Прокурорський реванш: як держава програє суди у справах про інвалідність
На п’ятому році повномасштабної війни звичайний український військовий деколи ледь зводить кінці з кінцями. Адже якщо він перебуває не безпосередньо в зоні бойових дій, то отримує грошове забезпечення, у яке важко повірити у 2026 році — 20 тисяч гривень. Так, звісно, ми теж бачили новини про наміри збільшити цю суму ще на 10 тисяч. Втім, такому “підвищенню” не радіють ані самі військові, ані тим паче їхні родини. Держава ж каже — бракує коштів. І це дійсно так. Але при цьому ще геть нещодавно ця сама держава роздавала десятки тисяч гривень доплат цілій когорті прокурорів, які — ні, не показали чудові результати роботи чи зробили щось корисне. Вони просто оформили собі інвалідності різної групи. Цей скандал, що досяг пікової точки разом з публікаціями “грошовитих” фото родини очільниці обласної МСЕК Крупи, відбувся геть нещодавно, але через купу подій і новин уже встиг забутися.
Ми вважаємо, що це забуття дуже несправедливе, адже та історія продовжила розвиватися — геть не на користь держави. Поспіх, викликаний бажанням якомога швидше загасити “медійну бомбу” з прокурорами-інвалідами, традиційно призвів до численних процесуальних помилок і ляпів, які, своєю чергою, дали можливість самим фігурантам не лише піти в контратаку, але й в своїй більшості успішно її закінчити. Ми слідкували за процесом весь час і хочемо розказати про все, що залишилось поза увагою суспільства в момент, коли ця увага була найбільш потрібною.
Швидка “розправа”, яка провалилася
Так склалося, що прокурори в Україні в принципі мають окремий, значно вигідніший режим пенсійного забезпечення, ніж більшість громадян. Закон «Про прокуратуру» дозволяє їм отримувати пенсію в розмірі значної частки від чинної прокурорської зарплати. А якщо до цього додається ще й встановлена інвалідність — суми стають такими, що пересічному українцю можуть здатися помилкою в банківському застосунку.
У жовтні 2024 року журналіст Юрій Бутусов оприлюднив інформацію про те, що лише в одній Хмельницькій обласній прокуратурі інвалідність 2-ї групи оформили понад п’ять десятків прокурорів і члени їхніх сімей. Ці люди роками отримували пенсії за інвалідністю від держави, хоча більшість з них обіймали або навіть і досі обіймають впливові посади, ведуть активний спосіб життя, володіють значними статками та майном.
Після того як історія з масовими інвалідностями серед прокурорів вийшла в публічну площину, держава увімкнула режим швидкого реагування – на розбірки кинулися одразу і ДБР, і СБУ, і навіть НАБУ. Від них наприкінці 2024 року полетіли вимоги перевірити, наскільки законно прокурори отримували свої групи інвалідності.
Наприкінці 2024 року функції Центральної МСЕК, яка, вочевидь, себе остаточно дискредитувала, передали дніпровському Інституту медико-соціальних проблем інвалідності. До них і спрямували свої звернення контролюючі органи. Інститут – це державна установа Міністерства охорони здоров’я, яка працює ще з 1922 року і називає себе головним в Україні науково-методичним закладом з проблем інвалідності. Саме там після історії з Крупою почали масово переглядати попередні рішення МСЕК. Під ці перевірки потрапили прокурори з інвалідностями різного віку, з різними діагнозами та групами інвалідності — від довічних II груп до III груп, встановлених після онкологічних захворювань, операцій, травм чи хронічних недугів.
Паралельно з медичними переоглядами активізувалися і кваліфікаційно-дисциплінарні комісії прокурорів. Щоправда, їхні рішення не були однозначними. В окремих випадках — як щодо екскерівника Хмельницької окружної прокуратури Сергія Наконечного чи прокурорки Тетяни Слиз — комісія вбачала дисциплінарні порушення. Водночас у справах Юлії Лунь, Василя Леськіва, Віталія Балюка та Михайла Войтюка дисциплінарні провадження закривали через недостатність доказів зловживань або використання службового становища для отримання інвалідності.
Тобто, сказати, що життя частини прокурорів після цього змінилося — нічого не сказати. Звичний світ, у якому довічна друга група інвалідності виглядала майже як незмінна константа, раптом перестав бути таким стабільним. Інститут почав масово переглядати старі рішення МСЕК, скасовувати групи або знижувати їх. Але далі сталося те, чого держава, схоже, не до кінця врахувала: переглядати інвалідності прокурорів — це одне. Судитися з прокурорами — зовсім інше. І в судах ця історія почала розгортатися вже за значно менш комфортним для держави сценарієм.
Судилися і виграли
У 2025–2026 роках Хмельницький окружний адміністративний суд розглянув серію майже однотипних позовів прокурорів, яким після повторних перевірок скасовували або “знижували” групи інвалідності. Понад два десятки прокурорів із Хмельниччини виграли справи проти Інституту МОЗ щодо скасування або перегляду їх інвалідностей.
Від справи до справи повторювалися одні й ті ж проколи МОЗівської установи.
Ці проколи Інституту зрештою допомагали прокурорам вигравати справи в суді. Так, прокурору Володимиру Коханському після перевірки замінили довічну II групу інвалідності на III групу лише на один рік — причому заднім числом, коли цей строк уже фактично минув. Аналогічна ситуація була у справі Віталія Пронозюка: йому також заднім числом визначили III групу інвалідності лише на короткий період у минулому. А у справі Віталія Балюка Інститут фактично “скасовував” інвалідність, строк якої вже закінчився ще до повторної перевірки. У справі Віктора Арсенюка суд окремо наголосив на ще одній проблемі: експертна команда у 2025 році фактично оцінювала, чи обґрунтовано людині встановили інвалідність ще у 2019-му, спираючись уже на теперішній стан здоров’я після років лікування та реабілітації. Крім того, у самому рішенні комісії були фактологічні помилки — там навіть неправильно вказали групу та строк інвалідності, які чоловік мав раніше.
У справі Олексія Лугового суд звернув увагу, що під час повторної перевірки до прокурора застосували нові критерії оцінювання інвалідності, які набули чинності вже після того, як йому встановили групу. Суд наголосив, що нормативні акти не мають зворотної дії в часі, тому оцінювати старі рішення МСЕК за новими правилами не можна.
У випадку Наталії Тустановської суд встановив, що частина документів Центральної МСЕК була оформлена неналежним чином: в акті огляду бракувало обов’язкових даних, а сам Інститут не зміг надати протокол засідання комісії та журнал реєстрації рішень. Пояснення про те, що документи нібито вилучило ДБР під час обшуків, суд не переконали.
У справі ж вже згаданої Тетяни Слиз суд констатував, що в матеріалах узагалі не було доказів, що прокурорку офіційно повідомляли про повторний розгляд її справи або вносили інформацію про переогляд до електронної системи. Фактично рішення про скасування інвалідності ухвалили без підтвердження, що людина взагалі знала про процедуру. Рішення винесли у листопаді 2025, а вже наступного місяця кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів дійшла висновку, що Слиз порушила правила прокурорської етики. Комісія дійшла висновку, що прокурорка неодноразово отримувала повідомлення про необхідність пройти повторний медичний переогляд у Дніпрі, однак так і не з’явилася. Її аргументи про перебування у відпустці по догляду за дитиною комісія не визнала достатньою підставою для відмови, оскільки закон не відносить таку відпустку до виняткових причин для перенесення обстеження. Ми зателефонували Тетяні Слиз, аби дізнатися її позицію. Спілкуватися з нами прокурорка відмовилася, кинувши слухавку.
Показовою була й справа вже згаданого Сергія Наконечного. Попри те, що дисциплінарна комісія побачила в його історії підстави для покарання прокурора, у суді він домігся скасування рішення про втрату інвалідності.
Наконечний мав довічну II групу інвалідності. Однак у листопаді 2024 року Інститут вирішив більше не визнавати його особою з інвалідністю. Втім, суд встановив, що саме з процедурою перегляду виникли серйозні проблеми. По-перше, Інститут не зміг надати документів, які б давали право на повторний перегляд інвалідності. Суд окремо наголосив, що самі лише листи правоохоронних органів не можуть замінити постанову слідчого, прокурора чи ухвалу суду. По-друге, повторний розгляд провели фактично без участі самого прокурора, адже у матеріалах справи не було доказів, що його належним чином повідомили про переогляд або запросили надати додаткові медичні документи. Так само суд не побачив підтверджень повного медичного обстеження перед ухваленням рішення. Також із державної установи постановили стягнути понад 1,2 тисячі гривень судового збору на користь позивача.
Поспілкуватися на тему судових позовів з прокурором нам теж не вдалося – він послався на власну зайнятість. Подальші спроби зв’язатися також були неуспішними – з одного номера він заблокував таку можливість, а з іншого – не підняв слухавку.
Частині прокурорів вдалося не лише скасувати рішення про перегляд інвалідності, а й домогтися компенсації коштів витрат на оплату послуг захисників — фактично коштом державного бюджету.
Наприклад, після перемоги у справі Богдана Лютака сторона прокурора попросила компенсувати 8,2 тисячі гривень витрат на правничу допомогу. Суд вирішив, що справа була “нескладною” і слухалася без засідань, але все ж погодився стягнути з державної установи половину суми — близько 4 тисяч гривень. Аналогічна компенсація за послуги захисника і у прокурора Спеціалізованої екологічної прокуратури Віталія Пронозюка.
Ще показовішою була історія Анни Ціхоцької. Після виграшу справи її представники заявили одразу 40 тисяч гривень витрат на адвоката. Суд назвав таку суму завищеною, однак повністю відмовляти не став — у результаті погодився компенсувати 5 тисяч гривень. При цьому суд окремо зазначив, що справа розглядалася у письмовому провадженні й не вимагала від адвоката “особливих зусиль”.
Схожа ситуація була і у справі Наталії Тустановської. Там сторона прокурорки також просила компенсувати 40 тисяч гривень гонорару. Але цього разу суд уже не погодив навіть часткову компенсацію, оскільки до матеріалів не додали підтвердження фактичної оплати послуг адвоката.
У підсумку в частині справ прокурорам вдалося не лише виграти суди щодо скасування рішень Інституту про скасування інвалідностей у прокурорів, а й хоча б частково перекласти витрати на власний юридичний захист на державу. Так, попри те, що в даному випадку не йдеться про якісь значні суми, ми звертаємо увагу на це. Чому? Бо йдеться про підготовку державної установи до вкрай серйозного і підкріпленого гучним медійним скандалом процесу. І цю підготовку, вочевидь, багато в чому було провалено. І ось ці тисячі гривень компенсацій – такий собі “знущальний” підпис під цим провалом.
Суди за виплати
Суди з Інститутом МОЗ для частини хмельницьких прокурорів виявилися лише першим раундом боротьби. Другий — стосувався вже Пенсійного фонду. Річ у тім, що разом зі статусом особи з інвалідністю прокурори отримали й пенсію з інвалідності. Тому після того, як Інститут почав скасовувати або змінювати групи інвалідності, Пенсійний фонд узявся переглядати і підстави для пенсійних виплат. У результаті частині прокурорів зупинили виплату пенсій, а в окремих випадках поставили питання навіть про повернення коштів, які, на думку держави, були виплачені без достатніх підстав.
Найпомітніше це проявилося у справах Володимира Коханського та Віталія Пронозюка. Коханський окремо судиться через нібито “переплачену” пенсію. Причому апеляційний суд уже встиг розглянути апеляційну скаргу в цій історії: скасував рішення про зупинення справи та повернув її назад на розгляд. Тобто судитися сторони продовжили далі.
У Пронозюка ситуація схожа. Навесні 2026 року Хмельницький окружний адмінсуд лише відкрив провадження у його справі проти Пенсійного фонду. Нам вдалося коротко поспілкуватися з прокурором. На думку Віталія Пронозюка, Пенсійний фонд взазалі не мав права переглядати пенсійне забезпечення до остаточного вирішення спору щодо інвалідності. Хто і кому врешті залишиться винен: прокурор — державі чи навпаки — станом на зараз незрозуміло.
Схожі пенсійні питання виникали і в інших прокурорів. У різних випадках йшлося про припинення виплат, перегляд права на пенсію по інвалідності або претензії держави щодо вже отриманих коштів.
Так, від Сергія Нагребецького Пенсійний фонд вимагав повернути понад 1 мільйон пенсії, виплаченої з лютого 2021 по серпень 2025 року. Підставою стало рішення експертної команди Інституту, яка після перевірки залишила йому ІІ групу інвалідності лише на один рік — до лютого 2021-го. Через це суд зупинив розгляд пенсійної справи до остаточного вирішення спору щодо законності самого рішення Інституту. Згодом Хмельницький окружний адміністративний суд визнав це рішення експертної команди протиправним і скасував його, зазначивши, що позивача належним чином не повідомили про перевірку, не проводили нового обстеження, а інвалідність, встановлену безстроково, переглянули без передбачених законом підстав. Водночас нових судових рішень щодо самої пенсійної справи та вимоги повернути понад мільйон гривень наразі немає. Тож пенсійний бік справи завис у повітрі. Сам же Сергій Нагребецький стисло нам прокоментував, що подробиць обох судових не знає.
“Знаю, що цим займалися цивільні адвокати, а хто займався, я не знаю…Я не готовий сказати, бо в мене немає змоги зараз цим займатися, на жаль”, – зазначив Сергій Нагребецький.
У Володимира Сарело пенсійна історія розвивалася за іншим сценарієм. Після скасування рішення Інституту за позовом прокурора Пенсійний фонд не поновив виплату пенсії автоматично. Через дію принципу екстериторіальності його заяви розглядалися не лише в Хмельницькій області, а й управліннями Пенсійного фонду в Чернівецькій та Донецькій областях, які двічі відмовили у поновленні виплат. У червні 2026 року Хмельницький окружний адміністративний суд визнав ці відмови протиправними та зобов’язав поновити прокурору пенсію по інвалідності з 7 серпня 2025 року.
У випадку Михайла Войтюка Пенсійний фонд вирішив стягнути понад 72 тисячі гривень після того, як Інститут у лютому 2025 року скасував йому ІІ групу інвалідності. Йшлося про пенсію, виплачену з листопада 2024-го по березень 2025 року, а кошти почали утримувати щомісяця — по 20% пенсії. Однак згодом Войтюк окремо виграв суд з Інститутом: у квітні 2026 року суд скасував рішення експертної команди про втрату інвалідності. А вже у травні суд скасував і рішення Пенсійного фонду про утримання коштів, зазначивши, що фонд не довів зловживань з боку пенсіонера або подання ним недостовірних даних.
Інститут МОЗ намагався оскаржувати рішення
Після перших поразок Інститут фактично розпочав апеляційний марафон у Сьомому апеляційному адміністративному суді, що у сусідній Вінниці. Апеляційні провадження наявні у справах Олексія Лугового, Юлії Лунь, Віктора Арсенюка, Володимира Коханського, Віталія Балюка, Василя Леськіва, Сергія Наконечного та Віталія Довганя.
Втім, навіть на цьому етапі Інститут переважно продовжував програвати. Апеляція в більшості випадків погоджувалася з головним висновком першої інстанції: проблема була не стільки у медичних діагнозах прокурорів, скільки у самій процедурі перегляду інвалідності. Судді окремо наголошували, що адміністративний суд не визначає, чи “справжня” в людини інвалідність, а перевіряє, чи законно діяла сама комісія.
Щоправда, іноді апеляція все ж коригувала аргументацію суду першої інстанції. Наприклад, у справі Василя Леськіва Хмельницький окружний адмінсуд вважав, що саму перевірку не можна було починати через листи правоохоронців. В апеляції ж зазначили, що повноваження на перевірку все ж могли існувати. Але проблема виникла вже на етапі ухвалення рішення — Інститут викликав прокурора до Дніпра, той проходив стаціонарне обстеження, однак результати цього обстеження фактично не врахували. У підсумку рішення на користь прокурора залишили в силі, хоча й з іншою мотивацією.
Після невдач в апеляції Інститут спробував піти ще далі — до Верховного Суду. Касаційні скарги наявні у справах Сергія Наконечного та Віталія Довганя. Саме в касації Інститут почав будувати вже значно масштабнішу аргументацію. У скаргах Інститут посилався на реформу системи МСЕК, рішення РНБО, боротьбу з корупцією, суспільний резонанс довкола “прокурорських інвалідностей” і необхідність виробити єдину практику для великої кількості аналогічних справ по всій країні. Фактично державна установа намагалася довести, що ці процеси мають “виняткове значення” і виходять далеко за межі персональних історій конкретних прокурорів.
Але Верховний Суд із цим не погодився. У справах Сергія Наконечного та Віталія Довганя суд відмовив навіть відкривати касаційне провадження. Судді пояснили: ці справи розглядалися у спрощеному порядку, а тому касаційний перегляд можливий лише у виняткових випадках, коли справа справді формує нову правову практику або має фундаментальне суспільне значення. Сам по собі скандал довкола МСЕК чи суспільний інтерес до прокурорських інвалідностей автоматично не робить кожну таку справу “унікальною”.
Не все так однозначно
Попри той факт, що все описане в якийсь момент почало виглядати як нищівний програш держави в спробах довести прокурорські зловживання, втрачено ще далеко не все. І на даному етапі навіть є кілька позитивних тенденцій. По-перше, частина хмельницьких прокурорів досі чекає на рішення по суті позовів до Інституту МОЗ. Йдеться, зокрема, про справи Олексія Олійника, Романа Романюка, Михайла Поліщука, Юрія Зубика, Олександра Терлецького та Олега Львовського. У більшості цих проваджень суд витребував у відповідача типовий набір документів: медико-експертні справи, рішення та протоколи експертних команд, документи, що стали підставою для перевірок, а також докази належного повідомлення прокурорів про виклики до Дніпра для проходження обстеження. Тобто суди фактично перевіряють ті самі процедурні аспекти, через які раніше Інститут уже масово програвав іншим прокурорам.
Водночас суд першої інстанції в червні вже встиг розглянути позови двох прокурорів Ольги Яремчук та Олександра Щербатюка. Позов прокурорки суд задовольнив, а от прокурору відмовив у задоволенні. Щодо останнього, то суд відмовив у позові, зазначаючи, що Центр оцінювання діяв у межах повноважень, а перевірку рішення МСЕК законно провели на підставі постанов правоохоронних органів. Суд також зазначив, що така перевірка не потребувала повідомлення чи участі позивача. Якщо ж говорити про позов Ольги Яремчук, то суд задовольнив його, оскільки встановив порушення процедури перевірки рішення МСЕК. Зокрема, в рішенні зазначено, що позивачку не повідомили про засідання експертної команди та не забезпечили їй право на участь, не надали доказів належного електронного направлення, а саме рішення було недостатньо вмотивоване та з нього неможливо встановити, на підставі яких документів ІІ групу інвалідності замінили на ІІІ. Суд також врахував, що медичне обстеження провели ще до винесення постанови ДБР, яка стала підставою для перевірки (огляд 16 січня, постанова – 31 січня 2025 року).
Нам вдалося зв’язатися з Олександром Терлецьким, у справі якого є також пенсійний нюанс. Під час розгляду позову представник прокурора спробував одночасно поставити питання і про поновлення пенсійних виплат, однак суд повернув це клопотання без розгляду, вказавши, що позивач фактично змінює і предмет, і підстави позову. Коментувати свій позов прокурор відмовився.
Сподіватися на автоматичні перемоги зараз прокурорам уже складніше. У березні 2026 року Верховний Суд у одній із подібних справ фактично підтвердив право Інституту перевіряти старі рішення МСЕК у межах кампанії, розпочатої після рішення РНБО. Ба більше, суд погодився, що під час такої перевірки експертна команда може оцінювати медичні документи і без обов’язкового особистого огляду, якщо йдеться не про нове встановлення інвалідності, а саме про перевірку законності попереднього рішення. Це може суттєво вплинути на подальшу практику.
І, вірогідно, таки впливає — ще частина хмельницьких прокурорів не змогли переконати суд і у власній правоті. У низці процесів суди, навпаки, погодилися з позицією державної установи. Серед тих, хто програв суди першої інстанції, — заступник начальника відділу Хмельницької окружної прокуратури Борис Бандура, прокурорки Марина Пітель та Ольга Веселовська, а також прокурор Євген Вітюк. Однак прокурор Борис Бандура вже встиг виграти у Центру апеляцію. У справі ж за позовом колишнього начальника відділу Хмельницької обласної прокуратури Ігора Барахтенка суд відкрив провадження.
І що ж відбулося? Можливо, Інститут знайшов нові, переконливіші аргументи? Частково так. Але насамперед змінилася сам підхід суддів до розгляду цих справ.
Якщо раніше прокурори часто вигравали через процедурні порушення під час перегляду інвалідності, то тепер суд погодився з тим, що постанови слідчих ДБР та НАБУ в межах кримінальних проваджень є достатньою підставою для проведення перевірок. Крім того, суд фактично відмовився втручатися у медичну частину спору, наголосивши, що оцінка ступеня втрати працездатності належить до компетенції експертних команд, а не адміністративного суду.
Важливо й те, що у цих справах змінилася поведінка самого Інституту. Якщо в багатьох попередніх процесах відповідач не надавав витребуваних документів або подавав їх частково, то тут суд неодноразово витребовував медико-експертні справи, документи щодо підстав перевірок, повідомлення прокурорів про виклики, матеріали кримінальних проваджень, рішення експертних команд та інші документи, а сам Інститут подавав відзиви із детальним обґрунтуванням своєї позиції. Саме на ці матеріали суд і спирався, оцінюючи законність проведених перевірок.
У частині справ суд також встановив, що прокурорів повідомляли про перевірки або запрошували на обстеження. Так, Бориса Бандуру офіційно викликали до Інституту для проходження обстеження, про що він був ознайомлений під підпис. У справах Ігоря Барахтенка, Ольги Веселовської та Євгена Вітюка підставою для перевірок були процесуальні документи, винесені в межах кримінальних проваджень ДБР та НАБУ. При цьому самі провадження стосувалися не лише цих прокурорів. Правоохоронці загалом перевіряли інформацію про можливі зловживання при встановленні інвалідності працівникам державних органів — зокрема прокурорам, митникам і податківцям. Уже в межах цього ширшого розслідування під перевірку потрапили й рішення Хмельницької обласної МСЕК щодо інвалідності окремих прокурорів.
Незавершена й історія Сергія Неконечного, який, нагадаємо, виграв позов до Інституту та домігся скасування рішення про втрату інвалідності. Водночас Сергій Наконечний паралельно є обвинуваченим у кримінальному провадженні. У лютому 2026 року до Кам’янець-Подільського міськрайонного суду надійшов обвинувальний акт за частиною 5 статті 190 Кримінального кодексу України, а саме шахрайство в особливо великих розмірах. Саме ця справа стосується обставин отримання ним інвалідності.
Розгляд кримінального провадження відбувається у закритому режимі. Відповідне рішення суд ухвалив ще 24 листопада 2025 року за клопотанням захисниці Наконечного. Прокурор Офісу Генерального прокурора не заперечував проти такого формату, а суд, пославшись на частину 2 статті 27 Кримінального процесуального кодексу України, постановив повністю закрити розгляд справи.
20 травня 2026 року редакція онлайн-медіа «ЖАР.INFO» звернулася до суду з клопотанням, щоб повернути розгляд справи у відкритий режим, залишивши закритими лише ті частини засідань, під час яких можуть розголошуватися відомості, що становлять медичну таємницю. Однак журналістів до засідання не допустили. Суд вислухав позиції сторін, які однаково наполягали на збереженні закритого розгляду, після чого залишив клопотання без розгляду до того моменту, коли, на думку суду, можна буде повернутися до питання відкритості процесу. Відтак наразі наша редакція змушена аналізувати перебіг справи лише за матеріалами, які містяться в судовому реєстрі.
Паралельно Сергій Наконечний продовжує оскаржувати й інші рішення, що стосуються його статусу. Зокрема, у жовтні 2025 року він звернувся до суду з позовом про скасування рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів щодо накладеного на нього дисциплінарного стягнення. Із матеріалів цієї справи випливає, що у серпні 2025 року, ще до ухвалення дисциплінарного рішення, його було призвано на військову службу під час мобілізації, через що розгляд позову тимчасово зупиняли. Після звільнення зі служби 3 червня 2026 року провадження поновили.
Крім того, у червні 2026 року Наконечний подав ще один адміністративний позов. Цього разу до Головного управління Пенсійного фонду України в Хмельницькій області. Він просить визнати дії органу протиправними та зобов’язати його вчинити певні дії. Суд уже відкрив провадження і витребував матеріали його пенсійної справи.
Звісно ж, редакція онлайн-медіа «ЖАР.INFO» звернулася до Українського державного науково-дослідного інституту медико-соціальних проблем інвалідності із запитом на коментар. Ми попросили пояснити, яким чином установа повідомляє людей про перегляд їхніх медичних справ, адже саме відсутність належного повідомлення стала одним із ключових аргументів, через який більша частина прокурорів змогла оскаржити рішення про скасування інвалідності. У відповіді Інститут зазначив, що в передбачених постановою випадках пацієнтів повідомляють «усіма можливими засобами», а саме електронною поштою, через Укрпошту, телефоном тощо. Водночас у відповіді не пояснюється, який саме спосіб повідомлення є обов’язковим, як фіксується факт такого повідомлення та які докази використовуються у разі виникнення судового спору.
Також у своєму листі Інститут переконує, що свідомо не вчиняв дії, які б свідчили про ігнорування судових процесів. Водночас ситуація, коли позиція Інституту в судових процесах була пасивною пов’язана із рядом обставин, зокрема із раптовим збільшенням навантаження на Інститут, а також з воєнним станом, адже Дніпро – місто, де якраз і розташована установа, перебуває під постійними обстрілами.
Цікавою є позиція Інституту і щодо підстав, на яких суди першої інстанції скасовували їхні рішення. Фактично у листі до редакції ЖАР.INFO вони їх підтверджують.
А ще в Інституті впевнені, що сформована позитивна судова практика для них. Втім, аналіз судових рішень виключно по хмельницьких прокурорах говорить протилежне.
Фактично через два роки судових марафонів з тим, хто оскаржує рішення Інституту, там спромоглись створити окремий відділ для представництва інтересів установи у судах, а ще систему моніторингу руху судових справ. Звісно, краще це зробити хоч колись.
Ми також звертались за коментарем до Міністерства охорони здоров’я України, але до публікації матеріалу відповідь так і не отримали. Не змогли ми і сконтактувати і в телефонному режимі, адже за вказаними номерами ніхто не відповідав. Редакція готова оприлюднити позицію Міністерства у разі її отримання.
Загалом говорити про поразку Інституту у справах прокурорів ще зарано, бо після спроб швидкого рішення, державна установа почала відстоювати свою позицію у судах значно грунтовніше. Попри це вся історія все ж виглядає доволі провально. Саме так і стається, коли державна машина намагається швидко “загасити” пожежу чи досягти результату під тиском громадської думки. Так було у випадку із заборонами політичних партій, коли хотіли дуже швидко через СБУ показати, що держава бореться з проросійськими силами, але через поспіх припустилися купи процесуальних помилок, що дало можливість “партійцям” оскаржувати рішення. Так було в кейсах Медведчука після початку повномасштабного вторгнення, коли через той же поспіх і бажання швидко “показати, що зло покаране”, прокурори і слідчі “змішували” в матеріалах грішне й праведне і доводили фактично, що у Медведчука треба все забрати, бо Медведчук поганий, а не через те, що набуте воно було незаконно чи через те, що людина нанесла реальний збиток державі. Влада настільки хоче сподобатися людям, що звикла “кидатися” на гучну проблему, показуючи, що все під контролем. А ми ж звикли після піків скандалу забувати про нього і не слідкувати далі. І часто виявляється, що сама проблема нікуди не зникла.
Підготувала Альона Береза, Світлана Русіна, Марія Турчина
