“Я бандерівець, капець”: переселенець з Нікополя розповів про щоденні обстріли й життя під ЗАЕС

Місто Нікополь, що на Дніпропетровщині, вже кілька місяців потерпає від щоденних обстрілів, які окупанти скеровують здебільшого на цивільну інфраструктуру. Щодня тут з’являється інформація про зруйновані житлові будинки, палаючі автівки й частково зруйновані лінії електропередач. Основною причиною регулярних атак є близькість до тимчасово окупованої території Запорізької області – окупантам зі сторони водосховища в Енергодарі видно всю нікопольську набережну.

“Ми коли стоїмо в Нікополі на набережній, то бачимо всі 6 блоків Запорізької АЕС в Енергодарі. Тільки зараз на набережну й на воду нікого не пускають, бо там тероборона все зайняла”, — розповідає Анатолій Сторожук.. 

Чоловік приїхав з Нікополя на Хмельниччину до своєї мами. Дружину та невістку з дітьми ще з початком інтенсивних обстрілів відправив за кордон. Кілька разів він повертався додому на Дніпропетровщину, щоб навідати дім і друзів. Тож про життя під час обстрілів знає не з новин. 

Стріляють від ночі й до ранку 

Анатолій пенсіонер. Більше 30 років разом з дружиною працював на Нікопольському феросплавному заводі. Коли почалася повномасштабна війна на території України, як розповідає чоловік, в Нікополі сильної напруги не відчувалося, попри те, що сусідній Енергодар був окупованим ще з 27 лютого. 

Втім, коли вже з липня окупанти почали обстрілювати Нікополь регулярно, спокій місцевих миттєво зник.

“Думаю, вище їм дали наказ обстрілювати. Нікополь – стратегічне місто, у нас феросплавний величезний завод, найбільший в Європі, був великий трубний комбінат…Але вони більше б’ють по цивільній інфраструктурі, дитячий садок розбили, ринок. Ми живемо на околиці в приватному секторі, то до нас не так часто долітає, а от набережну їм з Енергодара видно, то туди часто прилітає і в центр прилітає, от в адмінбудівлю там влучили”, — розповідає чоловік. 

Після початку регулярних обстрілів міста влітку, люди почали евакуюватися з Нікополя. Тоді, за словами нашого співрозмовника, приватні перевізники просили 5 тисяч гривень за одну людину до Львова. Заплативши 25 тисяч, Анатолій вивіз свою сім’ю до львівського кордону, звідки вони рушили у Брюссель.

Чоловік каже, що зараз такого ажіотажу на виїзд з міста немає, попри те, що обстріли продовжуються: 

“Я от їжджу додому поїздом Львів-Запоріжжя, то дуже мало вільних місць загалом, бо люди повертаються додому з-за кордону вже. А з Нікополя їхав, то багато було вільних місць, ніхто вже не виїжджає”. 

Анатолій розповідає, що обстрілюють Нікополь вночі й припиняються обстріли зранку, орієнтовно до 5 години. Після 5-ї люди вирушають на роботу, виїжджає електричка до Кривого Рогу й місто оживає, але тимчасово, до наступної ночі, коли знову почнуть обстрілювати і всі ховатимуться у підвалах та будинках.  

Вдома висить прапор України, УПА і Євросоюзу

“У нас російськомовне місто і вистачає сепаратистів. Раніше, коли будувався феросплавний завод у 60-х роках, в Нікополь приїжджали дуже багато людей з росії працювати. Вони приїжджали і бачили в нас масу фруктів, овочів, риби, бо у них біднота була. Ці люди переважно приїжджали з Сірова, де такий самий завод був. І вони почали помалу сім’ї свої привозити, через що місто стало російськомовним. Це вже тільки зараз в громадських місцях починають українською говорити”, — каже Анатолій. Він завжди в російськомовному місті спілкувався українською й зараз каже, що виправляє людей на українські слова. 

Вдома в чоловіка висять прапори України, прапор УПА і прапор Євросоюзу на подвір’ї. Каже, що синьо-жовтий стяг зазвичай бере з собою в подорожі, одного разу піднімався з ним і на Говерлу. Коли почалися обстріли, то син попросив їх зняти, щоб не подумали, що там якийсь Генштаб. Анатолій прапори приспустив, але приїхав на Хмельниччину й тут теж повісив прапор у мами на воротях.

Чоловік регулярно перераховує кошти на благодійні збори, які влаштовують його знайомі. Каже, що віддає туди також свої виплати, як переселенцю. 

“Я бандерівець капець, і сім’я в мене така”, — посміхається чоловік. 

За кілька днів після нашої розмови Анатолій знову збирався їхати додому, аби зустріти своє 70-річчя в Нікополі, який щоденно потерпає від ворожих обстрілів і руйнувань. 

Авторка: Альбіна Карман

Читайте також “Я не боялася. Бо вже раніше бачила війну”, — переселенка з Ізюмщини”

Про волонтерок, які плетуть маскувальні сітки, читайте “Дівчата просто неа і лікар”: хмельницькі волонтери плетуть сітки в центрі міста”