“Прийшов додому, а дому нема. Батько лежить мертвий”: історія 17-річного маріупольця

14.11.2022 Публікації
Автор ГО ЖАР

Текст підготований виданням “ЖАР.INFO” в рамках конкурсу платформи пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

17-річчя, випускний клас, спокійне життя з батьками та двома молодшими сестрами в центральному районі Маріуполі. Життя Олега (ім’я ми змінили з міркувань безпеки героя та з метою дотримання вимог чинного законодавства) було таким, як і у сотень інших українських підлітків. Незадовго до російського вторгнення воно дало тріщину — на фоні тривожних новин хлопця охопила паніка, впоратися з якою самостійно не виходило, а рідні в повномасштабну війну не вірили. Все остаточно розвалилося 24 лютого, коли звуки дощу і грому в Маріуполі змішалися зі звуками вибухів. Олегу довелося пройти через холод, нестачу їжі, постійні обстріли, втрату дому і своєї сім`ї. 

Хлопець вибрався з охопленого вогнем міста і нині він перебуває у відносній безпеці, тому нам вдалося з ним поговорити. Нижче — пряма мова, яку ми не цензурували і не редагували, бо ці жахливі спогади, попри емоції, біль і страх, рано чи пізно мають стати черговим доказом російських злочинів у судах. 

“Вночі прокидався, думав, що від грому, але то вже були вибухи”

За тиждень до 24 лютого я випав з реальності і не знав, що робити. З’явилося дуже багато чуток і новин не дуже хороших. Я боявся, що це станеться. Казав батькам, що треба кудись їхати, бо нам тут до росії ближче, ніж до Донецька, а ще ми біля моря, то взагалі хана буде. Але вони вважали, що я щось собі придумую. Казали не панікувати і займатися навчанням. А я не міг на чомусь зосередитися – мене дуже турбувала загроза війни. 

23-го я лягав спати, коли йшов дощ і була гроза. Вночі прокидався, думав, що від грому, але то вже були вибухи. Коли встав зранку, мати збиралася на роботу і казала моїм двом молодшим сестрам, що в школу сьогодні ми не підемо. Вона сказала: “путін оголосив Україні війну”. Хоча війною він це не назвав. 

Було чути звуки вибухів, дуже сильних. Я в паніці побіг відкривати підвал. Там у нас дуже багато закруток було, я почав все прибирати, щоб можна було вміститися і залишив підвал відкритим. 

“Я просто не розумів, навіщо жити”

У мене є дівчина, Віка. Я побачив того ранку від неї повідомлення, що їй дуже страшно і вона не вірить, що це дійсно відбувається. Я і сам весь день не міг зрозуміти, що робити. Наприкінці дня, перед тим, як лягати спати, я навіть розплакався сильно — у мене весь стрес вийшов зі слізьми і я відключився.

Наступного дня наш район ще не чіпали. Дуже було чути вибухи. Я не міг відлипнути від новин і найстрашнішою думкою, яка мене лякала найбільше, була  — яка різниця, чи помру я зараз від вибухів і війни, нічого не зробивши, чи щось зроблю, переживу це все і потім помру від старості. Я просто не розумів, навіщо жити. Мені дуже погано стало від цього, я підійшов до свого батька. Він сидів у залі в кріслі. Взяв його за руку і сказав, що мені страшно. Він дивився на мене стурбовано і попросив матір дати мені заспокійливе. Я його випив, розплакався і відключився. 

“Страшно, коли не знаєш, що відбувається зараз”

У перші дні в місті ще працювали магазини, була електрика, вода і газ. Громадський транспорт працював, але не їздив до Лівобережного району (район на лівому березі річки Кальміус, відокремлений від решти Маріуполя промисловою зоною комбінатів «Азовсталь», «Макрохім» та великим спальним мікрорайоном «Східний» — ред.), бо туди вже прилітало. Були величезні черги в супермаркетах, біля банкоматів — жах. Нам трохи пощастило, що були знайомі в магазині й вони нам залишили хліба, десь 5 буханок. 1 березня (перший день блокади Маріуполя — ред.), коли батько пішов у магазин забрати хліб, там залишилася з продуктів тільки дуже дорога риба — сом. Але він розумів, що більше не буде вибору і взяв її. Коли він повертався, то потрапив під обстріл неподалік центру. Прилетіло у двір, де була моя школа 16-та. Батька не поранило, він сказав, що було дуже страшно і гучно, але почував себе нормально. У мене взагалі батьки були дуже стресостійкі. 

Того ж дня — я можу плутати дати, бо нічого не записував, а від стресу вже трохи забувається — у нас ввечері зникла електрика, тому що обстріляли підстанцію. Ми саме тоді сиділи з моєю дівчиною у Скайпі й дивилися фільм, щоб заспокоїтися хоч трішки. Я не міг до неї піти, хоч дуже хотів її побачити. Мені стало погано її чути і я побачив іскри в небі, коли все відключилось. Найстрашніше було не бачити новин. Страшно, коли не знаєш, що відбувається зараз. Але згодом світло відновили. Ми дуже зраділи, подякували про себе енергетикам, які полізли під обстрілами все лагодити. За ніч прогріли бойлером будинок, але зранку світло знову зникло. Цього разу це вже було назавжди (2 березня в Маріуполі остаточно зник зв’язок після 15 годин бомбардувань — ред.). Так ми жили без світла, був дуже сильний інформаційний голод. Ми дуже хвилювались за свою бабусю, а я ще переживав за дівчину. Та і взагалі за всіх рідних, бо не знали, що з ними відбувається. 

“Мені було страшно, я не знав, куди подітися”

Так ми сиділи вдома до 5 березня. Спали на своїх ліжках, у своїх кімнатах, але вибухи було чути все гучніше і ближче. 5 березня прилетіло на заправку неподалік і наш будинок сильно затрусило (4-5 березня по Маріуполю відновилися авіаудари — ред.). Мати до цього казала: “Та не треба той підвал, все буде нормально”. Але після цього прильоту перше, що зробив батько, — побіг у підвал, рукою там усі зайві речі поскидав і крикнув: “Швидко всі в підвал”. До нас також забігли моя тітка з донькою, вони жили з нами у дворі по сусідству. 

Ввечері, коли все стихло, ми вилізли з підвалу. Мені було страшно, я не знав, куди подітися. (Олегові стає важко говорити — ред.) У своєму ліжку страшно спати, а в підвалі дуже погані… у мене навіть російською слова забуваються… умови. У нас там грибок був, а підлога — просто земля. Батько дістав листи пінопласту з гаража, які мали бути для утеплення будинку, поламав їх і поклав на землю у підвалі. Зверху ми постелили ковдри. 

Батько з наймолодшою сестрою пішли спати в підвал. Він сказав: “Все, я звідси не вилізу”. Матір не хотіла спати на підлозі. В неї там дуже боліла спина. А я не знав, що мені робити, і плакав. Матір мене заспокоювала і я залишився в будинку з нею і ще однією сестрою. І я вже наче почав засинати, аж раптом ми усі чуємо дуже гучний свист, який все наближається і наближається. Я закриваю очі і думаю: “Все, хана”. Влучило в сусідський будинок. Я навіть чув, як тріснув шифер і всі ми бачили червоний спалах з вікон. Я кричу: “Мама!” — і ми всі біжимо в підвал. Але матір все одно з підвалу вийшла, бо їй там було незручно.

Маріуполь у перші тижні окупації. Фото Євгена Сосновського. Громадське

“Якщо б там хтось стояв, його б вбило”

6 березня десь о 6 ранку ми знову чули вибухи. Я прокинувся, кричав: “Мамо, швидко біжи в підвал”. Вона казала: “Не полізу”, — а я їй: “Швидко, я сказав”. Вона саме лізла до нас, як прилетів снаряд у сусідський будинок. У сусідському будинку знесло дах взагалі, а нам побило труби, по яких вода стікає, скло вибило, трохи уламків влучило у стіни і один великий уламок у двір влетів. Якщо б там хтось стояв, його б вбило. (знову важко говорити — ред). Пізніше ми дізналися, що сусід, якому в будинок прилетіло, єдиний з їхньої сім’ї не спустився в підвал і там загинув. Його поховали прямо на городі. 

Того дня після прильоту до нас прийшов мій дядько, який доглядав за бабусею. Він забіг до нас у підвал і почав розповідати: “Нам влучив снаряд прямо перед воротами будинку. Вибило всі ворота, перші 3 скла з вікон і на бабусю, яка лежала в ліжку, все скло посипалося”. З бабусею все нормально, він її підняв, обтрусив скло і прийшов до нас. У них на районі вже й літаки літали і обстрілювали зі сторони Старого Криму (село з північного боку Маріуполя, одне з місць масового поховання вбитих росіянами цивільних— ред.). Ми сказали йому з бабусею переходити до нас. 

“На зубах був пил, я кричав, лаявся від страху”

До цього часу в нас ще була і вода, і газ. Опалення не було. Доводилося прати і відкривати духовку, щоб тепло йшло і речі сушилися. Через кілька днів у нас зникла вода, і за нею — газ (8 березня у Маріуполі випав сніг, який люди збирали й топили, щоб отримувати питну воду — ред.). Нам довелося готувати їжу на вогнищі. На щастя, в нас були дрова. Воду ми набирали у джерелі під мостом, який вів до “Азовсталі” (від мого будинку 2 км до “Азовсталі”). Вона була дуже брудна, її треба було кип’ятити. 

10 березня ми спали у підвалі, а бабуся, дядько, тітка та двоюрідна сестра спали назовні. Я прокинувся від дуже сильної тряски. На зубах був пил, я кричав, лаявся від страху. Було чути як зовні кричали наші рідні. Батько хотів відкрити люк, але нас засипало. 

Дядько з тіткою відкопали нас лопатою. І коли ми вилізли, то побачили, наскільки це було можливо у темряві, що у нас вибиті всі вікна, всі двері, навіть міжкімнатні, у дворі повна якась каша і горить сусідська машина. Все скрутилося, нічого не впізнаю, в мене був дуже сильний шок. Ми повернулися до підвалу, бо знову почав бомбити літак. А на ранок вже побачили, що у нас вся стеля завалилась аж до дерев’яного каркасу. Вся металочерепиця на даху була погнута і викручена, як металева банка. Будинок моєї тітки повністю завалений — його не було. Воронка була прямо перед її будинком. Я подивився на свою вулицю і побачив, що жодного будинку цілого немає. А вогонь, який був від машини, перейшов на сусідський будинок — він згорів зовсім.

Вулиця хлопця після обстрілів Маріуполя російськими окупантами.
Фото з архіву співрозмовника

“Не хочу тут сидіти і чекати, поки помру. Піду хоч сонце побачу”

Ми пішли за водою і треба було ще знайти щось, чим можна закрити вікна, бо дуже сильно дув вітер. Ззовні взагалі неможливо було знаходитися через сильний холод. Якщо ми до цього ще могли якось помитися в тазику водою, яку ми набирали з джерела, то тоді й цього вже не можна було зробити. Пам’ятаю, ми одягали дуже багато одягу. В мене було двоє штанів, дві пари шкарпеток, футболка з довгим рукавом, два светри, куртка і ще шапка. І навіть у цьому мені було доволі холодно. 

Ми приготували поїсти, коли принесли води, і батько не хотів нікого випускати з підвалу після того. А я сказав: “Не хочу тут сидіти і чекати, поки помру. Піду хоч сонце побачу”. 

Назовні ми почали прибирати завали, які залишилися. По двору майже не можна було пройти, тільки по одній дуже маленькій стежці. Того дня ще якийсь чоловік прийшов до нас і запропонував дядьку з бабусею перейти до нього, бо в нього на районі спокійніше. Вони пішли до нього, для них це дійсно було краще, ніж залишатися у нас. А я пішов до своєї дівчини, щоб запитати чи можна у них пожити, бо у нас в підвалі залишалося ще 7 людей і там взагалі ніде посунутися було. 

Залишився жити у дівчини

Дівчина жила у сусідньому районі, 15 хвилин пішки від мого дому. Я залишився у неї. До мене часом приходила матір, приносила поїсти і просто дізнатися, як у мене справи. Востаннє вона прийшла 16 березня. 17-го в будинок дівчини було влучання на 14 поверх (найвищий), він загорівся, але пожежа не пішла далі, бо квартири були незаселені. І вже 18 березня в її район зайшли російські військові. 

Вони заходили до нас в будинок, в кожній квартирі шукали українських військових, які сховалися. Батьки дівчини спитали їх, чи можна виїжджати з Маріуполя. Вони сказали, що так і розповіли якими дорогами (до того 15 березня відбувся перший “зелений коридор” з міста. А за три дні до 18-го з облоги змогли вирватися близько 40 тисяч людей — ред.). Тоді її батьки вирішили виїжджати до родичів у Запоріжжя. Вони пропонували мені їхати з ними, але матір мені заборонила. Мої батьки взагалі не збиралися виїжджати. 

“Російські танки стояли прямо під будинком”

21 березня зранку вони вже зібрали все необхідне. Віддали мені ключі від квартири і батько дівчини сказав, щоб я сидів тут і не йшов додому. Казав чекати, поки батьки до мене прийдуть і щоб ми всі разом переходили в їхню квартиру, бо тут краще. Вони поїхали, а я знову розплакався, бо боявся залишатися один у такій ситуації. 

Відтоді я щодня виходив на балкон, дивився в сторону мого району, чи не йде до мене мама. Я хотів пройти до свого будинку, але там йшли бої. Російські танки стояли прямо під будинком дівчини і вирушали в сторону мого району бомбити все (в період 23-28 березня в Маріуполі точилися важкі бої за окремі квартали та будівлі — ред.)

25 числа я знову вийшов на балкон і почув як батько сім’ї з 5 поверху (поверхом вище) сказав, що на центральній вулиці стало спокійно (однак, важкі бої в місті ще не припинялися — ред.). До того я вже встиг познайомитися з їхнім сином, який допоміг мені розпалити вогнище, щоб я міг приготувати собі поїсти. Я тоді подумав, що, може, вийде пройти додому, бо моя вулиця прямо впирається в центральну. Але одному було йти страшно. Я спитав жінку з другого поверху, яка ділилася зі мною продуктами, чи може вона піти зі мною. Вона погодилася. 

“…мій батько лежить мертвий”

Перед в’їздом стояли міни. Я так зрозумів, що це протитанкові, вони як тарілка перевернута з антенкою, але в інтернеті я аналогів не знайшов. Жінка мені каже: “Може, краще підемо?”. Але я не міг просто взяти, розвернутись і піти назад. Я обійшов міни з безпечної сторони. Дійшов до місця, де був будинок і побачив, що його немає. Мене щось ударило наче. Я не розумів, де знаходжуся (важко видихає — ред.). Нічого не залишилося, окрім обвалених стін і стелі лише однієї кімнати.

Руїни будинку Олега, який знищили росіяни. Скріншот з відео, яке надіслав Олег.
Відео записане під час його другого візиту додому після смерті рідних, 28 березня.
Тоді хлопець із сім’єю з 5 поверху намагалися знайти його матір та сестер,
а за 2 кілометри було чутно інтенсивний обстріл “Азовсталі”
Міни біля в’їзду до будинку Олега. Скріншот з відео, яке надіслав співрозмовник

Я намагався знайти місце, де був підвал, але його завалило повністю. Я кричав. Кликав своїх. Називав імена. Але жінка показала мені вбік: “То не може бути якась іграшка або одяг? Що це?” Я підходжу, бачу, що це волосся…Підходжу і бачу, що це мій батько лежить мертвий, засипаний більше, ніж на половину, лицем вниз. І мені повністю відбило мізки. Я взяв діжку і бив нею об землю від злості. Я не розумів, що відбувається, що коїться зі мною, чому це так, чому саме я, за що це мені…

Торкнувся тіла мого батька, а він дуже холодний і твердий. Я хотів упевнитися, що це не він. Він був у капюшоні. Тільки він і залишився, бо всю куртку розірвало. Я намагався дістатися до обличчя. Він виглядав так, ніби на 30 років постарішав і все лице було зморщене, ніби перед смертю він заплющив сильно очі і не знав що робити. Я плакав дуже сильно. 

Інших своїх родичів я не бачив взагалі. 

Від сусідки дізнався, що це трапилося 17 березня. Ось чому мати приходила до мене востаннє 16-го.

Руїни будинку Олега після обстрілу російською армією.
Скріншот з відео, яке надіслав співрозмовник

“Впав на підлогу і бив кулаком, плакав”

У будинку дівчини мене зустріла сім’я з 5 поверху. Питали, що я бачив. Кажу їм: “Прийшов додому, а дому нема. Батько лежить мертвий, засипаний, а всіх інших я не бачив”. Мене батько тієї сім’ї заспокоював і сказав, що вони можуть мене прихистити: “Я буду до тебе ставитися так само, як і до моїх синів”.

Але тієї ночі я залишився в квартирі дівчини. Не міг довго заснути, багато плакав. Коли зайшов у квартиру, впав на підлогу і бив кулаком. 

Наступного дня я перейшов жити до сім’ї на 5 поверсі. Ми з ними хотіли одразу піти до мене додому, взяли лопати, але російські військові нас не пускали. Сказали: “Не можна, тут зараз буде битва”. 

28-го ми тільки змогли туди дійти. Намагалися щось розкопати, але нічого не вдавалося. Я знайшов прохід до підвалу і поліз туди. Я ще сподівався на те, що матір з сестрами могли там бути. Люк був привідкритий, але всередині все завалено. Я кричав прямо у підвал, але ніхто не відгукувався. Я принюхувався, чи нема трупного запаху, але нічого не було чути. Зрозумів, що вони все ж таки були назовні.

Прохід до підвалу під руїнами будинку Олега. Хлопець кричав у підвал, називаючи імена рідних, але там нікого не було. Скріншот з відео, яке надіслав співрозмовник

“Знову побачив тіло батька, розірване на 2 частини”

Зв’язок у місті був дуже поганий. З “Фенікса” (сім-карти, які роздавали окупанти, тоді були єдиною можливістю для зв’язку — ред.) я зміг подзвонити своїй дівчині і її мамі. Вони мене почули і дуже плакали. Я їм розповів все, що сталося. “О, Боже! О, Боже!” — так реагували. Казали, що треба, щоб я швидко виїжджав, що вони допоможуть. Але я казав, що не виїду, поки не поховаю близьких.

Я дійсно думав, що залишуся в Маріуполі, поки їх не поховаю, але згодом зрозумів, що не зможу виїхати зовсім, як прийде влада “днр”, переробить документи і закриє місто. Тому ми вирішили, поки немає їх “влади”, треба валити з міста. Родина, яка жила на 5 поверсі, запропонувала їхати з ними в Європу і я їм довірився.

Перед виїздом я приходив додому востаннє 17 квітня – через місяць після смерті моїх рідних. Поставив табличку, написав імена, дати народження і смерті. Внизу залишив російський номер. Знову побачив тіло батька і він вже був розірваний на дві частини, так як потепліло і йшли дощі. Я бачив нутрощі. Дуже смерділо. Все, що я міг зробити – накрити його куртками, щоб потім було легше розкопати.

Олег накриває тіло свого мертвого батька куртками. Плаче.
Скріншот з відео, яке надіслав співрозмовник 

18 квітня я виїхав з Маріуполя. 

18 квітня Маріупольська міська рада повідомила, що окупанти завдають ударів по «Азовсталі» надважкими бомбами. Того ж дня полковник Денис Прокопенко записав з «Азовсталі», яку українські захисники боронили на той час уже місяць, звернення до світових лідерів з проханням організувати «зелений коридор» для цивільних та поранених з «Азовсталі». А наступного дня командир полку Святослав Паламар заявив, що завод розбомблений і знищений практично повністю. Виїхати з Маріуполя у ті дні було майже неможливо. (Скріншот з відео, яке опублікувала 18 квітня міська рада Маріуполя)

“Коли ми їхали, з російської сторони почали стріляти”

Їхали через Мангуш. Там цілий тиждень стояли у черзі на фільтрацію і ночували у недобудованому будинку цієї сім’ї, який був у сусідньому селі. Тільки 24-го на Великдень ми виїхали пройти фільтрацію. Дуже боялися, як вона буде проходити, параноїли, але коли дійшло до того, все було несподівано просто і швидко. У тих, хто старші 18 років, брали відбитки пальців, фотографували та питали, куди їдемо. Ми сказали, що їдемо в Крим, щоб ті не подумали, що ми “зрадники росії”. Після того поїхали у Токмак, бо там був зв’язок, щоб пошукати, які є дороги до Запоріжжя. Знайшли через село Вербове і поїхали по картах туди. 

Дорогою ми перехопили український гумконвой, який їхав до тимчасово окупованого Бердянська, спитали чи можна проїхати через Вербове і вони сказали їхати за ними. Але їх почали дуже перевіряти росіяни, а в нас не було часу чекати. Ми поїхали далі. 

У Вербовому спитали місцевих, чи їдуть сюдою люди евакуюватися до Запоріжжя. Чоловік нам сказав: “Та кожен день їдуть”. Він сказав це українською, суржиком. Мені це запам’яталося, бо росіяни йшли “асвабаждать рускоязичних”, а там чувак українською мовою розмовляв. 

“…ми думали, що на Великдень пронесе”

Коли ми їхали, з російської сторони почали стріляти. Хоча ми думали, що на Великдень пронесе. Але ми їхали далі, бачили багато перевернутих машин, міни на дорогах. Увесь день ми їздили по окупованих територіях, усюди була сірість, похмурість, пил і атмосфера смерті. А коли виїхали на підконтрольну територію України, хмари розійшлися, вийшло сонце, ми побачили український прапор на блокпосту, він красиво майорів. Я не плакав, але всі розплакалися, особливо батько і матір. Наш військовий на блокпосту казав їм: “Нічого, тримаймося”. Але ми бачили, що в нього не те, щоб вже надії нема, а нещастя на обличчі. 

Від Оріхова до Запоріжжя нас провели наші поліцейські. Там на нашому блокпосту нам дали пасочки і крашанки (посміхається — ред.). Вночі ми переночували в дитячому садочку, де ночували й інші переселенці, а зранку поїхали далі на захід України до кордону. 

На кордоні зрозуміли нашу ситуацію, пожаліли і пропустили мене з чужою сім’єю. 

***

Зараз Олег в одній з країн Європи. Спочатку жив у центрі для переселенців, а потім їм дали будинок і хлопець поселився з сім’єю, з якою виїхав. Вони хотіли оформити опікунство, але за кілька місяців Олегу вже виповниться 18, тому процес призупинили. 

Вже коли Олег був у Європі, йому подзвонили знайомі, в яких він залишив російський номер. Вони розповіли, що після розкопок будинку окупанти повідомили, що знайшли ще два тіла: матір та доньку — а потім вони нібито помилилися і сказали, що це були дві дитини. Олег же впевнений, що вони знайшли тіла усіх його загиблих родичів, хоч і не повідомляють про це. 

Наразі хлопець хоче єдиного – щоб його рідні були належно поховані. Окупанти ж забрали тіла до братської могили. Юнак вважає, що таким чином росіяни приховують свої злочини. Тому він змушений чекати деокупації Маріуполя, аби знайти тіла своїх рідних… батька, матері та двох молодших сестричок. 

Спілкувалась Альбіна Карман

Читайте також “У мене дитина, треба триматися”, – дружина військовополоненого з Хмельницького

Історію двох сестер з Бучі читайте “Якщо сильно стріляли, то ми молилися», – переселенки з Бучі

Читайте також

Злочин дев’ятирічної давнини: що відомо про вбивцю нетішинської журналістки Ольги Мороз

15 березня 2015 року головну редакторку газети “Нетішинський вісник” 44-річну Ольгу Мороз знайшли мертвою у власній квартирі на першому поверсі однієї з багатоповерхівок.
Читати далі

Чергове позачергове зібрання місцевих обранців на 48 питань

46 питань попередньо розглянули на засіданні постійних депутатських комісій, два – у сесійній залі. Такий формат запропонували самі обранці.
Читати далі

Шпигунська війна: як ЦРУ таємно допомагає Україні боротися з путіним

На третьому році війни, що забрала сотні тисяч життів, розвідувальне партнерство між Вашингтоном і Києвом є основою здатності України до самозахисту.
Читати далі

Залиште Свій Коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Якщо Вам відомі факти корупції, повідомте нас

Повідомити про корупцію