У матеріалі ‘I just want justice’: Ukrainians struggle with hidden war crime of sexual violence для The Guardian Liz Cookman розповідає про випадки сексуального насильства з боку окупантів та про те, що ці справи дуже довго розслідуються в Україні через недосконалість чинного законодавства, що своєю чергою негативно впливає на те, чи українці готові повідомляти про такі факти.

Роздягли і зґвалтували

Коли російські війська окупували село Галини поблизу Бучі, вона намагалася не висовуватися. Вона не виходила з дому, а коли закінчилася їжа, вживала залишки курячого корму, який збирала вночі у саду. Двоє молодих солдатів підійшли до її дверей, звинуватили її в тому, що вона переховує українських військових. Вони роздягли її догола і зґвалтували.

61-річна Галина, яка не захотіла називати своє повне ім’я, повідомила про свій випадок в українську поліцію невдовзі після того, як російські війська відступили з Київської області навесні минулого року. П’ятнадцять місяців вона не отримувала жодних оновлень у своїй справі і їй важко рухатися далі.

Марина пережила сексуальне насильство під час ув’язнення в окупованому росією Донецьку, де її утримували за проукраїнську позицію. Її особа приховується, оскільки її чоловік – цивільний – досі перебуває в ув’язненні. Звільнена минулого року, вона подала офіційну заяву разом з великою групою інших затриманих. Її не взяли до розгляду і не повідомили чому, але вона готується подати нову заяву як фізична особа.

“Сексуальному насильству приділяється мало уваги, – сказала вона. – Це не трактується, так само як катування чи інші воєнні злочини, тому що немає відповідного механізму, немає законів“.

Галина та Марина – двоє з тих, ким, на думку активістів, можуть бути тисячі, можливо, десятки тисяч жінок, дітей та чоловіків, які зазнали сексуального насильства – воєнного злочину згідно з міжнародним гуманітарним правом – з моменту вторгнення росії в Україну минулого року. Однак вони є одними з небагатьох, хто наважився розповісти про те, що з ними сталося.

Розслідування Генпрокуратури України та робота поліції

Генеральна прокуратура України зафіксувала понад 97 тисяч повідомлень про ймовірні воєнні злочини, скоєні окупаційними військами. Вони включають катування, вбивства, обстріли об’єктів цивільної інфраструктури. Проте, станом на серпень розслідувано лише 208 випадків сексуального насильства.

Поки Україна докладає зусиль для реєстрації та притягнення до відповідальності за воєнні злочини, цифри свідчать про те, що сексуальне насильство залишається прихованим злочином. Зґвалтування використовується, як зброя війни в конфліктах по всьому світу, але притягнення людей до відповідальності за нього трапляється дуже рідко. Важко знайти винних і довести, що хтось віддав наказ про зґвалтування з боку командування.

В Україні ті, хто вижив, стикаються з довгим шляхом до правосуддя. Перевантажена правова система, соціальна стигматизація, недостатня обізнаність про те, що таке сексуальне насильство, і потреба в законодавчій реформі – все це може заважати людям звертатися до суду.

“Люди живуть у невеликих громадах і хочуть тримати те, що з ними трапилося, всередині родини, – каже Галина. – Деякі люди, в тому числі співробітники поліції, перекладають провину на інших. Вони кажуть: “Ну, ви вирішили залишитися [в окупації], якби ви виїхали, цього б не сталося”. Це розчаровує людей і вони не заохочують інших повідомляти про це“.

Катерина Павліченко, заступниця міністра внутрішніх справ, координує роботу підрозділів поліції, які розслідують випадки сексуального насильства на ґрунті конфлікту. За її словами, жорстокість та інтенсивність повномасштабної війни поставили поліцію перед викликами, з якими вони раніше не стикалися, і їм довелося швидко адаптуватися.

“Це був процес навчання, – сказала вона. – Ми документували випадки сексуального насильства з 2014 року [коли контрольовані росією сили захопили Крим], але після вторгнення масштаби злочинів різко зросли. Зараз ми набули досвіду і коли контрнаступ звільнить нові території, ми будемо більш ефективними“.

Більшість випадків сексуального насильства, про які повідомлялося до цього часу, сталися під час окупації, в таких областях, як Київська, Харківська та Херсонська. Поліція не має доступу до територій, які досі перебувають під російським контролем, тож їм залишається лише чекати на військове просування України.

Тим часом каже Павліченко, вони створили вісім спеціалізованих робочих груп, що складаються переважно з жінок, які відвідують раніше звільнені райони, щоб заохотити тих, хто вижив, розповідати. Слідчі проходять навчання з того, як дбайливо розглядати справи, а також створено гарячу лінію та вебсайт для повідомлення про такі випадки.

Необхідні зміни в законодавстві

Україна намагається проштовхнути зміни на законодавчому рівні, які б надали особам, які пережили сексуальне насильство, особливий статус і право на державну фінансову підтримку, що могло б стимулювати людей повідомляти про злочини в майбутньому.

Кримінальний кодекс країни не визначає сексуальне насильство на ґрунті конфлікту, окремо від інших форм сексуального насильства та жорстокого поводження, передбачених міжнародним правом. Це означає, що особи, які пережили сексуальне насильство, не отримують такого ж правового статусу, як жертви інших видів воєнних злочинів, таких як незаконне позбавлення волі, втрата майна або катування, які мають державну фінансову підтримку.

Уляна Токарєва, заступниця міністра соціальної політики, повідомила, що Верховна Рада опрацьовує закон про надання цього спеціального статусу, а також низку підзаконних актів, що стосуються сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Внесені зміни створять умови для надання соціальних, медичних та психологічних послуг, а також дозволять ефективніше карати злочинців.

Стратегічна програма дегуманізації

Офіційні особи та міжнародні організації, такі як ООН, називають застосування росією сексуального насильства в Україні стратегічною програмою дегуманізації. Жахливі свідчення, які вже були оприлюднені, стосуються людей похилого віку, дітей віком від чотирьох років, затриманих цивільних і військовополонених. Хоча жінки несуть на собі основний тягар сексуального насильства, близько третини випадків, зафіксованих як Генеральною прокуратурою України, так і UNFPA, агентством ООН з питань сексуального та репродуктивного здоров’я, стосувалися чоловіків.

“Чоловіки можуть зазнавати додаткової соціальної стигматизації. Вони не хочуть, щоб їх вважали жертвами або слабкими, тому мало хто готовий говорити про це публічно“, – сказав Володимир Швербаченко, голова Східноукраїнського центру громадських ініціатив (EUCCI), неурядової громадської організації, яка займається документуванням порушень прав людини в умовах конфліктів.

Швербаченко, який документує сексуальне насильство з 2014 року, був першим, хто подав справу від України до Міжнародного кримінального суду. За його словами, що зареєстровані злочини включають групові зґвалтування, зґвалтування батьків на очах у дітей і навпаки, встановлення камер у туалетах місць ізоляторів ув’язнення, а також сексуальні тортури, такі як ураження електричним струмом статевих органів і кастрація.

“Кілька тих, хто вижив, повідомили, що після того, як над ними знущалися, їм казали: “Тепер ви не зможете мати дітей”, або: “Ми робимо це для того, щоб українці перестали розмножуватися“, – сказав Швербаченко.”Ці дії руйнують життя людей“.

Інформаційна кампанія

Нещодавно Україна та UNFPA розпочали інформаційну кампанію, покликану заохотити людей, які могли зазнати маловідомих прикладів сексуального насильства, пов’язаного з війною, розповісти про них. До них належать загроза зґвалтування, свідок сексуального насильства над іншими, роздягання догола, наведення пістолета на репродуктивні органи та будь-які дії, що мають сексуальний підтекст.

“Люди можуть не вважати те, що з ними сталося, сексуальним насильством, доки їм не допоможуть пережити те, що сталося“, – каже Альона Сичова, психолог Запорізького Центру допомоги врятованих від насильства UNFPA, одного з 11 центрів по всій країні.

Ті, хто не отримує допомоги, ризикують отримати серйозні психологічні наслідки, такі як посттравматичний стресовий розлад. Повільний шлях до правосуддя також може мати глибокі наслідки для психічного здоров’я. 

Офіс Павліченко повідомив, що 71 з 208 випадків сексуального насильства, в яких постраждала 81 особа, перебувають на стадії кримінального провадження. У деяких випадках особа злочинця була встановлена, але його не вдалося знайти, а в інших – їх уже вбили на полі бою. Це може розчарувати постраждалих.

“Люди звертаються до правоохоронних органів, повідомляють про випадок, очікують вироку та покарання для тих, хто завдав їм шкоди, – каже пані Сичова. – Але якщо це займає багато часу, або справа не просувається так, як очікувалося – це призводить до додаткового розчарування й тривоги“. Дехто може вирішити не доводити справу до суду через травму, пов’язану з повторним наданням детальних свідчень.

Для Галини та Марини правосуддя дозволило б їм рухатися далі, відчути впевненість у тому, що Україна є демократичною державою, яка служить їхнім потребам, і відновити відчуття впевненості в їхньому житті. “Я просто хочу домогтися справедливості, я хочу, щоб усі були покарані, – сказала Марина. – Це допомогло б мені психологічно відновитися“.

Підготували Альона Береза, Валентина Повзун