«Вони – як кривава рана, і ніхто цього не бачить», – каже вчителька київської школи про своїх учнів, багато з яких через війну виїхали з прифронтових регіонів або втратили членів сім’ї під час бойових дій. Поспілкуватися з дітьми та педагогами запросили репортерів видання The New York Times Олександра Чубка та Карлотту Галл. Про свій досвід вони розповіли у матеріалі In a Kyiv Classroom, Cries for Help From Children Scarred by War. Фоторепортаж до статті зробила Оксана Парафенюк.

Коли в лютому 2022 року почалося російське вторгнення в Україну, і деякі з її учнів, рятуючись від війни, поїхали за кордон, вчителька літератури однієї з київських шкіл Ірина Ковальова, вирішила, що настав час вийти на пенсію.

«Я написала заяву на звільнення і забрала свої речі зі школи», – розповідає Ірина.

Але учні з 6-Г класу благали її залишитися, «хоча б на час війни». Тож два роки по тому у свої 63, на три роки пізніше пенсійного віку для вчителів, вона все ще викладає. І серце вчительки розривається, коли вона спостерігає за тим, як її учні борються з травмами від повітряних нальотів, бомбардувань і втрати близьких. Вона переживає за дітей-переселенців, змушених навчатися онлайн, а також за колишніх учнів, які воюють на передовій. Тому кожен ранок для Ірини Ковальової починається з перевірки їхніх акаунтів у соціальних мережах. І вона відчуває полегшення, коли бачить, що вони були онлайн, адже це означає, що вони принаймні живі.

Марія Лисенко, директорка школи, каже: вона хвилюється за дітей, але і за своїх вчителів – також.

«Діти, як камертони, відображення того, що відбувається в наших життях, – ділиться пані Марія. – Завжди є причина, чому дитина лежить на парті: можливо, вона не спала всю ніч, тому що чекала звісток від когось із близьких».

«А як же вчителі? – додає пані Марія. – Вони тримаються, без зривів, без паніки, роблять все можливе, що в їхніх силах».

6-Г клас – найпроблемніший у школі, де викладає Ірина Ковальова. За її словами, діти не люблять дисципліну, не можуть всидіти на місці після того, як пережили карантин під час COVID, а потім мали два роки перерви у навчанні через війну,часто ігнорують вчителів.

Але вчителька бачить та розуміє причини їхньої поведінки:

«Ці діти – гучні. Вони хочуть щось кричати. Ми ніколи не питали, про що вони кричать. А ці діти кричать про допомогу. Вони – як кривава рана, і ніхто цього не бачить».

Тому одного дня, замість того, щоб перевіряти домашнє завдання, вчителька здивувала клас несподіваною пропозицією: вона запросила репортера з The New York Times відвідати її урок.

«Що змінилося всередині вас за ці два роки? – запитала вона клас. – І як би ви відобразили це в колективній картині?»

Від початку російського вторгнення Ірина Ковальова наполягала на тому, щоб школа розглянула можливість розміщення в шкільному бомбосховищі гігантського муралу, намальованого дітьми, на якому вони могли б висловити свій досвід пережитої війни. Школа ухилялася, тож вона вирішила діяти на випередження, попросивши учнів почати думати про проєкт.

Першим виступив 11-річний Даня, який був змушений залишити свій дім в українському Луганську у 2014 році, коли вперше почалися бої між підтримуваними москвою сепаратистами та українськими військовими на сході України.

«Раніше я думав про свій будинок, як про шафу, де можна сховатися, де тебе нічого не турбує. Але це не так», – поділився хлопчик.

11-річний Єгор з Києва розповів, що втік зі столиці разом з матір’ю на початку повномасштабного російського вторгнення в лютому 2022 року:

 «Я хотів залишитися, але мої батьки подумали, що російські солдати вже наближаються. Ми поїхали. Мій тато залишився, і він на власні очі бачив, як ракета летить і влучає».

Сім’я Єгора втекла до міста на захід від столиці. Хлопчик мав при собі ікону, яка, на його думку, допомогла їм безпечно переїхати. Він сказав, що хоче зобразити цю ікону на картині.

«Уявіть, що учень нашої школи повертається через 20 років. Війна закінчилася. Ми живемо в щасливій країні. І він бачить цей мурал з підписом: «6-Г клас». Він бачить шафу та ікону на шафі. І він починає думати… Що змінилося всередині вас за ці два роки? І як би ви відобразили це в колективній картині?» – запитала вона в учнів.

«Для мене війна – це насамперед смерть. Це дуже боляче», – відповів 12-річний Назарій.

У класі зривається нервовий сміх.

«Мій дядько помер», – додає хлопчик.

Ірина Ковальова заспокоює клас.

«Скільки йому було років?» – питає вона.

«Тридцять два», – каже Назарій.

«Що б ти намалював?» – питає вчителька.

«Фортецю. Лицарі входять у фортецю. І багато крові навколо», – відповідає Назарій.

«Як ви змінилися?» – питає вчителька, звертаючись до класу.

«Я став менше соромитися висловлювати свою думку, – каже 12-річний Назар. – Раніше я думав: «Дідько, чому я народився в Україні?». Після початку війни я почав почуватися круто, що я з України. Я б намалював дзеркало на шафі, щоб побачити, як я змінився».

Дехто з дітей говорить про мову.

«До війни багато людей розмовляли російською. І багато хто перейшов на українську, коли війна почалася. Я б намалювала замок, що означає, що наша мова була замкнена в шафі, майже не використовувалася. А зараз люди розуміють, що треба її цінувати, бо це твоя країна. Її випустили», – каже 11-річна Людмила.

«До війни я був більш пригнічений, – каже 11-річний Макар. – І я почав більше розмовляти українською. Я б намалював щит».

Але війна і насилля продовжують переповнювати думки дітей.

«Я б намалювала звичайну дівчину перед дзеркалом. А у відображенні – дівчину у військовому шоломі», – ділиться 11-річна Марія, яка тікала від війни з Донецька.

Багато українських сімей розділилися, оскільки бабусі, дідусі та інші родичі залишилися на підконтрольній росії території. Відтак у коментарях дітей з’являються історії про особистий досвід розлуки та втрати.

«Я не цінувала своїх родичів, бабусю, прабабусю, – розповідає 11-річна Марія з Київщини. – Мені було нецікаво проводити з ними час. Але коли мої бабуся і прабабуся опинилися в окупації, я зрозуміла, що їх може не стати. Я б намалювала великий купол, який би захистив усю картину».

12-річна Віра розповіла, як у перший день війни побігла до бомбосховища, коли частини ракети впали на її район у Києві.

«Я б намалювала ракету, що пролітає над куполом», – сказала вона.

«Я зрозуміла, що хочу жити. Я б намалювала ангела і село з напівзруйнованими будинками. Тому що росіяни були в селі, де у нас є котедж, а зараз половина села зруйнована. Ангел закриває небо і відбудовує будинки з уламків», – поділилася емоціями 11-річна Ліза.

Її однолітка Аріна розповіла, що її перевезли у столицю зі сходу України, розлучивши з бабусею та дідусем, які залишилися на окупованій росією території. Вона почала плакати, і кілька її однокласників кинулися її обіймати.

«Я б намалювала людину, яка плаче, – сказала Аріна. – Тому що люди гинуть, а ти навіть не можеш відвідати їхню могилу».

«Це дуже важлива розмова, – сказала дітям Ірина Ковальова. – Дякую вам. Я розумію вас краще. Ви розумієте один одного краще».

Після цього діти почали висловлюватися активніше.

«Нещодавно помер мій брат, йому було 24 роки, – сказав Сашко. – Я не цінував моменти життя з ним. Я б намалював руки, які тримають труни».

«Коли почалася війна, вона виявилася набагато страшнішою, ніж я очікував. Я б намалював страх», – висловився його однокласник Кирило.

«Як би ти намалював страх?» – запитала його Ірина Ковальова.

«Темрявою», – відповів Кирило.

Підготувала Валентина Повзун.