місяця вбивали, грабували, гвалтували і катували. Буча, разом з сусідніми Гостомелем, де точилися жорсткі бої за військовий аеродром, і Ірпенем, який невтомно закривав собою шлях на Київ, утворили символічний трикутник, втеча з якого наприкінці березня стала першою великою ганьбою для росіян. В цьому трикутнику розташована і Лісова Буча – невеличкий район між містами, де, здавалося, ніколи і ніщо не може порушити спокій приватних будиночків, схованих між нескінченними соснами. З перших днів великої війни стало зрозуміло, що спокій цей був лише ілюзорним.
“Ми були готові до багато чого, але морально бути готовими до того звірства, що відбувалося, просто неможливо”, — розповідає Тетяна.
Жінка, разом з сестрою Оксаною і матір’ю, мешкає у Лісовій Бучі, якій випало опинитися в центрі бойових дій в березні. Жінки протрималися, виїхали і, в результаті, опинилися на Хмельниччині. Тут ми і зустрілися з ними, щоб почути історію про перші дні вторгнення в одному з найстрашніших на той момент місць країни, виживання і нескінченно довгу евакуацію, яка могла закінчитися дуже трагічно.
Бачили зарево від ворожих танків
Від будинку Тетяни і Оксани до вулиці Вокзальної в Бучі, де йшли надзвичайно жорсткі бої, якихось два кілометри. До сусіднього Ірпеня – не більше чотирьох. Жінки кажуть, що небо над ними просто палало від постійних вибухів і пожеж.
“24 лютого о 4:30 чи о 4:50 ми прокинулися від вибухів. Зрозуміли, що почалася війна. У нас щодо цього ніяких ілюзій не було”, — розповідає старша сестра Тетяна.
Жінки до початку вторгнення готувалися. Кажуть, що напередодні зібрали все необхідне в тривожні валізки, запаслися водою, їжею і кормом для кота Барсика.
За кілька діб російська техніка вже стояла посеред Бучі. Готуючи подальший наступ, ворог обстрілював сусідні території, влучаючи по житлових будинках та інфраструктурі. Дуже скоро місцеві залишилися без газу, води та електрики. Жінки кажуть – тут і знадобилася плитка в сараї, яку розпалювати можна було дровами. Дрова, втім, швидко закінчувалися, а туристичний пальник, куплений напередодні, виявився несправним.
Два тижні під обстрілами в Бучі
Російських десантників, які організовували прорив, швидко замінили “кадирівці” і мотострілки, які взялися за вбивства, згвалтування і грабунок. Українські військові весь час намагалися вибити росіян звідси, ті – відстрілювалися у відповідь. Місцеві мешканці, ховаючись у підвалах, чекали на гуманітарну допомогу і оголошення евакуації.
Жінки спускатися в підвал не ризикнули – кажуть, що боялися завалу. Відтак, їх сховком став коридор.
“Якщо дуже стріляли, то ми просто сиділи там і молилися. Якщо ставало вже дуже страшно, то брали гітару й співали. А коли ми бачили по зареву, що наші хлопці російських гонять, то ми теж сиділи молилися, просили захисту для них, ще є така молитва, якою пророк Єлисей молився, щоб вони ( вороже військо — ред.) осліпли. Я просто просила: хай вони в полон здаються, хай осліпнуть, хай оглохнуть, хай на них страх нападе. Але щоб вони пішли з нашої землі”, — каже Тетяна.
Перша евакуація з Бучі
Оскільки ще з перших днів комунікація в місті була пошкоджена, зв’язок у будинку сестер можна було зловити тільки на горищі. Так їм і вдалося дізналися про першу організовану евакуацію 9 березня. Часу на збори того ранку не було, але у жінок заздалегідь були зібрані тривожні валізки. Для своєї мами, якій ходити дуже важко, сестри знайшли вільне місце в авто сусіда, а самі ж пішли в центр Бучі. Їм треба було подолати близько двох з половиною кілометрів, щоб дістатися до вулиці Енергетиків. Кажуть, йшли під вибухами, проходячи повз російські блокпости. Дорогою хтось із місцевих сказав, що потрібно обов`язково одягнути білі пов’язки, щоб росіяни їх не чіпали. Але нічого білого жінки з собою не мали, тож просто знайшли на дорозі шматки будівельного сміття білого кольору і далі йшли, тримаючи їх перед собою.
“Нам смішно було, коли ми йшли й трималу ту полоску, а з іншої сторони і не смішно, бо ми йдемо, кругом бахкає, обіцяли режим припинення вогню, а яке ж воно припинення, якщо вони луплять. Коли ми дійшли до центру, дивимось — поблизу нашого дому їдуть російські танки”, — кажуть Оксана і Тетяна.
Жінки розповідають, що того дня вперше побачили тіла вбитих окупантами чоловіків, які лежали просто посеред вулиці – біля навчального закладу, зовсім поруч з міськрадою, до якої і треба було дійти.
До міста мали приїхати 50 евакуаційних автобусів. Натовп місцевих чекав їх протягом семи годин, але ніхто не приїхав. Пізніше з’ясувалося, що колону на блокпостах не пропустили росіяни.
В очікуванні на порятунок
На евакуацію чекало близько двох тисяч людей. Тетяна каже, що ближче до початку комендантської години люди почали думати, що їм робити далі. Якийсь чоловік порадив жінкам сховатися у школі неподалік, там було бомбосховище, де з перших днів жили люди. Жінки дослухалися і, разом ще з сотнею місцевих, заночували в навчальному закладі. Матері години на морозі далися найтяжче, тож сестри вранці думали повертатися додому. Але місцевий, який ночував разом з ними, вмовив залишитися ще на наступний день і дочекатися таки автобусів.
“Якщо вже є якийсь шанс, то треба до останнього іти. Треба звідси тікати”,- пригадують сестри його слова.
Згодом з’явилася інформація, що вранці мають приїхати три десятки автобусів. Частина людей вирішила йти пішки в Ірпінь, звідки також мали забирати місцевих. До пункту призначення дійти вдалося не всім – окупанти періодично відкривали вогонь.
Два тижні під обстрілами
Жінки продовжили чекати в Бучі. Врешті, автобуси таки прорвалися. Сестри кажуть, що місць вистачило усім, а останні автобуси навіть змогли забрати частину поранених військових:
“Я чула, що наших хлопців поранених у лікарнях ховали, давали їм цивільну одежу і ховали документи. Варто подякувати лікарям, що вони мали таку мудрість зберегти їм життя”.
Втім, до порятунку ще було далеко. Колоні треба було подолати шлях до Києва. В мирний час дорога зайняла б півгодини. В умовах, коли велися постійні бої, коли на кожному кроці стояли ворожі блок-пости і коли мости були підірваними, маршрут став нескінченним.
“Коли повертали на Ворзель, там машина горіла, видно наші росіян підбили і був дуже вузький проїзд. Автобуси помаленько їхали, бо діватися не було куди, бо та палаюча машина могла в будь-який момент підірватися. Всі сиділи тихо, дітки притихли навіть. Таки вдалося виїхати на Житомирську трасу, але дорогою до Києва на одному з блокпостів нас розвернули. І, дивимось, проїжджають 2 танки і 1 бронетранспортер. Водій каже нам невтішно: “Зустрічайте російські танки…”. Вони нас прижали і ми теж так тихенько сиділи, бо знали, що вони розстрілювали колони. Але нам вдалося їх оминути і автобуси поїхали іншим шляхом. Коли приїхали на український блокпост, то нарешті видихнули”, — розповідають жінки.
Були раді бачити одне одного живими
Коли автобусам вдалося доїхати до Києва жінки вирішили, що їм потрібен день перепочинку. На ніч їх забрав двоюрідний брат, який живе недалеко від вокзалу. А вже наступного дня родина знайшла мікроавтобус, який вивозив людей на Хмельниччину. Тут, в одному з сіл, жінки і зупинилися.
На Київщину повернулись в середині травня. Їхній будинок у Бучі вцілів, але з деяких вікон повилітало скло. Тетяна розповідає, що найбільше боялися, аби окупанти не нишпорили в хаті. Але виявилося, що сусід, в якого росіяни таки проводили обшук, сказав окупантам, що по сусідству живуть двоє жінок з матір’ю і ті до їхнього будинку не заходили.
“Коли перший час я ходила по місту, то дуже часто бачила, як люди віталися, обіймалися і плакали, бо були раді бачити одне одного живими. Але деякі мої знайомі загинули, про що я дізналася після приїзду. У сусідки серце не витримало після того, як її син вийшов на вулицю під час комендантської години і його побили окупанти. Також поштаря Андрія вбили, коли той ніс мамі та сусідці пенсію. Подруга з донькою своєю згоріли в машині під час евакуації з сусіднього населеного пункту. Їм прямо в машину влучили. Також подруга ще одна розповідала, як над нею окупанти знущалися. Змусили виходити на подвір’я, лягати на землю і вставати. Коли вона вставала, то стріляли їй під ноги і сміялися. Вони так розважалися”, — розповідає Тетяна.
Тетяна каже, що тепер чи не всі сусіди запаслися буржуйками і дровами: “Ми теж придбали, бо ще добре пам’ятаємо, як було холодно без опалення до того, як ми евакуювалися”.
Місто оживає
Зараз місто знову виглядає живим, але забути про окупацію важко – про неї нагадують дірки в фасадах, потрощені машини, які ще не всі прибрали, і, місцями, зруйновані будинки. В самій Бучі окупанти вбили близько півтисячі людей, в Бучанському районі загалом знайдено тіла понад тисячі цивільних. Жителі Бучі намагаються будувати своє життя наново. Комунікації відновлено, сполучення з Києвом та сусідніми містами – теж. На вулиці галасує малеча, а розбитий супермаркет “Новус” над трасою, фото якого облетіло мережу, уже відбудовують.
Підготувала Альбіна Карман
Читайте також “Як тільки стемніє, то починають стріляти”: переселенець з Нікополя”
Історію волонтерки з Ізюмщини читайте у ““Я не боялася. Бо вже раніше бачила війну”, — переселенка з Ізюмщини“
