Життя після фронту: як ветерани шукають для себе роботу
Ветерани повертаються з армії до цивільного життя і шукають себе у ньому. Хтось прямує на попередню роботу в бюджетних установах, хтось — у бізнес, хтось засновує нову справу, а хтось поки що взагалі не знайшов себе. За цим спрощеним сценарієм стоять значно складніші й часом болючіші процеси: сумніви, нові виклики, успіхи й провали. З іншого боку процесу перебувають роботодавці, яким доводиться звикати до нових викликів ринку праці: серед працівників неминуче з’являтиметься все більше ветеранів. І просто ігнорувати цей факт точно не вийде.
Щоб глибше зрозуміти ці процеси, ми поспілкувалися з ветеранами, а також з представницями роботодавця та громадського сектору. Отож, що вже змінилося в цій непростій темі на користь, а що поки можна назвати радше декларативним?
Робота у приватному секторі: можливості та підводні камені
Варто одразу уточнити: ветерани війни — це не лише ті, хто демобілізувався після поранення. Під цей статус підпадають декілька категорій: учасники бойових дій, люди з інвалідністю внаслідок війни та учасники війни. Мати одночасно декілька з цих статусів неможливо. Тому учасники бойових дій, які отримали інвалідність через участь у цих бойових діях, зазвичай обирають саме статус людини з інвалідністю, адже він передбачає більше пільг.
Олексій Попов — доброволець, який отримав третю групу інвалідності через бойову травму у 2022 році. Сьогодні він, після понад двох років за межами армії, готовий системно аналізувати плюси й мінуси ветеранського працевлаштування. Хоча сам поки що так і не зміг довести статус “особа з інвалідністю внаслідок війни”, маючи лише “інвалідність внаслідок проходження військової служби”.
Чоловік порівнює ставлення до ветеранів із тим, як часто ставляться до людей з інвалідністю: за законом є і пільги, і скорочений робочий день, й адаптація. А в реальності з цього, на його думку, мало що виконується. Або якщо і справді виконується, то, за спостереженнями Олексія, переважно на тих підприємствах, де можуть запропонувати неконкурентноспроможну зарплату.
“У нових же компаніях усе впирається у прибуток. А ветеран чи людина з інвалідністю не завжди може витримати повне навантаження. Посади, які їм підходять, уже зайняті – часто “своїми”. І, чесно кажучи, ніхто не хоче брати до себе людину, яка має право на понад 40 днів оплачуваної відпустки на рік, або яка може до 10 разів на рік потрапити до лікарні. А таких людей буде дедалі більше”, — зауважує Олексій.
Роботодавці, за словами чоловіка, воліють ніколи відкрито не відмовляти. Вони або не відповідають на резюме, або ж озвучують такий перелік обов’язків, які, маючи проблеми зі здоров’ям, майже неможливо виконати.
“З деяких компаній телефонували, говорив з HR-ами (фахівці з підбору кадрів. — Ред.), іноді навіть з психологами. Вони пояснювали навантаження, обов’язки. І ти розумієш, що просто не витягнеш. І вже на цьому етапі сам не хочеш їх підставляти чи давати обіцянки, які не можеш виконати, — зізнається Олексій.
Водночас деякі бізнеси відкрито заявляють про те, що готові наймати саме ветеранів. Як розповідає Юлія Шпилюк, рекрутерка компанії, яка працює у сфері сонячної енергетики, на їхньому підприємстві вже працює до 15 ветеранів.
“Я часто буваю на заходах, присвячених працевлаштуванню ветеранів, і кожного разу переконуюсь: це сильні, розумні, вмотивовані люди. Вони мають великий життєвий досвід, вміють працювати в команді, швидко вчитись і брати відповідальність. Ми готові надати їм підтримку для початку свого карʼєрного шляху в сонячній енергетиці”, – каже Юлія Шпилюк.
Оскільки, щоб працювати у такій сфері, треба мати специфічні знання та навички, компанія найближчим часом планує запустити безкоштовне для ветеранів навчання монтажу сонячних станцій.
“Ми запрошуємо ветеранів, які хочуть спробувати себе в енергетиці, приєднатися й отримати новий досвід. Після навчання ніхто не змушує залишатися в компанії — наша мета інша: дати знання, навички й показати наскільки перспективною є галузь”, — зазначає представниця компанії.
Компанія також надає підтримку ветеранам з інвалідністю, забезпечуючи компенсації на облаштування робочих місць та покращення технічного оснащення. Крім того, ветерани можуть отримати тут безкоштовну психологічну допомогу.
Іншим роботодавцям Юлія Шпилюк радить звертатися до центрів зайнятості та ветеранських організацій для пошуку кандидатів, а також навчати персонал етичному спілкуванню. Зокрема, уникати тем, які можуть бути болючими для ветеранів.
“У мене є кілька правил як рекрутерки і як людини: не розпитувати ветеранів про пережите — бойові дії, полон чи втрати. Проте якщо людина сама хоче поділитись — я завжди вислухаю. Не давати своїх оцінок воєнним подіям і завжди дякувати. Я вірю, що саме завдяки таким людям ми маємо змогу жити, працювати й розвивати країну. І саме таку культуру поваги та вдячності до ветеранів ми плекаємо в компанії”, — зазначає Юлія.
Ветеранам, які шукають роботу, Юлія радить не боятися вказувати свій військовий досвід у резюме, оскільки багато навичок, набутих під час служби, є цінними в цивільному житті.
“Наприклад, ми часто знімаємо наші сонячні станції з висоти, і досвід роботи з БПЛА на фронті тут дуже доречний”, — пояснює Юлія Шпилюк.
Водночас, як пояснює Юлія, бувають ситуації, коли навіть за великого бажання компанія не може запропонувати одразу відповідну посаду.
“У нас більшість відкритих вакансій — це монтажники, які працюють на дахах, або менеджери у постійних роз’їздах. Був випадок, коли ми не змогли одразу запропонувати роботу кандидату з протезом. Але в таких ситуаціях ми діємо інакше — вносимо людину до спеціальної бази та першими повідомляємо, щойно зʼявляється відповідна вакансія”, — розповідає Юлія.
Вона додає: у таких ситуаціях важлива чесність — і з боку роботодавця, і кандидата. Деякі поранення справді ускладнюють роботу на певних посадах, особливо технічних або виїзних. Але це не привід ставити крапку — головне чесно і з повагою проговорити всі варіанти.
Голова правління організації “Простір можливостей”, голова коаліції ветеранських просторів Оксана Коляда виділяє декілька основних особливостей, які роботодавцям варто враховувати при найманні ветеранів.
- Частина ветеранів не повертаються до своїх некерівних робочих спеціальностей, бо у війську були командирами і тепер не можуть бути на позиції підлеглого.
- Частина ветеранів перекваліфікувалися, але не можуть знайти роботу за фахом. І тоді роботодавцям варто думати, як відкрити новий напрямок роботи або запропонувати кар’єрне зростання.
- Ветерани хотіли б бачити у трудових колективах людей з бойовим досвідом.
- Для ветеранів важливо, яким чином у компанії відбувається опіка над родинами військовослужбовців, які служать.
“Через розбудову, наприклад, системи навчання для ветеранів, кар’єрного зростання, якихось ціннісних речей, програм вшанування роботодавці зможуть задовольнити запит ветерана на роботу, можливо, з меншим рівнем заробітного бюджету”, — зауважує Оксана Коляда.
Серед ймовірних причин, чому роботодавці можуть не поспішати працевлаштовувати ветеранів, громадська активістка називає необхідність більшої соціальної підтримки та наявність бойового досвіду.
“Очевидно, що працівник-ветеран потребуватиме додаткової відпустки, часу на реабілітацію, можливо, більшого часу для відновлення. І ще що важливо: ті, хто повернуться з більш-менш нормальним станом здоров’я, будуть у резерві. А це означає, що кілька разів на рік вони будуть їздити на навчання і готуватися. І роботодавці теж мають зрозуміти, що вони будуть відпускати їх на певний період часу”, — каже Оксана Коляда.
У таких ситуаціях традиційні форми працевлаштування для багатьох ветеранів загалом можуть виявитися або економічно невигідними, або фізично недоступними, зауважує Олексій Попов. Виходом він називає самозайнятість — надання послуг на умовах аутсорсу.
«Якщо я можу надавати послуги, наприклад, з ремонту, то це — разова робота, кілька разів на місяць. Немає сенсу оформлювати мене в компанію офіційно. Я не хочу бути у штаті. У річному підсумку, можливо, і виходить нормально, але мій дохід не завжди регулярний – можуть бути місяці без заробітку», — каже Олексій.
Можливістю для ветеранів з інвалідністю була б робота за кордоном. Наприклад, Олексій деякий час перебуваючи у Польщі, побачив відмінний від українського підхід до людей з інвалідністю.
«Ти тільки йдеш на навчання — тобі вже пропонують умовний контракт. І якщо погоджуєшся — одразу проходиш медкомісію, яка фіксує, що ти можеш, а що — ні. Роботодавець отримує цю інформацію, і тобі створюють умови», — пояснює він.
Сфери, де це працює найкраще, на думку Олексія, — логістика, складські послуги, пакування. Олексій помітив, що людей з інвалідністю не лише готові брати, а й дійсно адаптують робоче місце під їхні потреби. Проте чоловік вирішив будувати своє життя саме в Україні.
“Щоб вивезти всю родину, треба згорнути всі процеси тут. Поки не бачу сенсу. І зараз Європа перенасичена працівниками. Конкуренція шалена. Навіть на пільгове місце — 10–15 осіб. Особливо складно, коли ти конкуруєш не просто з іншими фахівцями, а з тими, хто пережив війну або окупацію. І був, можливо, навіть у страшніших обставинах, ніж ти. Тобі навіть по-людськи незручно, — зізнається він. — Бо часто ці люди не мають жодної альтернативи”, — зауважує Олексій.
Створення власного бізнесу
За спостереженнями Олексія Попова, більшість ветеранів після фронту не бачать себе найманими працівниками, а мріють про власну справу або про партнерство з такими ж ветеранами.
“З колективами складно. Ми не завжди вписуємося. Коли приходиш, а там працюють молоді здорові люди, які дивляться на тебе з неприхованим скепсисом: мовляв, “Навіщо ти туди поліз?”, “Що ти там забув?” (йдеться про участь у бойових діях. — Ред.) Це боляче. Тому ветерани хочуть відокремитися від цієї системи, створити власне середовище. Свої колективи, де їх розуміють, де працюють такі ж ветерани”, — ділиться Олексій.
Наразі ветерани при заснуванні свого бізнесу можуть претендувати на грантову підтримку різних структур — і приватних, і державних. Такою підтримкою скористалися хмельничани, ексвійськовослужбовці 86-го батальйону ТРО Андрій Одаренко і Павло Гоцул. Вони заснували ветеранське СТО та планують переобладнувати авто для людей з інвалідністю. Обидва мають статус людей з інвалідністю внаслідок війни.
Андрій втратив ногу після поранення, Павло виносив його з поля бою. Згодом поранення отримав вже сам Павло. Після цих подій, оформивши інвалідність, друзі вирішили заснувати спільну справу та стати бізнес-партнерами.
“Я побачив, як Андрію дискомфортно керувати своїм автомобілем, і ми з ним подумали, що було б дуже круто, якби ми адаптували його авто під його умови,” — розповідає Павло.
Завдяки статусу ветерана Павло зміг податися на грантову програму від одного з банків.
“Ця програма забезпечила початок цього проєкту необхідними інструментами, коштами і всім іншим. Крім цього, військова адміністрація Хмельницької області компенсує до 70 тисяч будь-якій людині з УБД, яка переобладнає в нас автомобіль. А саме переобладнання може вартувати як і 25 тисяч гривень, так і 400 тисяч гривень”, — каже Павло.
Довідка: “Ідеться про освітньо-грантову програму “Жити назустріч” від одного з українських банків для підтримки ветеранського бізнесу. Вона надає можливість отримати грант на суму від 500 тисяч до 1 мільйона гривень на запуск або розвиток бізнесу”
Станом на зараз ветерани вже підготували повністю весь спектр документів, провели перемовини з постачальниками, відкрили СТО, де займатимуться переобладнанням автомобілів, залишилося вирішити бюрократичні нюанси.
“Складнощі не в самому переобладнанні авто, а в документації: це ж має бути сертифіковане переобладнання, яке дозволяє Андрію керувати. Це погодження від МВС, це підтвердження, що воно (авто. — Ред.) відповідає всім нормам. Але це затягнулося на довгий період”, — пояснює Павло.
На тому, що підготування документів — це найскладніший етап, Павло наголошує декілька разів. Усі інші організаційні складнощі, вважає, можна легко здолати.
“Якщо є потреба в тому, щоб переобладнати свій автомобіль, ніякі перепони тобі не страшні”, — підсумовує чоловік.
Статус “безробітний” та інші особливості перебування на обліку служби зайнятості
Олексій Попов має й досвід перебування на обліку в центрі зайнятості. З усіх вакансій, які пропонували, жодна йому реально не підходила.
“Пропонують, наприклад, роботу на кухні. Я кажу: можу працювати тільки на певних процесах. Вони погоджуються, але дають вакансію, де ці процеси відсутні, і лишається робота “на гарячому” (біля плити. — Ред.), яку я фізично не витримаю. Так само пропонують роботу на шумних підприємствах, де йдеться про перевищення санітарних норм. Виходом із цього став би державний, місцевий і громадський контроль, який треба відновлювати”, — уважає чоловік.
Загалом же впродовж 2024 року послугами Хмельницької обласної служби зайнятості скористались 1083 ветерани. Статус безробітного отримали майже 80% з них. Допомогу по безробіттю — понад 90%. З безробітних 16,5% мали інвалідність. Працевлаштували — 185 ветеранів. Найчастіше — у переробну промисловість (28%), сільське господарство (15%), харчову сферу (13%), торгівлю (11%) та будівництво (6%).
Окрім того, торік 16 ветеранів, які стояли на обліку як безробітні, пройшли перепідготовку, 15 з яких уже працевлаштовані. 47 ветеранів отримали ваучери на навчання за професіями: водій, тракторист, оператор котельні, слюсар, психолог, маркетолог. У межах експериментальної програми пройшли навчання в закладах профтехосвіти 169 ветеранів і осіб з інвалідністю. Їм пропонували вибір із 95 робітничих професій.
За словами Олексія, перекваліфікація справді помічна для ветеранів. На його думку, тут є цікаві напрямки, але всі вони платні. Для ветеранів є знижки, але загальна вартість таких курсів все одно висока.
“Безкоштовні програми через центр зайнятості – формальні. Не ти обираєш, чого хочеш навчитися, а тобі дають перелік спеціальностей, які вони вважають потрібними”, — каже чоловік.
Що у підсумку?
Ветеранська реінтеграція в цивільне життя — процес складний і багатошаровий. За кожним успішним прикладом — багато зусиль, внутрішніх бар’єрів і бюрократичних пасток. За кожним випадком відмови — нерозуміння, страх чи банальна втома з обох боків. Але очевидно одне: ветерани вже тут, і вони будуть частиною ринку праці. І це не тимчасове явище.
З одного боку, підтримка є — гранти, навчання. Адже ветерани здатні не просто адаптуватися, а й розвиватися. Ми бачимо й роботодавців, які не бояться брати ветеранів, але й чесно визнають: це не завжди просто. Військовий досвід — це цінність, яка потребує перекладу на мову “мирної” професії. Але якщо роботодавець готовий вчитися і створювати людські умови — виграють усі.
Водночас лунають й чуємо голоси тих, хто досі в пошуку. Хто не вписується в типові вакансії або не може пройти абсурдний конкурс на скромну посаду. Хто чує замість відповіді — мовчанку. І це теж правда про сьогоднішній ринок праці.
Імовірно, аби щось змінилося системно, потрібна чесність. Держава має оновити й освіжити свої інструменти — менше “галочок” і більше реальних шансів. Бізнесу ж варто розширювати уявлення про ефективність і вчитися гнучкості. А суспільству — просто чути і бачити, що ветерани — не абстракція, а сусіди, колеги, партнери, які пройшли через війну і хочуть повернутися до життя. Іноді їм треба дати роботу. Іноді — дати тишу. Але завжди — дати шанс.
Підготувала Світлана Русіна
