Кремлівські мрії, у яких російських окупантів зустрічають в Україні радісно і приязно, не справдилися, а тези про “спасєніє саатєчєствєніков і рускагаварящіх” для переважної більшості українців прозвучали як повний абсурд. Утім, вони все ж вплинули на частину людей — тих, хто роками не просто споживав російське, а й вірив пропаганді та захоплювався “вєлікай культурай”.
Це стало результатом десятиліть, упродовж яких країна-агресорка підтримувала і фінансувала в Україні різноманітні гуртки, об’єднання та громадські організації, що популяризували російську культуру і мову. Окупанти реалізовували тут “побєдобєсні” проєкти, нав’язували російські підручники для українських шкіл, возили українських дітей на екскурсії до росії.
Ці процеси самі собою вже були підготовкою до майбутньої війни. І саме про них наша сьогоднішня історія: про те, як захоплення “вєлікім і магучім” спонсорувалося з бюджету країни-агресорки, як олімпіади з російської мови ставали квитком на “золотоє кальцо”, а між учасниками історичних реконструкцій прогулювався тоді ще нікому не відомий гіркін.
Розквіт колабораціонізму
12 липня 2021 року на сайті президента росії опублікували об’ємну статтю, яку написав нібито сам путін, — “Об историческом единстве русских и украинцев”. У ній голова рф зверхньо називає українців “малоросами”, а українську мову вважає лише “региональным говором русского языка”. Але водночас постійно наголошує на спільних економічних, політичних та культурних зв’язках України та росії і розповідає про особливу роль “общей веры и культурных традиций”. Лейтмотив опусу дуже примітивний: “українці та росіяни — один народ”.
Очевидно, що стаття з’явилася невипадково і саме вона мала стати своєрідним підсумком довгого, нав’язливого й агресивного впливу росії на українців. Упливу, агентами якого варто вважати не лише політиків та артистів, але й громадські організації, які “десантувалися” в Україні задовго до 24 лютого і мали єдину мету — створення фундаменту для всього російського.
Можна було б припустити, що ці спільноти створювали українці поза межами безпосереднього російського впливу — через наївність, незнання історії та нерозуміння перспектив. Але це не так, бо створювалися вони за гроші росії й росія ж курувала цей процес через розгалужену мережу “Всемирный координационный совет российских соотечественников, проживающих за рубежом” (далі – ВКСРС, що має свої представництва у 104 країнах світу. — Ред.) та федерального органу “Россотрудничество”. Останній співпрацював передусім з організаціями зі складу ВКСРС, не лише підтримуючи їх морально, а й фінансуючи через різноманітні програми. Свого часу торкнулося це і Хмельниччини.
Збереження цінностей “русского міра”
“Хмельницьке товариство російської культури “Русь” (керівник — Сергій Трояновський), “Хмельницька міська російська община” (керівник — Борис Сирчин), “Хмельницький російський культурний центр” (керівник — Борис Сирчин), “Кам’янець-Подільська російська община” (керівниця — Ніна Сотнікова) — усі ці організації були створені на Хмельниччині до російського вторгнення 2014-го і всі вони входили до “Всесвітньої координаційної ради російських співвітчизників, які проживають за кордоном”. Як можна коротко схарактеризувати роботу цієї ради? Вручення нагород “за сохранение ценностей Русского Мира”, георгіївські стрічки та обов’язкові організація й участь у заходах, присвячених усім ключовим датам Другої світової, що контролювалося на найвищому рівні — консульством рф в Україні.
Це якщо коротко. Якщо дещо деталізованіше, то не останнє місце займала також робота з молоддю. Існувало відразу кілька напрямків для різних вікових категорій. Наприклад, олімпіади з російської мови для школярів. Номінацій було кілька, вони залежали від віку та загалом виду робіт: риторика, граматика, творчі завдання. Переможців же відправляли на екскурсії до рф.
“Це “россотрудничество” (федеральный орган виконавчої влади, головна місія якого — просування гуманітарних та культурних цінностей росії. — Ред.) збирало людей по областях, які займали перші місця на олімпіаді в області, і їх відправляли через Київ. Моя справа була тому учаснику, який займав призове місце, сказати адресу, і він надсилав свої документи, і на цьому все. Його організовували, казали, куди їдуть, коли їдуть”, — розповідає голова громадської організації “Кам’янець-Подільська російська община” Ніна Сотнікова.
Опікувалися, звісно ж, і підручниками з російської мови, які друкували й передавали в школи та заклади вищої освіти. Хмельниччина також була в переліку тих регіонів, які отримували ці книги.
“— До 2014 року 8-ма школа була російськомовною, і підручники привозили. Саме підручники згідно програми України. Тільки за програмою України друкували всі ці книги і привозили.
— Друкували їх також за кошти російської федерації?
— Звісно. Якщо не може Департамент освіти та науки купити книги, то вони їм привозили ці книги. Підручники, я маю на увазі, під-руч-ни-ки!”, — пояснює Ніна Сотнікова.
Звісно ж, це було лише частинкою плану, фінальною метою якого була “крадіжка мізків”. Росіяни хотіли спочатку визначити найкращих українських школярів, щоб потім запропонувати їм безплатне навчання у рф. Існувала ціла програма, яка фінансувалася федеральним бюджетом росії й містила мінімум вимог. Перемогли в олімпіаді з російської мови і тепер ви “саатєчєствєннікі” (згідно з російським законодавством, знання і використання російської мови в побуті достатньо, щоб мати статус співвітчизника. — Ред.)? Прекрасно. Брали активну участь у проросійських культурних заходах? Узагалі супер. Утім, пробувати можна було й без цього — було б бажання. Для українців щорічно виділялося до 500 квот і цікаво, що після 2016 року їхня кількість лише зростала.
Впливати росіяни в Україні хотіли й на ветеранів. Завданням профільних організацій була гра на ностальгії за радянським союзом, чим вони активно і займалися. Були й бонуси — частково оплачувалися поїздки в санаторії.
“А в санаторій, якщо людина хоче — це не я організовувала, я просто подавала документи — якщо людина хвора і є ветераном війни, то мала повне право… Ось, наприклад, вона їде в санаторій Моршина, і 25-50% за неї доплачувала російська федерація. Я навіть не можу сказати, яка фірма там доплачувала. На соцрахунок вона писала заяву, і на той рахунок 25-50%, інше — людина сама платила. Все”, — розповідає голова громадської організації “Кам’янець-Подільська російська община”.
До чого це призвело? На боці окупантів нині воює чимало українських студентів, а частина людей похилого віку, живучи навіть далеко від лінії фронту, не приховує своєї симпатії до ворога. Роки впливу на голови українців не могли пройти безслідно. У цьому і був план Кремля.
Налагодження зв’язків з росією
Діяли на Хмельниччині й формально не пов’язані з великими мережами проросійські організації.
Одна з них — громадська організація “Вихідці із Хмельницької області, що проживають у Російській Федерації “Подільське земляцтво””, яка, за даними пошукової системи Youcontrol, виникла у 2009 році. Очолює її Володимир Байдич. Його хмельничани можуть знати через скандал із собакою Барсиком, якого чоловік, прив’язавши до авто, тягнув півтора кілометра.
База “земляцтва” була створена раніше — у 2005-му і, звісно ж, у москві. Уже у 2011 році саме “Подільське земляцтво” під керівництвом Володимира Байдича сприяло підписанню угоди між Урядом московської області та Хмельницькою обласною державною адміністрацією про торгово-економічну, науково-технічну і культурну співпрацю.
Основною ж діяльністю організації була концертна, що телефоном нам підтвердив і сам Володимир Байдич. Чоловік, щоправда, вважає, що розвивав українську культуру в росії:
“З 2013 року ми не здаємо звітність. Це раз. Друге: у 2013 році я ще возив “Лісапетний батальйон” і відомого співака Скрипку до наших земляків. Ми випустили у росії 10 тисяч дисків з українськими піснями. Ви про це не пишете… І розіслали по всіх обласних центрах росії, де живуть українці. Але ви про це не знаєте”.
Володимир Байдич каже, що у 2013 році організація нібито припинила свою діяльність, але в інтерв’ю місцевому медіа у червні 2014 року (тобто вже після початку російського вторгнення в Україну. — Ред.) згадує про майбутній десятирічний ювілей земляцтва. З його слів журналістці зрозуміло: організація, принаймні на момент бесіди, продовжувала діяльність.
Офіційно ж процес ліквідації розпочався лише 3 лютого 2023 року. І лише після розмови з журналістами.
Існувала і ще одна схожа організація — “Хмельницьке обласне товариство сприяння розвитку україно-російських економічних, науково-технічних та культурних зв’язків “Україна-Росія”. Щоправда, “прожила” структура значно менше — у стані припинення вона знаходиться ще з 2017 року. Очолює ГО Віктор Коцемир — колишній регіонал, очільник Вінницької та Хмельницької облдержадміністрацій, батько скандально відомої підприємиці Оксани Кольгофер (депутатка Хмельницької міської ради від “Партії Регіонів” 2006-2014 рр. — Ред.). Цікаво також, що товариство прописалось на Трудовій, 1/1 і ці 82 сотки комунальної землі стали власністю пана Коцемира.
Місце сили
Але основним осередком просування ідей “русского мира” на Хмельниччині був не обласний центр, а Кам’янець-Подільський. Цьому сприяло багато факторів: й історичне минуле, і наявність вишу із традиціями вивчення російської мови й літератури, і сильні позиції тут московської церкви.
До процесу були дотичні й “Російська община” під керівництвом Ніни Сотнікової, і “Клуб юних миротворців” із керівником Володимиром Барановським. Разом ці дві організації були залучені, зокрема, до проведення заходу, присвяченого 200-річчю Бородинської битви. Окрім того, у заході взяло участь і військово-історичне товариство шанувальників історії фортифікації під керівництвом відомого місцевого історика та екскурсовода Ігоря Данілова.
Пік активності цих організацій припав на 2010 рік, коли на президентських виборах переміг Віктор Янукович.
“Ще за рік-два до 2010-го почали з’являтися георгіївські стрічки, ідеологічні гасла “єдіний народ”, “спасібо дєду за побєду”. “Російська община” та “Клуб юних миротворців” я бачив на кількох круглих столах. У таких заходах брали участь і представники російської православної церкви з філіалом в Україні (Української православної церкви. — Ред.). Не думаю, що Барановський та Сотнікова були в цьому процесі модераторами. Швидше, над ними були ляльководи, які кидали їм якусь копійку для проведення акцій. У цих організаціях відсотків 50 людей були через нерозуміння. Але нерозуміння — це теж відповідальність: адже всі не немовлята, а дорослі люди”, — вважає Олег Демчук, який працював у 2004-2008 роках заступником Кам’янець-Подільського міського голови.
Одним із майданчиків популяризації всього російського став Кам’янець-Подільський національний університет. На його базі, зокрема, у 2013 році відбулася всеукраїнська олімпіада з російської мови, у якій взяли участь представники 29 українських вишів.
Просувалося російське й за допомогою розвиненого в Кам’янці-Подільському подієвого туризму. До прикладу, на місцевий фестиваль з історичної реконструкції Terra-Heroica постійно приїздили представники російських клубів. А на міжнародному фестивалі середньовічного бою “Битва націй” у сусідньому із Кам’янцем Хотині реконструкторів з росії загалом була більшість.
“На фестиваль у Кам’янці росіяни прибували невеличкою групою: з тисячі реконструкторів росіян десь людей 30. А от у Хотині приблизно 50-60 відсотків учасників були з російських клубів. У поєдинках їхні представники часто перемагали й вигукували гасла “Впєрьод, расія!”. Їхні групи підтримки мали безліч російських прапорів. Інколи було враження, що це не Україна, а Твер, Псков чи Оренбург”, — згадує Олег Демчук.
Те, що фестивалі історичної реконструкції були одним із майданчиків для гуртування не лише любителів історії, а й прибічників “русского міра”, підтверджують і спогади про ці заходи хмельницького письменника Михайла Цимбалюка.
“До 2013 року ми з клубом “Проскурівський гарнізон” збиралися на фестивалі військово-історичної реконструкції періоду Першої і Другої світових воєн, бою під Крутами. На декількох таких фестивалях під виглядом звичайного реконструктора бував і Гіркін. Прямо ми не контактували, але потім, переглядаючи фото, я побачив, що ми з ним були на одних і тих же подіях”, — згадує Михайло Цимбалюк.
Українські гошки — агенти “русского міра”
То що ж таке ці ВКСРС і “Россотрудничество”? Повна назва останнього звучить як Федеральне агентство у справах Співдружності Незалежних Держав, співвітчизників, які проживають за кордоном, і з міжнародної гуманітарної співпраці. Саме з такою назвою його створили указом президента рф у 2008 році. Утім, сам орган роком свого заснування вважає 1925 рік.
Працює “Россотрудничество” в структурі російського міністерства іноземних справ, а в Україні очолювала його віцеконсулка Ірина Царьова. Цікаво, що навіть після її вигнання з України організація не припинила свою діяльність і продовжувала протягувати тут ідеї “побєдобєсія” і “за мір”. Щоправда, фокус дещо змістився в бік молодшого школярства.
“Россотрудничество” в системі просування “русского міра” в Україні виконувало роль ідеолога та гаманця, але працювати на місцях не могло. Ця місія лягла на ВКСРС (“Всемирный координационный совет российских соотечественников, проживающих за рубежом”. — Ред.). В Україні їхнє представництво в назві мало слово “Всеукраинский” і весь час нарощувало кількість своїх членів. Так, до 2013 року мережа дружніх громадських організацій на території України лише зростала й усі вони у той чи той спосіб переходили під крило ВКСРС. Тут свого часу встигли “попрацювати” відомі українофоби Вадим Колісниченко та Олег Царьов. Перший у 2014 році склав із себе повноваження депутата Верховної Ради України, бо не визнав українську владу, і виїхав до Криму, де взяв участь у незаконному референдумі, другий же активно працює з окупантами на анексованих територіях та у рф, де переховується від українських правоохоронних органів.
Найбільш одіозним же представником цієї структури в Україні є Сергій Провоторов, який справу просування всього російського продовжував чи не до останнього.
Вище ми вже писали про те, що до складу українського філіалу ВКСРС входили “Русь” (Сергій Трояновський), “Хмельницька міська російська община” (Борис Сирчин), “Хмельницький російський культурний центр” (Борис Сирчин) та громадська організація “Кам’янець-Подільська російська община” (Ніна Сотнікова). Саме час розповісти про них більше.
Сергій Трояновський та Борис Сирчин вже померли. А знайти активних членів цих організацій так і не вдалось. За місцем реєстрації про ці організації нині нічого не знають ні сусіди, ні подекуди навіть ті, хто здавав їм в оренду площі.
До прикладу, організація Бориса Сирчина займала місце на дев’ятому поверсі у приміщенні колишнього ЦНТІ (державне підприємство “Хмельницький державний центр науки, інновацій та інформатизації” за даними системи Youcontrol було ліквідоване у лютому 2017 року. — Ред.), але вже понад три роки два поверхи, а серед них і кабінет, де була організація, займає судова охорона. Про попередників нічого у відомстві не знають, кажуть, заїхали в порожні кабінети.
Поспілкуватися вдалось лише з Ніною Сотніковою. Жінка переконує, що з 2015 року організація не діяла і ніякі кошти через рахунки не проходили.
“— А чому роботу організації не переформатували після подій 2014 року?
— В яку сторону? Ми і так виконували роботу тільки культура, освіта, мистецтво (ми свідомо зберегли стилістику розмови й відтворили її дослівно. — Ред.). У нас не було причини змінювати діяльність.
— А за яке фінансування? Хто фінансував організацію?
Ніхто. Самі проводили ось такі негрошові заходи, не-гро-шо-ві.”
За даними Хмельницької обласної військової адміністрації, від початку російсько-української війни у 2014 році заходи за участю перелічених громадських організацій, а також товариства сприяння розвитку україно-російських економічних, науково-технічних та культурних зв’язків “Україна-Росія” не проводилися. У цей же період не була зафіксована і будь-яка інша активність цих спільнот.
Із неофіційного коментаря одного з посадовців обласного управління культури вдалося дізнатися: учасники згаданих спільнот фактично згорнули свою активність ще дев’ять років тому через неготовність відповідати на питання про росію.
У прокуратурі теж особливої небезпеки в цих організаціях не вбачають.
“Це питання до оперативних підрозділів, а не до нас. Таких кримінальних проваджень у нас немає. Але я перед нашою зустріччю спілкувався з керівниками оперативних підрозділів, то вони опрацьовували ці громадські організації практично всі. Вони, за їхньою інформацією, на даний час практично не функціонують, діяльність припинена. Багато засновників вже й померли. Але вони під наглядом 100%, перевірялися. Тому якби була інформація про якусь колабораційну діяльність чи діяльність з тієї сторони, то про це би знали”, — розповів начальник відділу нагляду за додержанням законів органами СБУ та державної прикордонної служби Володимир Зварич.
Як закрити громадську організацію?
Законодавство передбачає лише два способи припинення діяльності громадського об’єднання: за рішенням самого об’єднання шляхом саморозпуску або реорганізації та за рішенням суду. У другому випадку йдеться про примусовий розпуск.
“Громадське об’єднання може бути заборонено судом у разі порушення вимог статей 36, 37 Конституції України. Наприклад, коли йдеться про діяльність, спрямовану на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення”, — коментує заступниця директора Регіонального центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги у Хмельницькій області Ольга Чорна.
Окрім того, громадське об’єднання можуть заборонити в разі засудження його уповноважених осіб за колабораційну діяльність. Інші підстави для заборони діяльності громадського об’єднання, крім зазначених, не допускаються.
Мертвий баласт єдиного реєстру
Теоретично ініціювати перевірку правоохоронними органами громадської організації може будь-хто. Зокрема, і військова адміністрація. Водночас адміністрації можуть уникати ініціювати такі процеси через можливі звинувачення у перевищенні повноважень.
Фактично громадські організації Хмельниччини зі згадками в назві про росію офіційно не підпадають під випадок примусового припинення через загрозливу для України діяльність. Проте теоретично їхні засновники могли б саморозпустити засновані колись спільноти.
За словами юристок у сфері розвитку та підтримки організацій громадянського суспільства проєкту “Ініціатива секторальної підтримки громадянського суспільства України” Центру демократії та верховенства права Марії Полоз та Наталії Повтарь, у випадку бажання саморозпуску потрібно організувати загальні збори членів організації, ухвалити рішення про саморозпуск і призначити особу, яка займатиметься ліквідацією. Ця особа має подати оголошення у медіа про ліквідацію. А також повідомити про таке рішення громадської організації державного реєстратора. Після цього на ліквідацію відводиться щонайменше два місяці, протягом яких відбуватимуться перевірки організації.
“Протягом цих двох місяців організація проходить перевірки податковою та іншими органами. Наприклад, якщо організація мала банківський рахунок і по ньому був рух коштів протягом останніх трьох років, то податкова перевірятиме більш пильно. Також виникне питання, чи були наймані працівники. Якщо так, то треба буде здавати дані в архів і закривати питання з Пенсійним Фондом”, – пояснює Марія Полоз.
Після оголошення про ліквідацію у реєстрі біля назви організації з’являється позначка “в процесі припинення”. Деколи, за словами юристок, через складність процес не доводять до фіналу. Тому зазначений статус зберігається і довше, навіть роками й такі неактивні організації просто “висять” в реєстрі.
Подібний процес уже запустили Віктор Коцемир та Володимир Байдич. Могла б це зробити й Ніна Сотнікова. Принаймні в розмові вона пообіцяла порадитися на цю тему зі співзасновниками організації.
А от що робити, якщо засновники у прямому сенсі слова вже неживі, як і її члени?
“На сьогодні в законодавстві існує прогалина для розв’язання цього питання. У разі відсутності чинних членів громадської організації та відсутності порушень законодавства, які дають право на примусовий розпуск громадського об’єднання, здійснити ліквідацію такого об’єднання фактично неможливо”, — резюмує адвокат Дмитро Скоропад.
***
У 2013 році за кількістю проросійських спільнот Хмельниччина не була лідеркою з-поміж інших українських регіонів. Проте діяльність подібних громадських активістів скрізь, навіть на заході держави, дозволяла продемонструвати повсюдну присутність “русскіх на Украінє”. Саме міф про утиски “соотєчєствєнніков” і став ключовою ідеєю, якою росія від 2014 року виправдовувала свій напад на Україну.
Торік росіяни знищили картини української мисткині Марії Примаченко та зруйнували музей видатного філософа Григорія Сковороди. Водночас в Україні й досі зберігається російська література та пам’ятники російським діячам навіть через рік після початку повномасштабного вторгнення. Це все свідчить про те, що, окрім великої кількості патріотів, військових, волонтерів та просто небайдужих громадян, які з першого дня роблять усе можливе задля перемоги, у країні існують і прихильники “русского міра”.
У 2022 році правоохоронні органи звернули на цю категорію особливу увагу, і тих, хто діє в інтересах країни-агресорки, не просто виявляють, а ще й інкримінують їм злочини з категорії “Загроза національній безпеці”. Наприклад, на Хмельниччині торік відкрили 67 таких кримінальних проваджень.
Водночас країна-агресорка не полишає надії втілювати ідею “русского міра” й далі. Принаймні, такий наратив просувають депутати тамтешньої думи. Зокрема серед їхніх пропозицій є збільшення фінансування для “Россотрудничества” та продовження роботи в “недружніх країнах” (недружніми у рф називають країни, які засуджують вторгнення росії в Україну та й саму Україну теж. — Ред.). У таких державах вони планують працювати через некомерційні організації — метод, який уже вдало випробували раніше.
На перший погляд, ліквідація законодавчої прогалини, яка стосується діяльності громадських організацій, не на часі. Утім, чим довше процес буде затягуватися, тим довше це залишатиметься шпаринкою можливостей для ворожих наративів.
Підготували Світлана Русіна, Марія Турчина, Альбіна Карман, Альона Береза
Читайте також
Як український мирний атом став ще однією червоною кнопкою росії
“Гра з доступом” в умовах воєнного стану на Хмельниччині
