The Economist у матеріалі «After Russia’s invasion the people of Bessarabia switched sides» розповідає про Бессарабію – місце, за яке потрібно було хвилюватись, оскільки там були спроби на висадку ворожого десанту. Регіон втримали, а населення регіону, хоч і складається не лише з українців, зайняло проукраїнську позицію та отримало нові напрямки для розвитку.

Бессарабія – місце, за яке потрібно було хвилюватися

Коли росія вперше напала на Україну в 2014 році, Бессарабія була місцем, за яке потрібно було хвилюватися. Менше половини її мешканців ідентифікували себе, як українці. Регіон був бідним і через історичні та економічні причини багато людей вважали, що володимир путін може стати їхнім рятівником. Але спроби росії створити неспокій у цьому стратегічно важливому прикордонному регіоні України провалилися. Українські сили відбили російські спроби висадити десант на початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, а служби безпеки заарештували десятки агентів. Хоча росіяни пошкодили і закрили один з двох мостів, що з’єднують Бессарабію з рештою країни, їм не вдалося закрити інший.

За трохи більше ніж 200 років право власності на нинішню українську Бессарабію змінювалися дев’ять разів. Вона омивається річками Дунай і Дністер, Чорним морем на півдні та межує з Молдовою на півночі. Захоплена росією в османів на початку 19-го століття, вона стала румунською між світовими війнами, а потім увійшла до складу радянської України. Окрім українців, її населення включає росіян, молдован, гагаузів, болгар та албанців, які розмовляють російською, а не українською мовою як lingua franca, і для яких росія була їхнім історичним покровителем. 

Олег Кіпер, голова адміністрації в Одеській області, до складу якої входить Бессарабія, каже, що проросійські настрої там зменшилися після 2014 року та “зазнали краху” після російського вторгнення в лютому 2022 року. Однією з причин цього, за його словами, є те, що завдяки допомозі Франції з 2015 року там було заблоковано “російську супутникову телевізійну пропаганду“. Відтоді Бессарабія була не лише мирною, але й критично важливою лінією життя для України. Щодня тут проносяться сотні вантажівок, навантажених зерном та іншими товарами. Вони везуть життєво важливий валютний експорт до дунайських портів Ізмаїл та Рені або до Румунії й далі.

Десять років тому головна дорога через Бессарабію з Одеси була жахливою, а Ізмаїл здавався похмурим кінцем світу. Тепер це не так. Дорогу було відремонтовано, а у 2020 році було відкрито поромне сполучення, яке з’єднало регіон з Румунією та рештою Європи. російські атаки не змогли вивести його з ладу. На Дунаї в Ізмаїлі стоїть на якорі зерновий корабель під прапором Того; витривалі люди похилого віку виконують присідання неподалік на березі річки, попри заборону купання в ній. Інші віддають перевагу зануренню в новому муніципальному спортивному центрі Ізмаїла.

«У людей з’явилося почуття гордості за те, що вони українці»

За останні кілька років у Бессарабії процвітали виноробство і туризм, хоча пострадянське відновлення було нерівномірним. В Ізмаїл почали надходити гроші від 8 000 моряків, які називають цей порт домом. Ті, хто був тут, коли два роки тому відбулося вторгнення, потрапили під заборону на виїзд з країни для чоловіків у віці 18-60 років, але більшість з тих, хто був у морі, залишилися за кордоном. Хоча він постраждав від російських ракет, Ізмаїл пройшов майже два роки війни добре. Сюди переїхали бізнесмени та переселенці з нині закритих чорноморських портів, таких як Херсон і Миколаїв.

“У людей з’явилося почуття гордості за те, що вони українці“, – каже Андрій Абрамченко, мер міста, який у 2014 і 2022 роках чітко заявив, що в його місті не буде жодної вантажівки з росії.

У селі Глибоке, населеному переважно молдованами, історія оживає на кладовищі. Село лежить на березі Сасика, лагуни, яка страждає від катастрофічної спроби радянської влади перетворити її на прісноводне озеро. Вода піднімається, а берегова лінія розмивається. Кістки козаків, похованих тут у 18 столітті, та їхніх нащадків стирчать з піщаного краю скелі  кладовища, зрештою падають на пляж внизу. На іншому кінці кладовища лежить Саша Горун, шкільний вчитель історії, який загинув у травні минулого року в бою з росіянами.

80-річна Марія Чекір, яка навчала пана Горуна, коли була директоркою школи, каже, що не знає в селі нікого, хто б підтримував росію. Сторонні часто припускають, що люди похилого віку мають проросійські настрої та ностальгію за радянськими часами. Насправді, коли росія напала у 2022 році, місцеві жителі були налякані тим, що їхні війська висадяться тут. Тепер, каже пані Чекір, “коли я чую, що люди розмовляють російською, я їх сварю. Наші хлопці воюють з росіянами і я не хочу більше розмовляти російською“.

Ганна Шелест, одеський аналітик, каже, що не здивована тим, що росіянам не вдалося розпалити антиукраїнські заворушення в Бессарабії. Війна на Донбасі, на сході, зруйнувала будь-яку віру місцевих жителів у кремлівську пропаганду про мирний “русскій мір”. Тим часом уряд у Києві із запізненням почав звертати увагу на регіон. Десять років тому фермери з таких сіл, як Утконосівка, продавали свою капусту в росію і звинувачували український уряд, коли війна знищила цей бізнес. Тепер вони знайшли інші ринки збуту й обурення на уряд розвіялося.

Хоча страх перед сепаратизмом випарувався, загроза корупції не зникла. Іван Русєв, екологічний дослідник та активіст, розповідає, що армія огородила частину національних парків Бессарабії. Охоронці парків тепер не мають там ніякої влади. Усередині закритих зон, за його словами, люди зі зв’язками захоплюють землі для ведення сільського господарства або полювання. Дозволи на процвітання корупції під прикриттям боротьби з росією не віщують нічого доброго. На запитання про звинувачення пана Русєва, пан Кіпер, голова, відповів просто: “Дякую, що повідомили мене“.

Підготували Альона Береза, Валентина Повзун