Ризикуючи бути викритими і навіть потрапити до в’язниці, підлітки-читачі таємно зустрічаються, щоб обговорити тексти, які путінські війська намагаються стерти

Це, мабуть, один із найнебезпечніших книжкових клубів у світі. Перш, ніж відчути себе в достатній безпеці і поговорити про поезію та прозу, 17-річна Марійка (це не справжнє її ім’я) та її друзі повинні спочатку переконатися, що всі вікна зачинені, та перевірити, чи ніхто не ховається біля дверей квартири.

Інформатори часто повідомляють російській таємній поліції про всіх, хто вивчає українську мову на окупованих територіях. Українські підручники там визнані «екстремістськими» – за їх зберігання можна отримати п’ять років ув’язнення. Батьків, які дозволяють своїм дітям навчатися за українською програмою онлайн, можуть позбавити батьківських прав. Відомо, що підлітків, які розмовляють українською мовою в школі, бандити вивозили до лісу на «допит», – йдеться в матеріалі The Guardian.

Саме тому в книжковому клубі ніколи не збирається більше трьох осіб – додаткові учасники становили б додатковий ризик бути викритими.

Окрім небезпеки, існує ще один виклик: знайти самі книги. У місті, де живе Марійка, окупанти вивезли та знищили українські книги з кількох бібліотек – лише в одному місті втрачено майже 200 000 творів з політики, історії та літератури.

Тому Марійці та її друзям доводиться користуватися онлайн-версіями – обережно, щоб потім вичистити історію пошукових запитів. Влада любить вилучати телефони та комп’ютери, щоб перевірити їх на наявність «екстремістського» контенту.

Серед віршів і п’єс, які любить читати книжковий клуб Марійки, є вірші Лесі Українки, української феміністки ХІХ століття, яка виступала за незалежність країни в часи російської імперії.

У 1888 році Леся Українка також заснувала книжковий клуб у Києві за часів царської доби, коли видання, виступи та викладання українською мовою були заборонені. Її твори, своєю чергою, досліджують боротьбу України за незалежність від москви у XVII столітті.

У драматичній поемі «Бояриня» героїня докоряє українському шляхтичу, який потрапив під культурний вплив московії, і вихваляє принизливий мир з царем, що «заспокоїв» Україну: «Чи це мир», запитує вона, «чи руїна?»

Це питання не могло бути більш доречним за тиждень, протягом якого президент США розмовляв з володимиром путіним, щоб обговорити «мир» в Україні, який, як багато хто побоюється, буде згубним для Києва. Історія книжкового клубу Марійки є проблиском більшої причини, чому переговорна стратегія, яку обирає Дональд Трамп, ризикує упустити суть російського вторгнення.

Якщо послухати Трампа, то все, що нам потрібно для миру – це перекроїти деякі лінії на карті Євразії; поділити деякі «активи», дати путіну гарантії, що Україна не вступить до НАТО. Трамп нібито вже грається з визнанням Криму частиною росії.

Але думка про те, що путін задовольниться певним торгом за територію, неправильно тлумачить цілі росії, які полягають у знищенні права України на незалежне політичне та культурне існування. Це багатовікова мета, що тягнеться від царів до радянських лідерів і сьогоднішнього кремля.

Впродовж століть російська тактика адаптувалася. За часів російської імперії Україна була завойована, а її мова та література придушувалися. В інші часи кремль використовував масовий голод і масові вбивства інтелектуалів, зокрема, під час Голодомору, українського голоду 1930-х років, коли внаслідок сталінської політики було вбито близько 4 мільйонів людей.

Впродовж останніх років існування радянського союзу підхід був м’якшим: деякі українські школи та невелика кількість видавництв були дозволені, але якщо ви хотіли процвітати, ви повинні були говорити російською мовою. Українських поетів та активістів, які вимагали більше національних прав, відправляли до останніх трудових таборів ще в середині 1980-х років.

З 2004 року росія використовує стратегічну корупцію, інформаційні війни та відверте вторгнення, щоб відновити контроль. Цей останній раунд переговорів з Трампом є лише черговою можливістю досягти цієї більшої мети. Безпосередня тактика полягає в тому, щоб відокремити Європу від США, а потім спробувати дестабілізувати Україну політично, продовжуючи, продовжуючи військове просування.

З усіх вимог, які путін висуває до Трампа, дві є найбільш токсичними: обмеження чисельності української армії та офіційне визнання території, захопленої росією. Перше означає, що решта суверенної України ризикує опинитися під загрозою вторгнення в будь-який момент і перестане бути незалежною в будь-якому значущому сенсі. Друге означатиме залишити українців на окупованих землях і нормалізацію масштабного експерименту росії з колоніальної соціальної інженерії, спрямованого на насильницьку зміну природи українського суспільства.

Щоб зрозуміти, чому українців так турбує американський підхід до миру, варто поглянути на те, що відбувається всередині окупованих територій. На основі досліджень Reckoning Project та інших правозахисних груп, які документують злочини росії, ми можемо побачити послідовну стратегію.

Як він робив це вродовж століть у своїх колоніях, кремль змінює населення на місцях, депортуючи місцевих мешканців та імпортуючи нових, які не мають жодного зв’язку з Україною. З 2014 року понад 50 000 українців були змушені покинути Крим і близько 700 000 російських громадян були ввезені на півострів. Багато з них мають досвід роботи у військовій сфері та службах безпеки.

Незаконні арешти, катування, вбивства та зникнення стали звичним явищем. Amnesty International зафіксувала 700 випадків на нещодавно окупованих територіях з 2022 року – але це, ймовірно, лише частина справжньої кількості.

Понад 19 000 дітей були примусово вивезені до росії, щоб індоктринувати їх і розірвати їхній зв’язок з Україною. Ця примусова депортація призвела до того, що путіну було пред’явлено звинувачення Міжнародним кримінальним судом у Гаазі.

Уряд США позбавив фінансування чудової групи дослідників з Єльської лабораторії гуманітарних досліджень, які використовують супутникові зображення та інші інструменти з відкритим вихідним кодом для відстеження викрадених дітей. А ще є 1,5 мільйона дітей, які все ще перебувають на окупованих територіях, але яких змушують відмовитися від їхньої української спадщини, відвідувати військові молодіжні групи і, зрештою, призватися до російської армії, щоб вбивати інших українців.

«У школі нас вчать не знанням, – каже Марійка, – а ненавидіти інших українців. Вони зняли всі українські символи і розвісили всюди портрети путіна. Історія – це все про «велику росію» і про те, що на неї завжди нападали інші».

Навчальна програма визначає Україну як менший «братній народ» у великій загальноросійській ідентичності, об’єднаний величчю російської мови, наукових і культурних досягнень, а також «святим обов’язком» росії захищати себе від ворогів.

Підручники історії постійно звертаються до росії як до «нас» – як у «нашій російській історії», «нашій матінці росії». Коли згадуються українські досягнення, то лише в контексті великих російських чи радянських, таких як участь у Другій світовій війні чи наукові інновації часів «холодної» війни. Колонії описуються як такі, що «входили» до складу росії або «приєднувалися» до неї впродовж століть.

сталінські репресії, під час яких було вбито близько 20 мільйонів радянських громадян, займають у підручнику півтори сторінки. Їх описують як «суворі заходи», але майже не згадують про їхні жахи.

Примусовий голод 1920-1930-х років замовчується як частина більшої кампанії проти селян по всьому срср. Згідно з цими шкільними підручниками, окремої антиукраїнської кампанії не було. Натомість розпад срср подається як трагедія, що розколола прекрасне ціле, яке потребує відновлення.

Нова російська університетська програма розширює визначення «російської цивілізації». Вона стверджує, що росіяни мають «цивілізаційну ДНК», яка спонукає їх поважати стабільність і відчувати єдність з інститутами держави. Бути частиною «русского мира» означає бути «науково» лояльним до кремля.

До чого б не призвели переговори Трампа та путіна, необхідно враховувати права українців на окупованих територіях. Їхнє право на свободу слова та думки.

Варто зазначити, що росія є підписантом таких угод, як Конвенція ООН про права дитини, яка включає право на збереження культурної, релігійної та політичної ідентичності. Навіть російські військові методички забороняють примушувати «осіб, які належать до ворожої сторони, брати участь у воєнних діях проти своєї країни».

Частково книжковий клуб Марійки продовжує існувати завдяки бажанню, щоб люди за межами окупованих територій усвідомили, що є люди, які борються за своє право на існування як українці. Не всі книжки, які читають учасники клубу, є відверто політичними. Іноді вони із задоволенням читають книги про звичайне життя молодих жінок в Україні – про побачення та шопінг.

Ці історії набувають особливого значення на окупованих територіях – це спосіб залишатися на зв’язку з повсякденним життям решти країни. Романи завжди допомагали відчути себе частиною спільноти, нації.

Але все ж не можна відійти від надто актуальних ідей творчості Лесі Українки. Однією з її головних тем були роздуми про зв’язок між особистою свободою – свободою уяви та визначення свого життя – і політичною свободою нації.

«Той, хто звільняє себе, буде вільним», – писала вона.

Книжковий клуб Марійки щодня втілює ці слова в життя.

Репортаж для цієї історії був підготовлений на основі досліджень, зібраних The Reckoning Project

Підготувала Валентина Повзун