Після років дистанційного навчання у вересні 2024-го харківські школярі нарешті повернулися до школи – у спеціально збудований бункер, захищений від російських безпілотників і ракет. Яким був перший день нового навчального року у цій школі – побачили та описали журналісти The Washington Post Ліззі Джонсон і Анастасія Галушка. Фоторепортаж зробила Оксана Парафенюк.

Минуло понад 2,5 роки відтоді, як Поліна Заморська востаннє переступила поріг класу, але вона сповнена рішучості повернутися на останній рік навчання до школи №80. Для цього їй, як і іншим школярам у Харкові, довелося піти під землю.

У понеділок 16-річна дівчина одягла традиційну вишиванку й разом з мамою вирушила до першої в Україні постійно діючої підземної школи, де було заплановане святкування за участі найстарших і наймолодших учнів, які щотижня по черзі перебуватимуть у цьому просторі.

«Я хочу зберегти якомога більше спогадів», – сказала Поліна.

Заглиблена майже на 6 метрів у землю, школа вартістю в мільйон доларів має довгий коридор та класні кімнати, пофарбовані у лимонний, лаймовий та мандариновий кольори. Зі складною системою вентиляції та нанесеними трафаретними стрілками евакуації на стінах вона більше схожа на космічний корабель, ніж на навчальний заклад – але це краще, ніж ходити на уроки на станцію метро або провести ще один рік навчання вдома. Небезпеки нового навчального року нагадали про себе, коли дві балістичні ракети влучили у військовий інститут у Полтаві, менш ніж за 160 кілометрів звідти, вбивши десятки студентів.

Вторгнення росії в Україну в 2022 році залишило тисячі шкіл у руїнах, а минулого року – за відсутності безпечної альтернативи – понад 900 000 дітей по всій країні були змушені ще один рік навчатися онлайн. Деякі з них не відвідували школу з моменту початку пандемії в 2020 році. Згідно з дослідженнями, наслідки вже очевидні: українські школярі відстали на півтора року від необхідного рівня освіти.

Поліні набридло дивитися на екран комп’ютера у своїй спальні. Вона хотіла сісти за парту, побачити друзів, обійняти вчительку, яка була поруч впродовж семи років.

Дівчина хотіла ходити до школи, і навіть ймовірність загибелі її не лякала.

Загроза була постійною. Того ранку сирени повітряної тривоги знову розбудили Харків на світанку. Розташоване за 32 кілометри від російського кордону, місто – друге за величиною в Україні – часто приймало основний удар московської люті, страждаючи від руйнівних хвиль ракетних атак. Це було забагато для будь-кого, не кажучи вже про 16-річного підлітка.

Поки Поліна насолоджувалася останніми днями літа, репетируючи свою промову на шкільній святковій церемонії, російські планеруючі бомби спалахнули над її рідним містом, потрощивши десятки багатоквартирних будинків і підірвавши міський парк, поки діти гралися в пісочниці.

Дванадцять людей загинули під час атак, що сталися на вихідних, і понад 230 отримали поранення, в тому числі 10-місячне немовля.

Коли Поліна спускалася 30 сходинками до своєї підземної школи – з радісним настроєм, зі стрічками в косах і подарунковими пакетами в руках – муніципальні працівники в жовтих жилетах все ще прибирали парк Юр’єва, вимітали скло з кіоску з морозивом і спилювали понівечені уламками бомб клени.

Біля внутрішнього дворика ресторану з жовтими парасольками спорудили тимчасовий меморіал на честь наймолодшої жертви удару. На лавці у парку, де дівчинка сиділа на сонці, харків’яни залишили м’які іграшки та квіти.

У цієї 14-річної дівчинки вже не буде першого дня в школі.

«Я бажаю нашим дітям щастя»

Шкільне свято розпочалося з хвилини мовчання.

Найбільший клас був переповнений батьками, учнями та донорами. У першому ряду сидів мер міста Ігор Терехов. Позаду нього рядами сиділи першокласники, дівчата у високих білих шкарпетках і блискучих туфлях. Десь позаду сиділа мама Поліни – її гордість за єдину дитину була задокументована безперервним потоком фотографій і відео з мобільних. Сотні інших батьків спостерігали за святом онлайн.

Усі схилили голови, коли ввімкнули сумне відео. Було так багато чого оплакувати – смерті на вихідних, однокласників, які виїхали з сім’ями за кордон, те, що війна триває так довго, що вимагає будівництва школи-бункера. Як довго ще діти будуть змушені шукати безпеку під землею?

Після того, як відео закінчилося, мер виступив перед аудиторією.

«Я хочу подякувати вам, харків’яни, за те, що залишаєтеся, попри те, що це важко, – сказав Ігор Терехов. – Я бажаю нашим дітям щастя, миру і вчитися якомога більше».

Наталя Варавва – вчителька хімії в 11 класі, де навчається Поліна. Востаннє своїх учнів «офлайн» вона бачила у 2022 році. Відтоді вони виросли – дівчата тепер носять високі підбори і сумочки з дзеркальцями та косметикою, а хлопці стали вищими за неї. Наталі хочеться, щоб вони були в її звичайному класі – з великими вікнами, відкритими для ранкового вітерця, але вона знає, що поки це неможливо.

Війна не полишає дітей навіть у максимально захищеному просторі – учні підстрибують від будь-якого шуму, що нагадує наближення ракети: гул мікрофона, грюкіт дверей бункера тощо. Пізніше вчителька першокласників запитувала дітей, чому вони не в своїй звичайній школі.

«Щоб ракета в нас не влучила», – відповіла одна дівчинка.

У передпокої стояла Поліна, тримаючи під пахвою журнал з глянцевими фотографіями Харкова минулого і сьогодення, який вона мала подарувати донору і подякувати йому. Це завдання викликало у дівчини таке занепокоєння, що вона тренувалася перед дзеркалом. Але Поліна впоралася.

Після півгодинних виступів і співів настав час починати навчання. Першокласники взяли в руки дзвоники з дерев’яними ручками, обмотані синьо-жовтими стрічками, і дружно задзвонили.

Новий початок

Через кілька годин директорка школи Ірина Черномаз перейшла вулицю і повернулася до свого кабінету на першому поверсі у звичайній будівлі.

Заняття закінчилися раніше, і сирени повітряної тривоги, які пролунали за годину до того, нарешті вимкнулися. Ірина хотіла переглянути списки зарахованих учнів – кількість дітей зменшилася з 1000 до 693 – і підготуватися до наступного дня занять.

Коли почалася війна і школу вперше закрили, вона спала там на підлозі. Вона ретельно стежила за дітьми, які були поранені або виїхали з України. Вона вдячна, що ніхто з її дітей не загинув.

Побачити так багато з них знову було подарунком.

«Я багатьох з них не впізнаю, – пожартувала Черномаз. – Вони виросли. Вони подорослішали. Дівчата і хлопці вже такі дорослі. Я їх питаю: «Хто ви?».

На робочому столі, де Ірина Черномаз прикріпила список днів народження вчителів, щоб не забути жодної дати, лежали десятки папок з інформацією, зібраною впродовж десятиліть кар’єри. Вона любила своє місто, свою школу. У 65 років з’явилася перспектива виходу на пенсію – але вона щойно повернула дітей до школи і не могла їх залишити найближчим часом.

Це було б, за її словами, зрадою.

Підготувала Валентина Повзун.