Щоб вберегти її від російських військ, письменник сховав свій останній рукопис під вишнею. Її віднайдення стало частиною розквіту інтересу до української літератури.

Харківська друкарня видавництва «Віват», в яку влучили російські ракети, з-поміж іншого, готувала до друку книгу українського письменника Володимира Вакуленка, який особисто пережив окупацію та був вбитий російськими солдатами. Його історію дослідили та описали журналісти The New York Times Ендрю Е. Крамер і Марія Варенікова.

Після того, як у 2022 році російські війська взяли під контроль його село, Володимир Вакуленко, відомий український письменник, відчув, що незабаром його можуть заарештувати. Тому він поховав свій новий рукопис на задньому дворі під вишнею.

Відомий в Україні своїми веселими та ліричними дитячими книжками, пан Вакуленко кипів гнівом на московські окупаційні сили. Коли в його селі зник мобільний зв’язок, а новини із зовнішнього світу перестали надходити, він наповнив свою нову роботу рефлексивними, іноді похмурими описами життя під російським контролем: люди нехтують своїми клумбами, готують їжу на багаттях, оскільки комунальні служби не працюють, і навіть братаються з росіянами.

Невдовзі російські солдати дійсно заарештували пана Вакуленка, а його тіло згодом виявили в братській могилі.

Через пів року українська письменниця, Вікторія Амеліна, дізналася про поховану книгу, відкопала її, написала передмову та надіслала до видавництва. Але вона теж загинула під час ракетного удару по піцерії. 

У травні російські ракети підірвали друкарню в Харкові, яка публікувала цю роботу. Внаслідок ворожої атаки загинули семеро працівників, ще 22 отримали поранення, було виведено з ладу близько третини всіх книгодрукарських потужностей України.

Попри муки, що супроводжували цей процес, книга «Я перетворююсь: Щоденник окупації. Вибрані вірші» опинилася на полицях українських книгарень і у продажу вже сьогодні. Врятована від бруду, книга є символом стійкого українського літературного життя, навіть якщо російські сили намагаються його знищити.

Смерті Володимира Вакуленка та Вікторії Амеліної, а також сцена хаосу на зруйнованій фабриці – з обгорілими тілами та розкиданими книжками навколо – сколихнули українську видавничу спільноту.

«Зараз, під обстрілами, є досвід творення під тиском», – сказала Олена Рибка, редактор видавництва «Віват» (Vivat), яке надрукувало книгу Вакуленка. Вона порівняла цей сплеск творчості з попередньою епохою, коли українські автори ризикували зазнати радянських репресій, щоб опублікувати свої твори.

«Навіть люди, яким було нудно від неї в школі, зараз зацікавлені», – сказала вона про українську літературу в інтерв’ю на книжкових читаннях у Харкові, що проходили в підвалі з міркувань безпеки.

Олена Рибка та інші зазначили, що з початком війни попит на книги українською мовою не зменшився, а навіть збільшився. 

«Нова українська художня література, документальна про війну, переклади світових бестселерів, популярна історія та книги про самодопомогу –  все це добре продається», – каже Сергій Політучий, засновник видавництва «Віват» і власник зруйнованої друкарні.

Минулого року «Віват» видав 279 нових україномовних видань, порівняно зі 198 у 2021 році, за рік до вторгнення. Під час війни, коли інші підприємства закривалися, у столиці та інших містах України відкривалися нові книгарні.

Книжковий ярмарок у Києві, що відбувся у червні та зібрав чималий натовп відвідувачів, представив виставку спалених книжок під час страйку друкарні у Харкові. Літературний музей у цьому місті проводить дві письменницькі програми резиденцій – вони були заповнені вподовж усієї війни.

На жаль, для українського книжкового ринку, центр видавничої справи та поліграфії розташований у Харкові, лише за 25 миль (40 кілометрів – ред.) від російського кордону, і зараз перебуває під загрозою бомбардувань та близької лінії фронту. Дехто в літературній спільноті вважає, що росія обрала друкарню мішенню для підриву української культури.

Підприємство Сергія Політучого друкує близько 40% шкільних підручників країни. Підручники, зокрема, за його словами, були ймовірною мішенню для росії, що різко критикує українську програму з історії в школах.

Історія про те, як робота Володимира Вакуленка потрапила до книгарень, підкреслює рішучість української книжкової індустрії – і наполегливість Вікторії Амеліної.

Вона не була знайома з Вакуленком до його зникнення, за словами пані Рибки, редакторки книги, яка знала їх обох. Але Вікторія поділяла пристрасть свого колеги-письменника до української справи і йшла на особистий ризик заради її просування. Вона сприяла підвищенню обізнаності про війну в письменницьких колах на міжнародному рівні та допомагала неурядовій групі Truth Hounds, яка документує російські воєнні злочини.

Глибоко стурбована зникненням Володимира Вакуленка, Вікторія Амеліна зациклилася на його долі, агітуючи правозахисні групи з’ясувати, чи перебував він у російському полоні.

Амеліна знайшла рукопис випадково після того, як українська армія повернула село письменника, Капитолівку, що на південному сході від Харкова, у вересні 2022 року. Вікторія відвідала батька автора, Володимира, щоб задокументувати викрадення письменника для Truth Hounds. Батько розповів їй про схований рукопис, і вони разом викопали його. 

У своїй передмові Вікторія Амеліна написала, що, дивлячись на пачку паперів у поліетиленовому пакеті, думала про українських письменників, убитих під час радянських репресій у 1930-х роках. Ті, хто був заарештований під час масових арештів і вбитий у ГУЛАГах, стали відомими як «розстріляне відродження України». 

«Мій найбільший страх збувається, – написала Вікторія Амеліна у вступі. – Як і в 1930-х роках, українських митців вбивають, їхні рукописи зникають, а пам’ять про них згасає».

«Це було ознакою її людяності, – сказала Олена Рибка про рішучість Вікторії опублікувати рукопис. – Вона завжди була повністю залучена. Вона завжди хотіла допомогти. Тому нам дуже шкода, що вона померла».

До початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року Володимир Вакуленко написав такі дитячі книжки, як «Сонечкова сім’я» та «Три засніжені історії». Він також публікував вірші, деякі для дітей. Його схований рукопис «Я перетворююсь» описував прибуття російських солдатів в його село на початку вторгнення. Назва посилається на вірш, який письменник написав до вторгнення, передбачаючи свою роботу як «приречену» на війну, яка охопила б його країну. 

Живучи з батьком і маленьким сином, який має розлад аутичного спектру, у цегляному будинку з тінистим, зарослим подвір’ям, Вакуленко спостерігав, як російські солдати з гуркотом вриваються в село, встановлюють блокпости, грабують покинуті будинки та заарештовують усіх, хто підозрювався у проукраїнських поглядах.

Протягом усієї книги він писав про труднощі та травми війни для звичайних українців, яким довелося стикатися з російською окупацією на додачу до викликів і вразливостей їхнього повсякденного життя. Він писав, як навчав свого сина, Віталія, падати на землю під час бомбардувань.

«Ми з Віталькою неодноразово відпрацьовували команду «Лягай!» – написав він. – Діти з його аутистичним складом характеру не можуть зрозуміти, чому одну хвилину не можна лежати в грязюці, а наступної хвилини навпаки. Власне, саме Віталька зробив це позитивним, оскільки реакція на непрямий вогонь стала для нього веселою вправою».

Володимир Вакуленко намагався допомогти українській армії. Він писав про те, як разом із сином ходив до українських позицій, коли це ще було можливо, роздавати цигарки та їжу.

Пізніше він хвилювався, що його заарештують за проукраїнські погляди, попри зусилля зберегти їх у таємниці. 

«Раптом мене візьмуть у полон: я нічого не знаю, мій телефон стерли, і я ні з ким не обговорюю ці теми в соціальних мережах», – писав він.

Але він хвилювався за долю свого нового твору «Я перетворююсь».

«Я розумію, що ці рукописи можуть опинитися в руках ФСБ», – писав Володимир, маючи на увазі російську розвідку.

За словами батька, солдати допитували Володимира Вакуленка після того, як його «здав» односелець. Побоюючись, що росіяни знайдуть рукопис і знищать його, або перепишуть і використають як російську пропаганду, письменник поховав його під вишнею. 

«Він знав, що його заберуть», – розповів батько.

Володимира Вакуленка було заарештовано 24 березня 2022 року. У травні того ж року односелець знайшов його тіло в лісі. російська окупаційна влада врешті-решт вилучила його і поклала його тіло разом з понад 400 іншими людьми з цього району в місці масових безіменних поховань у східному місті Ізюм.

Після того, як українська армія витіснила росіян з регіону, слідчі з воєнних злочинів провели розкопки й знайшли Володимира Вакуленка в могилі, позначеній номером 319. Його останки були ідентифіковані за допомогою аналізу ДНК. Розтин показав, що він був застрелений з близької відстані з пістолета. Кулі влучили в ліву руку та тулуб, йдеться у звіті Генеральної прокуратури України.

Пізніше тієї ж осені, після того, як книга «Я перетворююсь» була опублікована, Вікторія Амеліна була смертельно поранена в результаті ракетного удару по піцерії в Краматорську, в східній Україні, під час супроводу колумбійських письменників по прифронтовій зоні. Згодом вона померла в лікарні.

Батько Володимира Вакуленка вдячний, що українці можуть прочитати книгу його сина, але визнав, що його гордість була стримана низкою трагедій, що призвели до її публікації.

«Я читав її і плакав», – сказав він.

Підготувала Валентина Повзун