Найстаріші українці, чиї міста зазнали бомбардувань і захоплення внаслідок російського вторгнення мають спогади про подібні страждання від рук нацистської Німеччини під час Другої світової війни. The New York Times Company у своєму матеріалі «Forced to Relive Childhood Horrors in Old Age» Emile Ducke and Evelina Riabenko розповідають про історії українок, які пережили страхи війни за радянських часів та знову їх переживають під час повномасштабного вторгнення росії, та про тих, хто не пережив цю повномасштабну війну.

Не одне, а кілька вторгнень

Коли Галина Семібрацька, якій зараз 101 рік, вперше почула, що Україна зазнала нападу армії загарбників, то вона була розгублена.

«Це ж не німці на нас напали?», – запитала пані Семібрацька.

– Ні, — відповіла її донька, 72-річна Ірина Малик. Цього разу це був їхній сусід – росія.

Це стало шоком.

Пані Семібрацька є однією з тих українців, які пережили не одне, а кілька вторгнень.

Коли вони були дітьми та підлітками, вони бачили, як їхню землю та людей, спустошених у Другій світовій війні. Німецькі війська й танки пронеслися в 1941 році, захопивши Україну у радянського союзу, який уже сприймався багатьма українцями, як окупаційна сила. радянська влада відвоювала її у 1943 та 1944 роках.

З 2022 року війна знову спустошила деякі з тих самих міст, а російські війська зараз здійснюють нові вторгнення на півночі та сході. Як і в 1940-х роках, загарбники встановили нові адміністрації на окупованих територіях, захоплюючи зерно та інші ресурси, надсилаючи таємну поліцію, викрадаючи представників громад та вселяючи тортури й страх.

Для деяких українців це все відбулося в межах одного життя – дитинство, повторно пережите в старості.

Насильство, яке вона бачила, досі повертається в її снах

У своєму будинку в портовому місті Херсон, яке було захоплене росіянами у 2022 році й звільнене пізніше того ж року, 83-річна Зінаїда Тарасенко розповіла, як її мати захистила її від німців, які окупували їхнє село Осокорівка. Вона була немовлям, але насильство, яке вона бачила, досі повертається в її снах.

Німці використовували будинок родини, як медичну клініку: «Моя мама була вагітна. Німці змушували її чистити взуття, прати форму. Вони пили, співали пісні».

Коли два роки тому російські війська захопили Херсон, настала черга пані Тарасенко захищати свою доньку Олену, якій зараз 46 років, яку було викрадено з їхнього будинку російськими солдатами.

«Вони забрали її та протримали тиждень. Я ходила по всьому Херсону, як божевільна, шукала її».

Вона відчайдушно шукала її впродовж тижня, перетинаючи місто, щодня ходячи до різних в’язниць та запитуючи звістки про доньку. Потім Олена повернулася.

«Вона була налякана. Я її мало про що розпитувала. Тільки: «Вони тебе били?». Але, — додала вона, — вона багато не розповідала».

Після звільнення Херсону наприкінці 2022 року дві інші жінки, які пережили Другу світову війну, опинилися в лікарні на ліжках за кілька футів одна від одної та швидко подружилися.

Одна з них, 94-річна Галина Нутрашенко, опинилася в херсонській лікарні після того, як російська ракета зруйнувала її будинок, залишивши «під уламками, всередині будинку». «У мене був будинок, але тепер я його не маю», – сказала вона.

Понад вісім десятиліть тому вона була свідком жорстокої нацистської окупації свого рідного села в Одеській області. Вона пам’ятає, як уникала німецьких солдатів; вона бачила, як вони били дітей. Вони змусили її батька працювати слюсарем.

Багато інших людей вивезли, включаючи все місцеве єврейське населення. Загалом на території Україні під час Голокосту вбили близько 1,5 мільйона євреїв.

«В Одесі були тисячі євреїв, – згадує пані Нутрашенко. – Вони їх збирали і розстрілювали. Деяких розстрілювали і кидали в річку. Ми, діти, були допитливими і ходили всюди, щоб подивитися. Мама весь час попереджала мене, щоб я туди не ходила: «Німці тебе теж вб’ють!».

радянська влада забрала її батька та стратила його

Життя її сусідки по херсонській лікарні, Юлії Нікітенко, було сформоване під впливом насильства ще до Другої світової війни. радянська влада забрала її батька та стратила його, коли їй було 2 роки, під час великої сталінської чистки.

«Під час окупації я росла у Великій Олександрівці, — згадує вона, маючи на увазі село в Херсонській області. – Німці нас виселили. У нас була маленька, проста хата в центрі. Вони там жили. Ми переїхали в іншу хату, ближче до лісу».

Вісім десятиліть потому до неї додому прийшли російські солдати.

«Вони попросили мене показати мій паспорт, — розповідає пані Нікітенко, якій зараз 88 років. – Я пішла шукати його. Один з них відкрив його, подивився і сказав: «Отримайте російський паспорт».

Вона відмовилася.

«Я люблю Херсон і Україну».

Вона взяла гроші, які їй дали росіяни, оскільки більше не отримувала свою пенсію. Це її змусило  відчути себе зрадницею, каже вона, «але як інакше я б вижила?».

3 місяці переховувалася в західній Україні, а потім знову повернулася до Харкова

Під час Другої світової війни Харків, що на північному сході України, чотири рази переходив з рук в руки в запеклих боях, які зруйнували більшу частину міста. Зараз багато будівель знову лежать у руїнах, оскільки обстріли з боку російських військ тривають.

100-річній Анні Лапан, єврейці з Харкова, було 18 років, коли німецькі війська вперше напали на місто. Коли почалося бомбардування, вона та її родина втекли з міста на потязі для худоби, який віз їх на схід. Її батько був призваний і загинув під Сталінградом у 1943 році. Пізніше того ж року вона повернулася до Харкова, після того, як німців відкинули назавжди.

Пані Лапан була змушена знову тікати з міста у 2022 році, коли почався російський наступ. Її сестра переїхала до Ізраїлю. Пані Лапан три місяці переховувалася в західній Україні, а потім знову повернулася до Харкова.

Її будинок був пошкоджений і на ньому залишаються деякі сліди. «У будинку досі є тріщини, ми їх так і не відремонтували», – каже вона.

Ділянка річки розділяє українські та російські війська

Пані Семібрацькій теж було 18 років, коли нацистські війська увійшли в її рідне місто Нікополь на півдні України. Вона пам’ятає дату: 17 серпня 1941 року.

«Вони йшли широкою вулицею цілими взводами, – розповідає вона, додаючи, – мій дідусь викопав на задньому дворі великий рів, і ми ночували там». Однієї ночі в рів влучив снаряд, але родина вижила.

Певний час лінія фронту між нацистськими та радянськими військами біля Нікополя проходила по Дніпру. Сьогодні ця ж ділянка річки розділяє українські та російські війська. Пані Семібрацька згадувала ночі, коли німецька артилерія стріляла з одного берега Дніпра, а з протилежного радянська.

«Там було багато руйнувань».

Під час розмови пані Семібрацька сиділа на своєму ліжку у квартирі, яку вона ділила зі своєю донькою в Ізюмі у східній Україні, куди вона переїхала після Другої світової війни. Коли російські війська почали обстрілювати Ізюм у 2022 році, через кілька днів після вторгнення, пані Семібрацька залишалася в ліжку, паралізована страхом і надто квола, щоб її можна було перенести до підвалу.

«Я не могла підняти маму, тому сиділа в коридорі під несучою стіною», – розповідала пані Малик, її донька, якій зараз 72 роки. «Все навколо тремтіло».

Пані Семібрацька не могла повірити, що стала свідком чергового вторгнення на її Батьківщину і цього разу з боку сусідньої «братньої» країни. У певному сенсі це здавалося гіршим, ніж війна, яку вона знала раніше.

«Я розумію, хоча я вже стара, — каже вона. – Я зберегла свою пам’ять. Я багато чого пам’ятаю. Але зараз я не можу зрозуміти, що відбувається. Це не війна. Це не війна, це винищення».

За словами пані Семібрацької, п’ять місяців, поки Ізюм перебував під російською окупацією, вони жили «без води, опалення, електрики». З вибитими вікнами, «ми носили пальта, шарфи, шапки. Все, що у нас було, ми одягали».

 Її тижнями утримували в підвалі

На відміну від німців, які окупували Київ, росіяни були витіснені зі столиці. Але колись тихі містечка поблизу незабаром стали відомі на весь світ через жахіття, заподіяні російськими військами.

Село Ягідне, що на північ від Києва, було окуповане в перші дні російського вторгнення. російський солдат змусив 87-річну Ганну Скрипак та її доньку сховатися у шкільному підвалі, де перебувало понад 300 людей.

«Я не могла туди дійти, тому що у мене була зламана нога раніше, у мене проблеми зі спиною, — згадує пані Скрипак. – Він схопив мене за руки і потягнув туди. «Що ви робите? Я не можу йти!». Мене все одно туди заштовхали. Там не було місця ні сидіти, ні лежати, не було нічого».

Її тижнями утримували в підвалі.

«Там не було свіжого повітря. Я не виходила на вулицю», – сказала пані Скрипак.

Вона пережила окупацію під час війни раніше. Пані Скрипак було 4 роки, коли німецькі війська прийшли до її рідного села Красне, що знаходиться по сусідству з селом Ягідне. Коли її мати виходила на вулицю, вона, за її словами, ховалася в куточку над піччю.

Її 17-річного брата Івана забрали до табору примусової праці в Німеччині.

«Він там помер від голоду». Ще один брат помер вдома, захворівши під час війни. Багато мешканців зникли безвісти. «Деякі люди ховалися в болоті».

Десять людей загинули в підвалі під школою впродовж тижнів російської окупації у 2022 році, в тому числі ще одна жінка, яка пережила Другу світову війну. Пані Скрипак залишилася найстарішою мешканкою Ягідного, останньою, з живою пам’яттю про обидві війни.

Виправлення було зроблено 20 травня 2024 року: У попередній версії підпису до фотографії з цією статтею містилося зауваження, що спотворювало кількість людей, які загинули в підвалі. Їх було 10, а не 17.

 Підготували Альона Береза, Валентина Повзун