Автор Ед Рам для The Washington Post у матеріалі «A year along the vital river that flows through Ukraine’s heart» розповідає про роль річки Дніпро в життєдіяльності України навіть в умовах повномасштабного вторгнення в усі пори року впродовж 2023 року.

Незграбні уламки льоду відколюються один від одного, повертаються і знову відколюються, скупчуючись уздовж берегів річки Дніпро в Києві, столиці України, в перші місяці 2023 року.

Біля самого краю води 28-річна Валерія Добровольська, розробниця вебсайтів, пробирається крізь пісок та лід, дивлячись на останній промінь сонця, що сідає за куполоподібний горизонт міста на протилежному березі.

“Це моє безпечне місце, – каже Добровольська, яка залишилася в Києві, коли російські війська намагалися вдертись в місто навесні 2022 року. – Все моє життя пов’язане з цією річкою“.

Після майже двох років війни Київ перебуває в потоці нової нормальності – спокій на поверхні, але біль і невизначеність у глибині.

Уродженка Києва, Добровольська приходить до річки, щоб поміркувати та згадати сімейні дні, проведені на березі Дніпра зі своїм батьком, який помер від хвороби, коли їй було 9 років. 

Для кожного українця так багато змінилося, але для Добровольської величезна річка забезпечує рідкісну стабільність.

“Річка – це моя батарея, це мій зарядний пристрій“, – каже вона.

Неможливо зрозуміти Україну без розуміння Дніпра – його ролі у формуванні долі нації та його значення для України й українців.

Четверта за довжиною річка Європи близько 1 367 миль (2 200 км), Дніпро бере свій початок з Валдайських пагорбів на півдорозі між москвою і санкт-петербургом у росії, впадає в Білорусь і пролягає через середину України, живлячи міста, перевозячи вантажі та зрошуючи дорогоцінні землі, перш ніж впадати в Чорне море.

Фотограф Ед Рам подорожував вздовж річки з півночі на південь взимку, навесні, влітку та восени 2023 року, щоб показати її життєво важливу роль у країні, яка перебуває у стані війни.

ЗИМА

Між жвавою автомагістраллю та набережною біля річки діти граються в снігу навколо пам’ятника засновникам Києва, завершеного в 1982 році на честь 1500-річчя Києва, який зараз закладений дошками і мішками з піском для його захисту від російських ракетних ударів.

Над сірим бортом стирчать списи братів-варягів Кия, Щека, Хорива та їхньої сестри Либідь. За легендою брати заснували Київ на березі річки Дніпро у 6 столітті. У скульптурі вони показані тоді, коли прибувають на човні з півночі на шляху до Царгорода, сучасного Стамбула.

Культурна історія України нерозривно пов’язана з річкою.

У своєму вірші “Заповіт” 1845 року найулюбленіший поет України Тарас Шевченко писав, що не зможе заспокоїтися, доки Україна не буде вільною, а вода річки “понесе… кров ворожу”. Ця ж боротьба проти російського гноблення триває і сьогодні.

Розсуваючи великі брили пливучого льоду, дикі плавці починають свій день із занурення голяка в надзвичайно холодну воду Дніпра на острові в київському гідропарку.

“Річка – це наше життя, вона дає нам енергію – ми не можемо жити без води“, – каже 65-річна Валентина Шевченко, економістка на пенсії, яка щотижня проводить заняття біля річки. Шевченко запевняє, що плаває “щодня впродовж 17 років” – навіть у перші дні війни.

“Я почуваюся неймовірно“, – каже 46-річна Олена Коротчук, ступаючи босоніж по льоду і кутаючись у тонку шаль.

Коротчук плаває після вихідних тренувань на каное з командою Salsa Dragon Boat. У 2017 році вони виграли чемпіонат Європи Boat Race Championship у Франції.

Незалежно від погоди, кажуть плавці, вода корисна для тіла і очищає розум.

“Ми намагаємося боротися з сусідом, працювати і платити податки, – каже 35-річний Євгеній Яковенко, його велика борода просякнута річковою водою. – Тому нам потрібен вихід для всіх негативних емоцій“.

З Європою на заході та росією на сході, ідентичність і географія України об’єднані та розділені Дніпром. Українці розуміють свою демографію, посилаючись на лівий і правий береги річки; правий перебуває на заході, а лівий на сході, якщо дивитися вниз за течією.

Коли росія вдерлася в Україну з Білорусі в лютому 2022 року, рибалки Андрій Бушуєв, 53 роки, та Олександр Дворянець, 40 років, з прибережного села Страхолісся, опинилися затиснутими між окупаційними військами та розлогою ділянкою річки, що назвають Київським морем.

Разом з іншими місцевими жителями чоловіки евакуювали близько 1 500 цивільних осіб, використовуючи два невеликі рибальські човни, перепливаючи річку завширшки 10 миль до 16 осіб на човні тричі на день.

На зворотному шляху їхні човни спочатку були наповнені їжею та медикаментами, а згодом – вибухівкою та українськими солдатами, які таємно зосереджувалися на західних берегах Дніпра.

У Страхоліссі, на березі Дніпра, стоять позолочені погруддя чоловіків середнього віку та статуя жінки, яка тримає дитину й відштовхує дракона. Пам’ятник присвячений працівникам водного господарства, які, ризикуючи життям, зупинили радіоактивне забруднення річки після Чорнобильської ядерної катастрофи 1986 року.

Далі на південь деякі низини залишаються під водою біля села Демидів, яке було навмисно затоплене, щоб зупинити російський наступ навесні 2022 року.

Біля села Витачів, на південь від Києва, солдати 27-річний Лірик і 52-річний Бородо стоять на варті з прожектором і радянським великокаліберним кулеметом ДШК-М 1946 року випуску, готові збивати російські безпілотники, які летять вгору по річці в напрямку Києва. Відповідно до військової політики, їх ідентифікують лише за позивними.

Прадід Лірика потрапив у полон під час бою з нацистами на Дніпрі під Києвом у другій світовій війні.

“Мене лякає те, що нам доводиться робити ту саму роботу зараз, у 21 столітті“, – каже він.

До середини лютого їхня рота з 80 осіб збила п’ять безпілотників Shahed 136.

“Що ще ми можемо зробити? – запитує Бородо, який є родом з Донбасу. – Я втратив один будинок у Донецьку. Я був дуже близький до того, щоб втратити другий дім тут у Києві. Якщо не ми, то хто?“

ВЕСНА

Впродовж сотні років Дніпро давав життя індустріальному серцю України, допомагаючи підтримувати працездатність економіки та зростання виробництва – навіть під час війни.

За три години їзди вниз за течією від Києва, у Черкаській області, де виробляють насіння, фермерське господарство “Ломовате” площею 4 000 гектарів, що належить французькій фірмі Lidea, зрошується Дніпром обсягом від 3 до 4 мільйонів кубічних тонн води на рік, пояснює керівник господарства Едуард Козін.

Коли почалася війна “всі були шоковані і розгублені“, – каже Козін,  але він і його колеги швидко зрозуміли, що їхня робота є частиною виживання України.

“Ми вирішили висаджувати насіння скрізь, де це можливо“, – каже він.

За даними Міністерства сільського господарства США, у 2021 році експорт сільськогосподарської продукції з України склав 27,8 мільярда доларів. До січня 2023 року річний експорт зерна, як повідомляється, впав на 29,6 відсотка.

На околиці Черкас місцеві жителі вирощують овочі, поливаючи пагони з пом’ятих пляшок.

“Ця вода з-під крана – але вона вся з Дніпра“, – каже, сміючись, літній чоловік.

До російського вторгнення Дніпро був зерновою супермагістраллю. “Нібулон”, одна з найбільших зернових компаній України, використовувала свій флот із 86 барж і буксирів, щоб перевозити до 3,7 мільйона тонн зерна зі сховищ уздовж річки до портів на Чорному морі. У воєнний час судноплавство заборонене і величезні зернові контейнери тепер стоять біля річки без човнів.

Засновник підприємства “Нібулон” 74-річний Олексій Вадатурський та його дружина загинули внаслідок російського ракетного удару в Миколаєві в липні 2022 року.

Одягнені в довгі зелені плащі працівники Іркліївського риборозплідника натягують сітку на всю ширину одного з 54 рибних ставків. Вода вирує від спалахів плавників і хвостів – і час від часу короп робить щасливий стрибок до тимчасової свободи. Чоловіки зачерпують рибу, що ворушиться, в поржавілий контейнер.

Підготували Альона Береза, Валентина Повзун