Юлія Микитенко очолює взвод у розвідувально-штурмовому підрозділі — і вже втратила чоловіка, батька та багатьох друзів на нищівній війні. У своїх спогадах вона пише, що завжди була призначена для битви. Журналістка The Guardian Еміне Санер поспілкувалася з першою військовою та виклала цю розмову у статті, написаній від першої особи. 

Звук пташиного співу за межами нинішнього помешкання Юлії Микитенко, покинутого будинку десь на Донбасі, настільки гучний, що я чую його через свій ноутбук. Ми говоримо через Zoom, Юлію видно ненадовго – молода, вбрана в чорне, її темне кучеряве волосся з синіми пасмами – перед тим, як вона вимикає камеру, оскільки сигнал поганий. У неї є трохи простору на вулиці, і, як вона каже зі сміхом, місцева вівця іноді приходить відвідати її собаку. Юлія Микитенко, лейтенант української армії, також підгодовує вуличних котів, домашніх тварин, яких покинули мешканці, які залишили свої будинки, рятуючись від війни, і має свого власного кота. 

У своїх нових спогадах «Як добре, що смерті не боюсь я» (назва походить від першого рядка вірша українського поета Василя Стуса) вона пише, що в кожному будинку, де живе її взвод з 15 осіб, є кіт, який ловить мишей і щурів, що гризуть все, включаючи кабелі до генераторів і супутникового зв’язку. Вона пише, що їхня чисельність у цій місцевості стрімко зростає, оскільки вони «харчуються тілами нещасних солдатів».

29-річна Юлія провела тут два роки, з 2016 по 2018, коли росія вдерлася на Донбас, а потім знову – після повномасштабного вторгнення у 2022 році. Одна з перших жінок-командувачів на передовій, вона очолює розвідувально-штурмовий підрозділ. Її пілоти використовують дрони, щоб відстежувати російську армію, знаходити тіла полеглих колег і підтримувати їх повернення. Якось вранці хтось з її підлеглих розповів, що о 5 ранку був сильний обстріл, але вона проспала його. 

«Я звикла до цього», – каже Юлія. 

Нинішній будинок «досить зручний» – у ньому є водопровід (у попередньому доводилося носити воду з колодязя), але він холодний, і на підігрів води йде година.

За словами Юлії, вона «втомилася, дуже втомилася». Рік тому вона відчувала більшу мотивацію: 

«Я була готова воювати ще принаймні, можливо, три роки, але зараз інколи мені дуже хочеться додому [до Києва]. Але я знаю, що мене ніхто не замінить, і я знаю, що мій досвід може зберегти моїх людей, моїх побратимів [так вона називає своїх товаришів], тому я готова працювати для них». 

Чи важко їй підтримувати бойовий дух? 

«Я б не сказала, що це боротьба, але так, це вимагає певних ресурсів», – каже військова.  

У погані дні Юлія Микитенко попросить сержантів підмінити її, а сама проводить день за переглядом фільмів про Гаррі Поттера.

Наступний рік, на її думку, буде найбільш критичним. 

«Я думаю, що, можливо, ми побачимо якісь результати, і, можливо, мирні домовленості, тому що наша сторона повністю виснажена, і ворог також повністю виснажений». 

Існують занепокоєння щодо того, що може означати для України перемога Дональда Трампа на виборах у США, включаючи зменшення військових витрат і тиск на країну з метою укладання невигідного для неї врегулювання з росією. Юлія не витрачає багато часу на роздуми про глобальну політику: 

«Я вірю в демократію Сполучених Штатів, і єдине, що я можу зробити, це підтримати американський народ і його вибір. Я просто сподіваюся, що західний світ може побачити, що це не тільки війна між Україною та росією, це війна демократичних цінностей. Наразі це критичний момент для демократичного світу, незалежно від того чи вони відштовхнуть диктаторів, чи продовжать проявляти нетерпимість».

Юлія Микитенко змирилася з тим, що Захід втомився від війни, що Україна привертає увагу лише тоді, «коли трапляється щось надзвичайно погане, як, наприклад, обстріл дитячої лікарні в Києві», як це сталося в липні цього року. 

«Я можу зрозуміти. Наші громадяни виснажені і намагаються жити, не бачачи війни. Я бачу, що з урахуванням пожертв, зараз це дуже невелика кількість [порівняно з тим] що було один чи два роки тому. (Як і інші взводи, взвод Микитенко збирає гроші в інтернеті, щоб оплатити витрати, такі як нові безпілотники та ремонт транспортних засобів). Тож не дивно, що Захід також втомився». 

У своїй книзі, написаній у співавторстві з журналісткою Ларою Марлоу, вона стверджує, що не сподівається побачити мир в Україні за свого життя: 

«Я думаю, що моє покоління не зробить цього». 

Вона лише сподівається, що це станеться з майбутніми поколіннями.

Юлія Микитенко виросла на околиці Києва. Невдовзі після народження молодшого брата їхній батько пішов, хоча вона все ще з ним бачилася. Її та брата виховувала мати, яка повернулася на роботу, щоб утримувати їх, влаштувавшись у кол-центр (пізніше вона повернеться до університету і стане психотерапевтом, працюючи для військових). До 17 років Юлія розмовляла російською мовою і сприймала країну-агресорку «як нашого друга»; її батько був дуже проросійським. Юлія не особливо цікавилася проголошенням незалежності України в 1991 році, за кілька років до її народження. Однак в університеті – Києво-Могилянській академії, яка активно пропагує українську ідентичність – все змінилося: 

«Події історії, які ми вивчали в школі, мали російську перспективу. В університеті всі говорили українською». 

Згодом і Юлія почала, за її словами, «думати українською. Мова дає вам правильний погляд на вашу історію, на вашу культуру». І почала вилучати зі свого життя усі аспекти російської мови та культури, які тільки могла.

Юлія Микитенко приєдналася до протестів 2013 року на Майдані Незалежності в Києві, які закінчилися Революцією Гідності наступного року і усуненням проросійського президента України віктора януковича. Вона каже, що відчувала, ніби опинилася в потрібний час і в потрібному місці в історії, і «робила правильні речі», хоча, каже зі сміхом, тоді вона була «гарною дівчинкою», і їй було важко не підкорятися закону. Було страшно бачити протестувальників, озброєних лише велосипедними шоломами та фанерними щитами, яких розстрілювали снайпери, а димові шашки та сльозогінний газ – ніщо, порівняно з тим, що довелося пережити пізніше: 

«Я бачила тіла протестувальників, ціну, яку ми заплатили за це, але це було того варте». 

Приблизно в той самий час росія окупувала Крим. Юлія Микитенко хотіла приєднатися, але залишилася, щоб закінчити університет. У 2015 році вона познайомилася зі своїм чоловіком, молодим солдатом Іллею Сербіним – він приїхав до столиці у відпустку зі своєї частини в Маріуполі і жив з Юлією та її матір’ю в їхній київській квартирі. Вони швидко закохалися і одружилися. Наступного року, за день до її 21-го дня народження, разом приєдналися до підрозділу. 

«Він підтримав моє рішення, і з ним мені було не так страшно», – каже Юлія.

Іллю перевели до піхотного підрозділу, а Юлії дозволили займатися лише адміністративною роботою, що викликало розчарування: 

«Я хотіла піти в бойовий підрозділ, але мені сказали, що я жінка без досвіду, це неможливо. Мій чоловік сказав мені: «Заспокойся, ти на війні, і ти повинна виконувати свою роботу найкраще в тому місці, де ти є». 

Чи було їй страшно, коли він воював? 

«Так, мені було дуже страшно за нього, тому що я знала, що він воїн і не буде просто сидіти на одному місці. Він хотів бути в дії, кудись їхати, в сіру зону [між українською та російською лініями], або йти і красти зброю у ворога».

Зрештою, Юлії вдалося переконати одного з начальників дозволити їй чергувати в караулі (можливо, пачка арахісу допомогла з його рішенням, а можливо, й ні, каже вона зі сміхом). Це не було великим стрибком – вона охороняла будівлю, в якій працювала – але він відчувався великим: 

«Було важливо наполягати на тому, що я можу бути такою ж, як і чоловік. Я можу виконувати ту саму роботу».

Згодом Юлія Микитенко з’ясувала, що як випускниця, вона має право на офіцерську підготовку. Жінок-офіцерів було небагато – здебільшого це були медики, психологи та фінансові працівники. Юлія ж була сповнена рішучості воювати. Після комісування її поставили на чолі розвідувального взводу з 20 чоловіків, 16 з яких подали у відставку. 

«Це був один із найважчих періодів у моїй службі», – каже Юлія. 

Вона сказала їм, що це був їхній вибір, залишатися чи ні, але вони не збиралися її виганяти. Чи відчувала вона себе сильною, чи це була гра? Юлія сміється. 

«Спочатку, можливо, гра, – каже вона, але з часом її впевненість у собі та своїх рішеннях зростала. – Я відчувала, що я працювала в правильному напрямку, тому відчувала себе сильною». 

За її словами, знадобилося кілька місяців, щоб завоювати повагу підлеглих, і вона поступово відродила підрозділ: 

«Я все робила разом з ними, не відмовлялася від важкої роботи. Я також жила з ними, тому вони відчували, що я розділяю цю службу з ними».

Про свій перший досвід потрапляння під обстріл вона каже: 

«Чесно кажучи, я була в основному схвильована, і через велику кількість адреналіну я насправді не думала, що можу померти». 

Тоді вона не бачила, щоб хтось загинув: 

«Війна не була такою інтенсивною, як зараз». 

Однак бойові дії загострилися. Як командир безпілотника, вона спостерігала за боями на своєму відеоекрані в режимі реального часу. Найважче було дивитися, як вбивають колег. 

«Ти розумієш, що нічого не можеш зробити, – каже Юлія, а потім додає, що, принаймні, вони можуть бачити, куди впала ця людина, щоб пізніше забрати її тіло. – Я просто не дозволяю почуттям підійти надто близько, що це була людина, мої друзі – я просто виконую свою роботу, а після цього, коли людину евакуювали з поля бою, я можу дати собі кілька годин жалоби».

У лютому 2018 року чоловіка Юлії Іллю Сербіна вбили. Були моменти в цьому інтенсивному ранньому горі, каже жінка хотіла померти. Вона описує, як під час обстрілів виходила на відкриту місцевість, сподіваючись загинути. І лише потім приходило розуміння, що це було «не дуже грамотне і розумне рішення». 

Вона просила про переведення з поля бою назад до Києва. Деякі люди можуть сприйняти це як слабкість, каже Юлія, але вона розуміла, що не може приймати правильні рішення і не хотіла піддавати свій підрозділ ризику.

Повернувшись до Києва, Юлія Микитенко вступила до військової академії. За її словами, це допомогло їй відновитися. 

«Я працювала з підлітками, і я вкладала всю свою енергію і ресурси в їх підготовку. І деякі з них, на жаль, зараз воюють неподалік від мене – я сподівалася, що вони цього не робитимуть».

Вона була відповідальною за перший випуск жінок-курсантів. На її думку, щоб досягти успіху в українській армії, жінки «повинні бути готові важко працювати, а також мати міцну шкіру». Вона чула історії про сексуальні домагання, але каже, що сама з цим не стикалася, окрім недоречних «жартів». Вона розрізняє «воїнів» і «солдатів»: 

«Мене оточували воїни – воїни поважають тебе, приймають і підтримують тебе, тому мені було приємно бути в оточенні таких чоловіків». 

Вона чула багато сексистських висловлювань від старших за званням чоловіків, але каже, що перестала реагувати на них: 

«У перші роки це було боляче, але зараз мене це не турбує. Це не варте моїх ресурсів».

Юлії Микитенко ще не виповнилося 30, а вона вже втратила чоловіка, колег і переживає жахіття війни. У 2020 році її батько, Микола, наклав на себе руки на Майдані після того, як написав у Facebook пост про незалежність України. Він змінив свою проросійську позицію і проводив кампанію проти того, що він вважав капітуляцією президента Зеленського та виведенням військ. 

Як вона з усім цим справляється? 

«Я намагаюся не концентруватися на цьому, просто тому, що зараз не найкращий час, – каже Юлія. – Іноді я думаю, що мені потрібна психологічна підтримка». 

Зараз Юлія працює набагато менше, ніж коли вторгнення розпочалося. Тоді вона відчувала себе спринтеркою, яка має готуватися до марафону. Жінка дбає про своє здоров’я та енергію, «адже від моїх ресурсів залежить не лише моя продуктивність, а й здоров’я та життя моїх побратимів. Я розумію, що коли у мене немає ресурсів, то хтось може померти, бо я можу щось пропустити». У своїй книзі вона пише про те, що не боїться смерті. 

«Я просто сподіваюся, що вона буде швидкою», – каже Юлія. 

Чи думає вона про майбутнє? Чи дозволяє собі думати про мир і про те, чим би вона могла займатися, коли зможе залишити армію? Юлія на мить замовкає. 

«Не дуже, – каже вона, але додає, що почала ремонтувати свою квартиру в Києві. – Не знаю, [чи це] думки про майбутнє, але принаймні це дає мені певну стабільність». 

Я сподіваюся, що одного дня вона повернеться туди зі своїм собакою, врятованими котами, миром і співом птахів.

Підготувала Валентина Повзун