“Жива. Справжні історії кохання”: як жінки перетворюють біль у мистецтво
Жінка, її два сини, поле з пшеницею, могутнє дерево. І сонце…
- Воно заходить, чи сходить?
- Я думаю, зараз вже, напевне, сходить.
Так виглядає картина хмельничанки Олесі Горобняк. Ми познайомилися з нею раніше — восени 2024 року вона стала героїнею матеріалу “Зниклі безвісти: боротьба родичів за правду”. Тепер Олесі відомо, що її чоловік Олександр Горобняк загинув — це з’ясували після результатів експертизи. Хоча офіційно факт не зафіксований: бракує результатів іншого дослідження.
Олеся — одна з учасниць всеукраїнського проєкту “Жива. Справжні історії кохання”. Авторками картин стали дружини та матері військових, які загинули, захищаючи Україну. У своїх роботах вони передають особисті переживання, спогади, любов і біль, пов’язані з втратою близьких.
“Я придумала, що хочу зобразити на картині свого чоловіка, як велике міцне дерево, яке назавжди залишиться на цій землі. Воно — вічно живе. А також — себе і своїх синів, які біля цього дерева. А пшеничне поле — це Україна”, – пояснює Олеся Горобняк.
У Наталії Баран загинув син Максим Яровець. 21-річний розвідник на позивний “Скіф” 5 жовтня 2016-го року натрапив на ворожу розтяжку поблизу селища Троїцьке на Луганщині. Відтоді Наталія взяла участь у театралізованому проєкті “Монологи війни. Жінки”, почала створювати ляльки-мотанки та плести маскувальні сітки. У проєкті “Жива. Справжні історії кохання” жінка намалювала картину з маками.
“В гранітні вази на могилі сина я ставлю маки — купую їх великий оберемок. Маки — як символ смертельної рани… Сонце – це мій син, який загинув, на жаль, дуже рано. Сонце сходить, але для мене воно зайшло навіки”, – каже Наталія Баран.
Двоє гуляють осінньою алеєю, величезний птах, який летить над горами, два іриси, криваві шрами вздовж хребта, з яких виростають крила. Картини учасниць проєкту об’єднали у виставку “Малюю серцем”, яку презентували у Хмельницькому обласному муздрамтеатрі ім. Михайла Старицького.
На виставці – 50 картин. Понад половина з них — від учасниць з Хмельниччини. Жодна з цих жінок раніше не займалася живописом професійно. Створювати полотна учасницям допомагала хмельницька художниця та арттерапевтка Жанна Ялець.
“Коли ти щось намалювала — ти це вже можеш побачити. А коли бачиш, то ідентифікуєш. Далі, коли розумієш, що з тобою відбувається, — можеш це контролювати. За такою схемою все працює досить просто. Через малюнок можна висловити свої емоції”, — пояснює художниця.
За словами Жанни Ялець, учасниці складали картини по шматочку — з емоцій і спогадів, які вони хотіли передати. Кожна з цих картин має свою історію, яку прописали поруч з кожним полотном.
“Ось, наприклад, ця картина: небо, з нього йде світло. Це намалювала учасниця, яка після загибелі чоловіка побачила саме це світло. Вона розповідала, що він завжди казав: «Я буду світлом у твоєму житті». І коли вона це відчула — сказала: “Я хочу намалювати небо, крізь яке пробивається це світло”, – розповідає Жанна Ялець.
У цьому проєкті, додає художниця, не були важливими ані техніка, ані жанр живопису. Під час роботи траплялися випадки, коли змінювалася не лише ідея, а й колірна гама. Деякі жінки починали малювати в темних кольорах — чорному, сірому, але згодом хотіли додати більше світла. Так з’являлися блакитний, синій, зелений.
Олеся Горобняк каже, що заплановано було 8 занять, але зрештою вони зустрічалися частіше.
“Спочатку олівцем ми накидали контури. Потім зробили один шар фарбами, потім другий, третій. І щоразу шари на картині накладалися, і вона ставала об’ємнішою. Від багатьох учасниць я чула, що їм сподобалося малювати. Скажу чесно: мені найбільше сподобалося не саме малювання, а спілкування. Бувало так, що я просто заїжджала на годинку. Пів годинки ми просто пили каву, а потім вже малювали”, – згадує Олеся.
Наталія Баран зауважує: коли, їй здавалося, що картина вже завершена, кураторка радила накласти ще шари кольорів.
“Жанна просила щось виправити ще і ще: ось тут треба тіні, ось тут — відблиски сонця. Сама я б не змогла все це намалювати. Думаю, що це все йшло від серця. Я наче провалювалася: приходила о дванадцятій, і раптом хтось каже, що вже пів на третю, і треба збиратися додому. Якщо буде можливість, то далі малюватиму. Й іншим, які пережили втрату, теж раджу: хай малюють і свій біль трансформують у картини”, – каже Наталія Баран.
Артпроєкт “Жива. Справжні історії кохання” започаткували понад два роки тому. Його основна мета — підтримати жінок, які втратили рідних через війну, допомогти їм відновлювати внутрішні сили через творчість та участь у спільноті однодумців. Одна з ініціаторок проєкту Олена Сокальська каже: 15 років тому сама пережила втрату чоловіка — він загинув в автокатастрофі.
“Проєкт існує, щоб показати всім іншим, хто відчуває себе покинутими, що разом трошки легше пережити, разом трошки легше пройти цей важкий шлях. Адже хороші люди об’єднуються навколо хороших людей. Час від часу нам допомагають благодійні фонди, партнери. Підтримати цей проєкт може кожен — на кожній з історій жінок є QR-код. Просто наводите на нього і донатите будь-яку зручну для вас суму, щоб жінки могли безпечно взяти участь в такій терапії”, – розповідає Олена Сокальська.
У рамках проєкту вже долучилися понад 300 жінок з 25 міст України. Завдяки підтримці від одного з партнерів вдалося зібрати кошти на матеріали для продовження роботи. Тож незабаром до проєкту матимуть змогу доєднатися ще 40 учасниць.
Картини виставки “Малюю серцем” у Хмельницькому обласному муздрамтеатрі ім. М.Старицького можна буде побачити до 2 травня. Далі ж картини хмельничанок стануть частиною туру в рамках Всеукраїнського проєкту “Жива. Справжні історії кохання”.
Підготувала Світлана Русіна
