Її життя було таким, як у більшості: дім, робота, друзі. Вона працювала в банку і допомагала тваринам у Херсоні. Після дзвінка зі словами: «Танки їдуть з Криму», — і відрядження чоловіка на фронт Тетяна (ім’я змінили з міркувань безпеки) мусила шукати пісок, мішки, фуру, аби разом з іншими людьми спробувати перекрити в’їзд з Антонівського мосту до Херсону.
Що було далі — ви і самі знаєте. Місто, а з ним і його мешканці провели 8 місяців в окупації. Тетяні вдалося виїхати дещо раніше. 31 серпня вона, забравши своїх рідних, переїхала до Хмельницького, де тепер живе з мамою, свекрухою, дядьком і собакою. Її спогади про погані кримські продукти, спробу перекрити Антонівський міст, російські танки та причину виїзду з Херсону — читайте далі прямою мовою Тетяни.
Ред — ми записували розмову наприкінці жовтня. Тоді Херсон ще був тимчасово окупованим і Тетяна навіть не мріяла про його якнайшвидше звільнення.
“Треба закрити в’їзд з Антонівського мосту. Зроби”
До того, як 28 лютого окупанти дісталися околиць міста, мого чоловіка забрали в ЗСУ. Він тричі ходив до військкомату і я вже думала, що не візьмуть. Взяли. Він збирався їхати автобусом з іншими військовими, першим кільком автобусам ще вдалося виїхати до 28 лютого. Коли ми в день виїзду швидко збиралися, він сказав мені: “Треба закрити в’їзд з Антонівського мосту. Зроби”. А я в банку працюю, я взагалі дівчина з вулиці, як я перекрию в’їзд в місто?
Я відкрила свою телефонну книгу і шукала потрібні контакти серед клієнтів банку, в якому працюю. Раніше у нас були суто робочі стосунки, а тут довелося дзвонити і казати клієнту: “Вибачте, ви там піском торгували, а ви знаєте, нам тут треба на оборону міста. Безкоштовно буде?” Він каже: “Приїжджайте, дивіться, що треба, беріть”. І такого було багато. Я обдзвонювала людей, знаходила метал, блоки. Люди підіймали слухавки і казали: “Так. Приїжджай, забирай”.
Я такими телефонами користувалася, що раніше не могла про таке і подумати. І мені якоїсь чудової ночі дали телефон заступника мера. Кажу йому, що нам на коктейлі треба ацетон. “Скільки треба?” — 400 літрів. Він каже: “Окей, під`їдете до Епіцентру, заберете”. Мішки і лопати нам теж він діставав.
“Кидали лопати і тікали від танків”
Також один клієнт дав машину. Величезний контейнеровоз. ЇЇ нам повністю завантажили бетоном і піском. І з людьми, яких я так само збирала, обдзвонила, ми поїхали до мосту.
Ми розуміли, що треба щось робити, у нас ні їжаків не було, нічого. Пізніше я вже прочитала, яку суму влада виділила нам на територіальну оборону, на захист — я не знаю, куди це все поділося. Не було навіть бомбосховищ облаштованих.
Ми намагалися перекрити в`їзд. Нам майже вдалося. Але в процесі ми побачили, що через міст прорвалася колона російських танків.
Ми від танків драпали. Кидали лопати і тікали від танків. І та величезна фура там ще стояла дуже довго. Ми не знали, як її витягнути звідти.
“Бабуся не знала, що робити і винесла тіло діда на балкон”
До 28 лютого я вже виїхала зі своєї квартири в центрі міста в приватний сектор до батьків. У місті одразу все позачиняли, ніхто на вулицю не виходив, бо вже зайшли російські танки. Всі сиділи в телефонах і слідкували за ситуацією. На одному з відео я потім побачила, що російські танки були припарковані прямо під будинком, де я жила в центрі.
У нас був чат у соцмережах з місцевими жителями. Туди писали люди, де танки стоять ворожі, кому що потрібно, хто чим може допомогти. Багатьом потрібна була медична допомога. Після того, як заїхали танки в місто, було дуже багато випадків з серцевими нападами. Швидка допомога не могла до людей проїхати. Окупанти її не пропускали. Був випадок, коли швидку розстріляли на мосту. І ми намагалися допомогати контактами хоча б.
Я в перші дні, коли телефонувала всім, записувала собі номери в блокнот. І в мене вже була ціла сторінка “медицина”. Там записано було, де яка медсестра була, в якому районі міста.
Був випадок, коли одному дідусеві на Шуменському районі (західна околиця Херсону — ред.) стало погано і про це написали в чаті. У мене був контакт медсестри з того району, але вона навіть через три будинки не могла до нього пробратися. То вона телефоном консультувала його, як лягти, що робити. Отак ми намагалися надавати медичну допомогу.
На жаль, дідусь не вижив.
Далі я вже шукала катафалк. Телефони просто мовчали, нічого не працювало.
Я подзвонила його бабусі, щоб їй теж погано не стало, і кажу їй: “Йдемо на кухню ставити чай”. Чекала, поки вона його зробить. Було дуже важко. Бабуся не знала, що робити і сама винесла тіло діда на балкон. Ніхто тоді його забрати не міг і поховати.
“Завозили яйця і витирали на них надписи, щоб не було видно якоїсь там “октябрської фабрики”
Я вперше вийшла на вулицю через 2 місяці після окупації. До цього тільки з собакою виходила біля будинку. Йдеш вулицею і бачиш мертве місто. Все зачинене, нема де купити продуктів.
Першою, пам’ятаю, у нас з’явилася картопля. Це ще була українська картопля. Фура з нею приїхала на інший кінець міста. Я розуміла, що машиною ми туди не доїдемо. І ціна була 30 гривень — космос — до окупації коштувала 5-6 гривень. Але що було робити, як не було чого їсти. І батько з братом пішки пішли туди по картоплю.
Десь всередині літа почали з’являтися продукти з Криму. Спочатку завозили яйця і витирали на них надписи, щоб не було видно якоїсь там “октябрської фабрики” і розказували, що це з Миколаєва завезені. У нас народ реагував на таке дуже погано і могли просто перекинути лоток в магазині. Ти його купуєш і не можеш їсти. Хімією смердить і присмак хімічний, жовток білого кольору. Смажиш і розумієш, що щось не те. І так всі продукти, не тільки яйця. Ковбаса була не їстівна, корми завезені з Криму, коти не їли.
Щоправда, каша була наша. У нас там все ж були в окупації сільгоспгосподарства, які постачали, що могли. Рису і гречки не було, але пшенична каша була. Ціни на кашу тримали нормальні. Селяни нас дуже рятували. Огірки цього року віддавали по гривні.
Але на завезене ціни скажені. Зараз, наприклад, у Херсоні (ми записуємо розмову наприкінці жовтня — ред.) палка ковбаси сировяленої, але така, що хороша, коштує понад 1 000 гривень за кілограм. Це завезена, здається, з Мелітополя, наша. Бо на росії хороших продуктів немає.
“росіяни все ж знайшли мою стару сторінку в соцмережах”
Я ще б залишилася в Херсоні досі, але прокололася. Мені дуже кортіло знати інформацію, хто де стоїть, координати. Я постійно відслідковувала різні чати місцевих, де про це говорили, щоб розуміти, що коїться в місті. Одного разу знайомий порадив мені одну групу в Сигналі. І чуйка була, що не треба було лізти в ту групу, бо там було дуже багато людей. Я думала 3 дні чи треба мені це, чи не треба, бо якщо засвітити свій телефон, то по ньому можуть знайти. По-друге, до мого номеру прив`язані всі соцмережі. Я все ж доєдналася до групи, не була дуже активна, більше спостерігала. Згодом почала помічати, що за тиждень-два одного взяли на підвал, другу взяли на підвал. І я зрозуміла, що треба було збирати речі, бо якщо когось беруть, то по ниточках воно дійде і до тебе.
Спочатку вони забрали того активного хлопця, який мене і запросив у групу. За тиждень з’явилися повідомлення, що на підвал забрали ще двох людей з тієї ж групи. Тоді усі дуже напружилися, почали виходити з чату. Я пам’ятаю, як русня виманювала одного тероборонівця його дружиною і дитиною. А я розуміла, що на мені залишилися батьки, а їм допити і підвал зовсім не потрібні.
До виїзду я ретельно готувалася, поїхала на СТО, купила компресор підкачувати колеса, запаска лежала, аптечка сформована. Я продумувала всі тонкощі на всі випадки, крім конкретно прильоту по машині.
І пізніше, після того, як я виїхали, росіяни все ж знайшли мою стару сторінку в соцмережах. Щоправда, неробочу.
«Хтось не дивиться ні на що, а хтось по асфальту розкладав труси…»
Я виїжджала машиною, з собою взяла собаку і свекруху. Свекрусі могло стати в будь-який момент погано і я б у такому випадку просто розвернулася і поїхала назад. Маму і дядька я відправила автобусом, а сама попросилася до водія автобуса на хвіст. Автобуси швидше пропускали, ніж машини. Машиною можна було застрягнути в дорозі і на тиждень, і на більше.
Їхати було важко. Не знаєш, де що і блокпостів багато. Постійно зупиняли, перевіряли багажник, документи. Постів було десь 15. Але можу точно сказати, що з собаками виїжджати краще. Бо коли з тобою їде тваринка, то на них навіть ці паскуди краще реагують. Але ще залежить від того, на яку зміну нарвешся. Хтось взагалі не дивиться ні на що, а хтось по асфальту розкладав труси, шкарпетки, навіть прокладки жіночі прощупували.
До мене на одному з блокпостів причепилися за відеореєстратор в машині. Він був увімкнений. росіянин почав чіплятися, чому він знімає, чому я його не зняла. Я увімкнула дурепу, кажу: “А як його зняти? Він собі тут висить”. Зробила вигляд, що не знаю, як він працює. Він його забрав, а сама думаю, блін, я стільки їхніх облич там позаписувала на блокпостах попередніх, весь запис пропав.
На виїзді з області ми стояли вночі. Нас пропускали блоками і ми були останніми. Знову була перевірка речей. Все поперевертали. І вже окупанти на блокпості пропустили переді мною автобуси, а мені сказали: “Все, ти не їдеш”. Але водій з автобуса помахав мені з вікна їхати за ним. Думаю, якщо поїду, то будуть стріляти. Або розстріляють, або проскочу. Але їду за ним. Бачу, за мною вже інші люди почали їхати.
О 2 годині ночі ми приїхали в розподільчий центр в Запоріжжі. Нас супроводжувала туди поліція.
Зранку із Запоріжжя я одразу їхала в Хмельницький. У нас тут є рідні, вони нас прихистили, поки ми шукали житло. Житло дороге, але що робити. Я не очікувала таких цін, була навіть думка переїхати в Одесу, бо там за п’ять тисяч реально квартиру знімати, а тут – одинадцять. Трикімнатну знімаємо. Живемо там я, дядько з інвалідністю, свекруха, мама і собака.
***
Після того, як херсончанка змогла виїхати на підконтрольну територію України, вона продовжила займатися волонтерством. Жінка збирає кошти на допомогу військовим, купує необхідне та передає на різні напрямки. Після інтерв’ю вона показала нам повністю закладений військовою допомогою багажник своєї машини. Серед необхідного були бронежилети, ліки, турнікети тощо.
яку вона зібрати й передаватиме на фронт. Фото авторки.
Фото з особистого архіву співрозмовниці.
За два тижні після запису нашої розмови, 11 листопада, ЗСУ звільнили Херсон від окупантів. Місто 8 місяців було окуповане росіянами. Після звільнення Тетяна написала нам, що кілька днів слідкувала за подіями і не вірила, а тепер плаче від щастя. Жінка боїться, щоб через обстріли Херсону, які почались після його звільнення, місто не спіткала доля сусіднього Миколаєва з численними руйнуваннями і відсутністю води. Поки повертатися додому не планує, її пріоритет — допомога нашим захисникам і захисницям, чим вона поки може займатися, проживаючи у Хмельницькому.
Підготувала Альбіна Карман
Читайте також
““Прийшов додому, а дому нема. Батько лежить мертвий”: історія 17-річного маріупольця”
Історію сім’ї військовополоненого прикордонника читайте у ““У мене дитина, треба триматися”, – дружина військовополоненого з Хмельницького”
