“Поки я тут, у двох братів народилися діти. Зараз вони на Харківщині. Звідси я можу допомогти їм речами, продуктами”, – харків’янка Марина відкриває горішню полицю шафи й показує подарунки для маленьких родичів”, – каже Марина.
Жінка зізнається, що відвідує психолога.
“Навесні 2022-го я сказала: кінець травня, і ми їдемо додому. Люди живуть в Україні, і ми якось будемо. Зараз дедлайнів більше не ставлю”, – каже Катерина, яка на початку весни виїхала з двома дітьми до Польщі з Кривого Рогу”, – розповідає Катерина.
Катерина додає, що схудла після переїзду на сім кілограмів, бо спершу навіть забувала поїсти. Обидві українки в Польщі від початку березня 2022 року. Обидві живуть у студентському гуртожитку міста Катовіце. Про свої враження після року перебування на чужині, спроби вивчити мову, знайти роботу та мрії вони розповіли ЖАР.info.
До Польщі – з пекла
Катерина – з Кропивницького, а її чоловік – з Кривого Рогу. Їхній доньці – шість, а сину – два роки. У грудні 2021 року родина переїхала у Бориспіль, але вже після 24 лютого сім’я, взявши все, що поміщається в авто, попрямувала до батьків чоловіка у Кривий Ріг. Проте пробули разом родичі недовго.
“Спочатку у Кривому Розі було спокійніше. Коли й там почалися тривоги, в Ані виникли панічні атаки, аж до блювоти. Тоді чоловік вмовив нас виїхати за кордон. Я спочатку відмовлялася – адже ми завжди були всі разом, і я боялася поїхати одна з дітьми в іншу країну. А потім свекруха з донькою та її дітьми вирішили також виїхати, тому доєдналися і ми”, – згадує Катерина.
Марина у Харкові жила на Салтівці – мікрорайоні, який особливо часто обстрілюють росіяни, частину інфраструктури тут вони фактично знищили взагалі. Після повномасштабного вторгнення сім’ї довелося постійно ховатися в укритті. Сину знайшли місце у теплому, облаштованому підвалі. Жінка змогла потрапити лише в холодний, бо у теплому не помістилася.
“У першу ж ніч я захворіла. Тому потім залишалася вдома, готувала їжу тим, хто сидів в укритті. Але за декілька днів ми вирішили залишити Харків. У Польщу приїхали з самого пекла”, – каже Марина.
Українки познайомилися у польському гуртожитку. Катерині порадила податися у Катовіце місцева жителька з Хелма, куди спочатку потрапила сім’я жінки. Марина приїхала до міста, бо сюди ж раніше прибули її родичі.
Зараз Катерина з двома дітьми живе в тримісній кімнаті з крихітною кухнею та санвузлом. Візок та велосипед дворічного сина залишає у спільному для всіх мешканців коридорі. Щоб діти не так сумували, жінка завела хом’яка.
Марині ж надали у цьому гуртожитку одномісний номер – без кухні, її син-підліток живе окремо, з іншим хлопцем. У гуртожитку українським біженцям, окрім безоплатного житла, протягом року надавали й сніданки та обіди.
Розумію все, сказати – не можу
Марина й Катерина намагаються вивчити польську мову. Обидві українки майже одразу стали розуміти все, що кажуть місцеві. Особливо, якщо ті промовляють повільно. Проте розмовляти самим жінкам досі складно.
“Вже трошки навіть соромно, що стільки тут, а досі не можу сказати елементарне. Проте все одно намагаюся опанувати мову, дивлюся відеоуроки. Основний бар’єр – відсутність мотивації – я дуже хочу додому. А от донька заговорила польською дуже добре, оскільки майже одразу пішла в садочок”, – пояснює Катерина.
“Я звернулася у благодійний фонд “Карітас”. Там надали можливість вивчати польську безоплатно протягом місяця. Мова мені почала подобатися тільки наприкінці цього періоду. Я стала розуміти, як вимовляються звуки, як правильно написати слова, щось запам’ятовувати. Але це мало, дуже мало”, – визнає Марина.
Вмієш “пиляти” – роботу знайдеш
Перед Катериною та Мариною, як і перед іншими українськими біженцями за кордоном, майже одразу постало питання пошуку роботи. Як свідчать дописи у групі “Українці в Катовіце”, швидко починають заробляти у Польщі українки, які до міграції працювали у б’юті-сфері. За словами Катерини, їхні послуги користуються популярністю не лише серед співвітчизниць, а й серед місцевих жителів.
“Якось у групі написали: якщо ти не вмієш стригти волосся або пиляти нігті, ти місця не знайдеш. Загалом європейський рівень б’юті-сфери значно нижчий, ніж у нас. Але ціни вищі. Вимоги й очікування від наших майстринь – теж. Також можуть знайти підробіток ті, хто печуть торти, ліплять вареники”, – розмірковує Катерина.
Багатьом біженкам доводиться влаштовуватися фахівцями, діяльність яких не потребує спеціальних знань чи досвіду. Наприклад, свекруха Катерини в Україні працювала в авіаційній сфері, у Польщі вона – прибиральниця. Сама Катерина за фахом авіаінженер, але у Катовіце працевлаштуватися не змогла через те, що мусить доглядати за дворічним сином.
Доглядає сина самостійно Катерина через те, що безкоштовний садочок для українських дітей тут з трьох років, а от дворічного сина можна було б влаштувати в ясла, але – за чималу суму.
“Безоплатних ясел для дітей до трьох років тут взагалі нема. 400 злотих можуть відшкодувати, але найдешевша вартість ясел – 1200 злотих. Тому все одно дуже дорого”, – каже Катерина.
Марина ж працює з весни. Спочатку вона знайшла роботу на виробництві пластикових стаканів. Згодом перебивалася тимчасовими підробітками – прибирала, допомагала на кухні. Невдовзі їй знову запропонували вакансію, й цього разу за фахом – швачкою.
“Я дійшла висновку: варто працювати за фахом. Тому стала шукати вакансії саме швачки. Мене викликали на співбесіду у місті Семяновіце (Семяновіце-Шльонські – ред.). Дали відшити модель. Після того, як я це зробила, спитали: “А ви не хочете у нас залишитися?”. Загалом я шию будь-що. Зараз, наприклад, – весняну жіночу колекцію. Колектив хороший, у мене захищений соціальний пакет. Ставка – 8-годинний робочий день. Але якщо беру понаднормові – за них доплачують. За січень було багато надгодин, я всі брала, жодної не пропустила. Роботодавці подивилися на якість й швидкість і на другий місяць ще додали в зарплаті”, – розповідає Марина.
Не уявляю, як вони живуть
За рік Катерині й Марині довелося бачити, як люди поверталися навіть у прифронтові Миколаїв та Запоріжжя. Марина уточнює: за її спостереженнями, змогли адаптуватися вдалині від батьківщини лише третина українських біженців. Всі інші або повернулися, або стали шукати кращу долю в інших країнах, або ж бідують у Польщі.
“Я не уявляю, як вони живуть. Бо тут, щоб лишитися, треба тільки працювати. Тим паче як можна нічого не робити, якщо в тебе родичі в Україні? Ти маєш їм чимось допомогти, щось надіслати. Спочатку після переїзду я ходила на вокзал, відводила щойно прибулих українців у “мопс” (Miejski Ośrodek Pomocy Społecznej – місцевий заклад соціального страхування – ред.) або “зус” (Zakład Ubezpieczeń Społecznych – відомство, де у Польщі нараховують пенсії та інші види соціальних виплат – ред.). Допомагала тим, хто приїздив з тваринами”, – згадує Марина.
Намагається допомогти знайомим та родичам і Катерина. Її чоловік наразі служить диспетчером військової авіації у Кривому Розі. Мама ж працює у волонтерському центрі Кропивницького.
“Всі хлопці, яких я знаю – військові. Тому ми то форму їм звідси передавали, то взуття, то грілки, то павербанки. Також збираємо у гуртожитку банки для окопних свічок, я везу дівчатам, які їх роблять і потім відправляють в Україну”, – перелічує Катерина.
Україна – найвільніша у світі!
Обидві українки мріють про повернення додому. Спочатку Катерина й Марина планували їхати на батьківщину якомога швидше. Згодом ці плани довелося коригувати.
“Спочатку я вирішила: кінець травня (2022-го року – ред.), і їду додому. Тут я не могла не те що працювати, а навіть у магазин вийти, тому що діти спочатку постійно хворіли. А в червні у мене… загинула сестра (робить паузу, ледь стримує сльози – ред.). Від початку війни вона пішла в тероборону. А у травні їх відправили у Донецьку область… Тоді чоловік сказав мені: “Навіть не думай: додому до кінця війни ти не приїдеш”, – згадує Катерина.
Поступово жінка адаптувалась – у неї з’явились нові зв’язки у Катовіце і здавалось, що вона вже змирилась із новою реальністю і тим, що бути на чужині доведеться довше.
Марина постійно підкреслює: вдячна за підтримку полякам. Вона схвалює тутешню вимогливість до дотримання законів, а місцеві штрафи за порушення правил вважає вдалим засобом для наповнення бюджету. Водночас жінка зізнається: сумує за батьківщиною, за смачними місцевими продуктами, за людьми.
“Я їхала на два місяці. Була рожева мрія, що пересидимо тут із сином і повернемося назад. Але у Харкові не стало безпечніше… За весь час перебування тут мене не образила жодна людина. Поляки лише допомагали, відгукувалися. Проте я досі не можу звикнути багато до чого. Вважаю, наша країна – найвільніша, яка тільки може бути!”, – переконана Марина.
Сказала у гуртожитку не “дзень добрий, а “добрий день”, і вже легше
Після майже року безоплатного перебування та харчування у польському гуртожитку на українських біженців можуть чекати зміни. Їм повідомили: з весни, ймовірно, доведеться сплачувати 50% вартості розміщення – 1100 злотих з людини на місяць за одну особу, включаючи дворазове харчування. Для обох українок це великі кошти. Тож тепер кожна з жінок замислилася: залишатися в гуртожитку, чи шукати окремі квартири.
“Є закон, що з дітьми з квартири не можуть виселити. Тому поляки не дуже хочуть здавати житло таким сім’ям. Якщо угоду підписують, то мінімум на рік. Треба сплачувати і кауцію – завдаток. І її, навіть при виконанні умов договору, потім не повертають. Кавалерку (однокімнатна квартира з кухонним сектором та мініатюрним санвузлом – ред.) можна знайти дешевше, ніж плата за трьох людей у гуртожитку. Але за дешевшу суму не у середмісті, де ми зараз мешкаємо. А нам важливо жити саме в певному місці, тому що донька ходить тут на плавання, у підготовчу до школи групу садочка, яка у Польщі обов’язкова. А в інших садочках знайти місце непросто”, – каже Катерина.
“Я дуже вдячна, що нам продовжили безоплатне перебування та харчування аж до березня. Але потім сплачувати 2200 злотих за двох людей – це для мене нереально. У мене після цього від зарплати майже нічого не залишиться”, – зізнається Марина.
До того ж проживання у гуртожитку стало для жінок психологічною підтримкою – тут вони могли зустрічатися під час сніданків, обідів, зборів та спілкуватися з іншими українцями. Таку можливість взаємодії вони цінують, навіть попри те, що адміністрація гуртожитку з часом висунула певні вимоги до перебування.
“Зараз нам встановили правила: гуртожиток не можна залишати на понад 24 години без поважної причини. Зобов’язали також періодично прибирати загальні приміщення. Я аналізувала: якби жила десь на квартирі сама, звісно, там не існувало б таких обмежень. Але водночас було б набагато важче. Тому що тут є люди. Наші люди. Сказала їм не “дзень добрий, а “добрий день”, і вже легше. Без наших людей я б так довго не витримала”, – переконана Катерина.
Фото авторки
Спілкувалася Світлана Русіна
Читайте також
Польська допомога українцям: зміни за пів року після великого російського вторгнення
Польща: виїзд і повернення
