Від початку повномасштабного вторгнення Росії тисячі українських військових опинилися в статусі “зниклих безвісти”. Це глибока трагедія для їхніх родин, які не мають інформації про долю своїх близьких. Вони місяцями й навіть роками змушені жити в невизначеності. Ми поспілкувалися з двома хмельничанками, син і чоловік яких офіційно перебувають у статусі зниклих безвісти. Їхні історії розкривають труднощі й виклики системи, які доводиться долати рідним у пошуку правди. 

Зникнення

Тетяна — одна з тих, хто щотижня у п’ятницю о 12 годині приходить на акцію “Поверніть героїв додому”, що проходить у середмісті Хмельницького. Син жінки Олександр вважається зниклим безвісти. До повномасштабного вторгнення чоловік мешкав у Польщі. Одразу ж після 24 лютого 2022 року повернувся на батьківщину та пішов у військкомат (зараз це Територіальний центр комплектації та соціальної підтримки – ред.). Спочатку служив у частині, яка базується на Хмельниччині. Звідти потрапив до гвардії наступу “Червона калина”.

“Їм сказали, що 1 лютого (2024 року. – ред.) їх відправляють ще на місяць навчання в Івано-Франківськ. Але 2 лютого він зателефонував і повідомив: вони вже в Запоріжжі. 17-го лютого його відправили на позиції. Сказали, що це буде на 3-5 днів. Але вийшло інакше. 25 лютого об 11 ранку він написав повідомлення, що все добре. Вже наступного дня, 26 лютого, він зник.”, – згадує жінка. 

Разом із чоловіком зникли ще дев’ятеро людей. Олександр був головним сержантом їхньої групи. Командування частини повідомило: 26 лютого о третій годині ночі відбувся штурм. З того часу про бійців жодних відомостей. Хоча теоретично, на думку Тетяни, у військовій частині могли б одразу ж дізнатися, що відбулося з бійцями. 

“Одразу ж, як син зник безвісти, мені сказали, що там був дрон. Коли я вже передзвонила на другий день, сказали, що цей дрон був від ЗСУ (командування “Червоної калини” підпорядковується МВС. – ред.). Потім минув ще деякий час, і сказали, що дрона взагалі не було”, – каже Тетяна.

В іншої хмельничанки, з якою ми поспілкувалися, Олесі, зниклим безвісти вважається чоловік Олександр. Він воював на Покровському напрямку. Про зникнення жінці на початку серпня 2024 року повідомив молодший брат її чоловіка, який до поранення служив у цьому ж підрозділі. 

“Перше, що я зробила, це перетелефонувала командиру. І ще раз перепитала їхню версію, як це сталося. Далі я пішла у військкомат забирати сповіщення про зниклого безвісти. Бо в іншому разі сповіщення мені мали б принести додому разом з військовим і ще й з медиком. Але оскільки брат мого чоловіка служив в тій самій частині і особисто знав командира, то вони пішли на випередження”, – згадує Олеся. 

Довідка. Сповіщення про зниклих безвісти військовослужбовців регламентується відповідною Інструкцією. Воно складається у двох примірниках. Перший примірник направляється до ТЦК за місцем проживання родичів. Надсилати сповіщення безпосередньо родині заборонено. Якщо місце проживання сім’ї невідоме або немає родичів, сповіщення направляється до ТЦК за місцем призову. Сповіщення підписують командир і начальник штабу, засвідчується гербовою печаткою. Для загиблих офіцерів та особового складу надсилаються особові справи. Другий примірник залишається у військовій частині. Також на загиблих сержантів і солдатів надсилається Іменний список безповоротних втрат до Галузевого архіву та Генерального штабу.

Вже за півтора місяця після зникнення хмельничанка отримала копію акту службового розслідування. Це стало для неї несподіванкою, адже раніше її попередили: найчастіше цей документ родичам віддають за 2-3 місяці. На думку Олесі, цьому сприяло те, що брат Олександра досі служить. 

“В акті написано, що немає ніяких причин вважати, що він в полоні. І через постійні обстріли не було змоги забрати ні тіла, ні документи, ні зброю, нічого. І навіть не було змоги направити пошукову групу за нашими хлопцями, які загинули. І ніхто в цьому не винен, а винні непереборні обставини війни”, – каже Олеся. 

Проте після цього офіційно статус Олександра не змінився: він і надалі вважатиметься зниклим безвісти. Адже за Законом статус не змінюється аж до моменту припинення його розшуку. 

Довідка. Якщо рідним не надали копію акта службового розслідування, варто в першу чергу звернутися до ТЦК та СП (територіального центру комплектування та соціальної підтримки) за місцем проживання. Для цього необхідно скласти письмову заяву на ім’я військової частини, де служив зниклий. У разі відмови ТЦК прийняти заяву, слід звернутися до регіонального представника Уповноваженого з питань осіб, які зникли безвісти за особливих обставин: м. Хмельницький, вул. Свободи, 70, каб. №108 або ж за телефоном: +38 (067) 380-50-65. Якщо протягом 30 днів після подання заяви родичі не отримають акт, рекомендується направити письмову заяву до Генерального штабу Збройних Сил України. Її слід надіслати за адресою: Повітрофлотський проспект, будинок 6, місто Київ, 03168, із проханням видати копію акта службового розслідування.

До речі, з проханням прокоментувати, що саме враховують при розслідуванні обставин зникнення, ми звернулися до Управління зв’язків з громадськістю Збройних Сил України. І ось яку відповідь отримали.

Куди звертатися 

Фактично вже за декілька годин після зникнення сина, об 11 ранку 26 лютого 2024 року, із Тетяною зв’язалися представники частини, розповіли про подію та повідомили, що потрібно звертатися у “Червоний Хрест”, Координаційний штаб та МВС.

“Ми зверталися скрізь, але нізвідки відповіді не було”, – каже Тетяна. 

Олеся згадує: у ТЦК, куди вона вирушила одразу ж після повідомлення з частини, надали вичерпну інформацію про те, що робити далі.  

“Це стандартна процедура. Я не стикнулася з чимось негарним. Мені надали всі номери телефонів. В принципі, зараз цієї інформації дуже багато і в інтернеті. Основні дві організації, куди потрібно звертатися, це Координаційний штаб і “Червоний хрест”. Далі — за бажанням: чим у більше організації ви дасте якісь запити, тим більше віри”, – розповідає Олеся. 

За словами Тетяни, інформації про зниклих безвісти з “Червоної калини” бракує. Є у жінки і побажання до роботи Координаційного штабу та “Червоного Хреста”.  

“Я би хотіла, щоб “Червоний Хрест” подавав безвісти зниклих на російську сторону для обміну. І хочу зауважити ще: за 58 обмінів жодного військовослужбовця частини НГУ “Червона Калина” не обміняли. Бо ж, можливо, вони в полоні, але цим ніхто не займається. Щодо Координаційного штабу: перед ними треба на колінах стояти і просити, щоб вони подали в розшук. А вони чекають якоїсь інформації від нас”, – зазначає Тетяна.

Ми також звернулись за коментарем до Координаційного штабу, втім до публікації матеріалу так і не отримали відповідь. 

Довідка. Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими за ініціативи Уряду створили ще у березні 2022 року. Номер телефонної лінії: 0 800 300 529 (безоплатно). Для дзвінків з-за кордону: +38 (044) 390 43 90 (за тарифами оператора). Понеділок-п’ятниця 09:00 – 17:00 Адреса громадської приймальні: м. Київ, вул. Спаська, 37. Електронна пошта: koord@gur.gov.ua

А от збором та систематизацією інформації, зокрема, і про зниклих безвісти, займаються в Національному  інформаційному бюро з питань військовополонених, примусово депортованих та зниклих осіб.  Це бюро також координує взаємодію з міжнародними організаціями, зокрема з Міжнародним комітетом Червоного Хреста. Номер гарячої телефонної лінії 1648, а також +380 44 287-81-65 (для дзвінків з-за кордону). 

З питань щодо  отримання Витягу з Єдиного реєстру осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, – необхідно звертатися на месенджери за номером (096) 037 90 30 (Viber, Telegram, WhatsApp).

Запис на особистий прийом до Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин – за номером (044) 254 77 69.

Центральне агентство розшуку Міжнародного комітету Червоного Хреста: +41 22 730 3600 або +380 800 300 155; електронна пошта: ctabureau@icrc.org.

Речі 

За місяць після зникнення сина Тетяні відправили його особисті речі, але без документів. На них довелося чекати 4 місяці. Спочатку у частині сказали, що документів немає. 

“І коли речі відправили, я сказала, що це не все, і я знаю, коли і з чим їхав син. Вони відповіли, що будуть шукати. Шукали довго. Я навіть зв’язалася з комбатом бригади, де служив мій син. На четвертий місяць після зникнення був телефонний дзвінок: чоловік, який телефонував, сказав, що він служив з моїм сином, і документи в нього. Відправили паспорт, військовий квиток та банківські картки. УБД в сина не було (посвідчення учасника бойових дій. – ред.)”, – розповідає Тетяна. 

За словами Олесі, їй одразу ж передали великий наплічник чоловіка з його зимовими речами, кросівками, предметами особистої гігієни. Водночас жінці відомо, що в Олександра був ще один рюкзак. 

“З тими речами, які мені передали, не було ні його військового квитка, ні УБД, ні картки. Я наголошувала командиру, що для мене головне — отримати назад саме ці документи. А речі можна загалом залишити хлопцям разом з рюкзаком. Командир сказав, що він з усіма документами і банківською карткою пішов на завдання”, – розповідає Олеся.

Довідка. Процедура повернення особистих речей військових, які зникли безвісти, не має чітко регламентованого терміну на рівні законодавства. В загальних рисах прописано лише, що речі мають повернути. 

“Власні речі військовослужбовців, які загинули в бою, померли в закладах охорони здоров’я, зникли безвісти, евакуйовані в тил унаслідок поранення або хвороби, висилаються їхнім рідним, які мають право спадкування, згідно з чинним законодавством. Речі відправляються посилками з визначеною вартістю за рахунок коштів військової частини. Речі особистого користування висилаються рідним разом із власними речами. Повернення відбувається, залежно від конкретної ситуації та обставин зникнення”, – йдеться в Інструкції.

Якщо речі не повертають протягом тривалого часу, родичі для пришвидшення процесу можуть звернутися до керівництва військової частини або ж до Координаційного штабу чи Уповноваженого з питань зниклих безвісти.

Пільги та виплати для родичів

Як повідомила Тетяна, оскільки її син не одружений, вона як мати отримує його заробітну плату і його “бойові”.  Олеся, чоловік якої зник у серпні, також оформляє такі виплати. 

Довідка. Родичі зниклих безвісти можуть отримати виплати з моменту встановлення причин зникнення і за весь період його, якщо обставини зникнення є поважними. До поважних обставин належать, зокрема, і полон та зникнення безвісти. Щоб оформити виплати, члену сім’ї потрібно подати заяву на ім’я командира військової частини. Виплати мають надаватися до повного з’ясування обставин захоплення в полон або визнання безвісти зниклими. Детальний порядок закріплений у Постанові Кабміну. Родичам виплачується також додаткова винагорода у розмірі 100 тисяч гривень. Це регламентується іншою Постановою. Виплата зберігається на період його зникнення або до моменту встановлення факту загибелі чи повернення з полону.

Після зникнення чоловіка в Олесі виникло чимало турбот, особливо пов’язаних зі старшим повнолітнім сином.

“За законом повнолітня дитина не має права отримувати виплати, якщо він не доведе, що він був на утриманні батька. Наш повнолітній син не був на такому утриманні. Тому він не збирався доводити, що ці виплати йому потрібні. Але нам сказали в частині: нехай тепер він доведе, що йому ці виплати не потрібні. Ми-то, звісно, доведемо це. Але просто в шоці від такої вимоги”, – коментує жінка.

Довідка. Відповідно до Постанови, виплата надається дружині або чоловіку, а якщо їх немає, то — повнолітнім дітям, які проживають разом з військовим, за умови документального підтвердження. В разі відсутності таких осіб, виплати можуть передаватися батькам або іншим утриманцям​. Тому якщо повнолітня дитина не потребує цих виплат, вона має подати відповідну заяву з документами, що підтверджують її самостійність.

Окрім того, додає Олеся, після початку великої війни старший син, який мав інвалідність дитинства, виїхав на тривале лікування за кордон. Після досягнення повноліття статус потрібно погоджувати. Під час збору документів Олеся почула від лікарів неофіційний коментар: коли йдеться про інвалідність для чоловіка, передбачену законом можливість заочного розгляду документів медико-соціальною експертною комісією, на практиці не застосовують. Для проходження Медико-соціальної експертної комісії син Олесі та Олександра міг би приїхати в Україну та виїхати назад за кордон, якби справді, а не лише на словах, діяла інша норма — родичі зниклих безвісти можуть перетинати кордон, навіть якщо вони — чоловіки мобілізаційного віку. 

“Коли я зверталася до юристів у ТЦК, мені сказали, що закон такий є, але ніхто його не випустить. І в кожного з них своя версія. В одних — треба довести, що зниклий безвісти загинув, і тільки після цього він зможе виїхати за кордон на лікування. Інша версія,  що це закон діє тільки для військовозобов’язаних, тобто яким уже виповнилось 25 років”, – розповідає Олеся.

Довідка. Дозвіл на виїзд за кордон родичам зниклих безвісти військових — чоловіків віком від 18 до 60 років — відбувається на основі відстрочки, згідно Постановою Кабміну (№560 від 16 травня 2024 р.). 

“Для того, щоб перетнути кордон, потрібно мати, по-перше, належний паспортний документ щодо права на його перетин, а також військово-обліковий документ з оформленням відстрочки. Це можна зробити в територіальних центрах комплектування. Довідка має бути в електронному або в паперовому форматі, і відображатися в системі “Оберіг”. Адже прикордонники також мають доступ до цієї системи безпосередньо в пунктах пропуску, щоб перевірити, чи не сфальшовані документи. І якщо інформація в “Оберіг” не відображається, навіть попри те, що відображається у військових документах, людина може отримати відмову”, – пояснює речник Держприкордонслужби Андрій Демченко.

Скільки саме родичів зниклих безвісти військових, чоловіків віком від 18 до 60, перетнули кордон України від моменту дії цієї Постанови — таку статистику, за  словами Андрія Демченка, в Держприкордонслужбі не ведуть. 

Психологічна підтримка 

Після зникнення чоловіка Олесі радили звернутися у Ветеранський простір, де працюють безоплатні психологи. Але на цьому життєвому етапі така допомога жінці не підійшла. А все тому, що їй легше прийняти думку про загибель, ніж про полон. 

“Я особисто знаю жінок, яким легше думати, що чоловік у полоні. А я не хочу так думати. Для мене це не є надією. Бо я знаю, що мій чоловік не хотів бути в полоні. Він не хотів, щоб його катували. Сьогодні я витрачаю дуже багато енергії, щоб шукати його саме з полону. А якби я точно знала, що він загинув, я б, напевно, спробувала цю енергію зараз витратити на те, щоб хоча б сказати своєму молодшому сину, що в нього вже немає тата. А я не можу”, – зізнається Олеся.

Довідка

Ветеранський простір “Захист.4.5.0” – спільний проєкт Хмельницької міської ради та громадської організації “Захист – об’єднання волонтерів”. Назва “4.5.0” на військовому сленгу означає “все спокійно”, Простір пропонує безоплатні послуги для ветеранів та їхніх родин: психологічну підтримку, соціальний супровід, юридичні консультації, кар’єрне консультування, можливості для перекваліфікації, а також програми арттерапії. Заклад розташований за адресою: м. Хмельницький, вул. Камʼянецька, 76, +38 096 563 00 90.

Як пояснює Олеся, найбільше співпереживають їй або військові, або їхні родичі. Найшвидше ж приходять на допомогу саме ті, хто раніше опинився в такій же ситуації. Іншим важко зрозуміти цей біль. З такою ж думкою погоджується Тетяна. Та водночас жінка вірить: родичам зниклих безвісти варто не припиняти пошуків та стукати у всі двері. 

“Я знаю одне: варто боротися за наших хлопців і звертатися в усі інстанції, які тільки можливі. Крім, звичайно, російської сторони,” — переконана Тетяна.

Невизначена втрата, за словами психологині Наталі Чорної, — це одна із найскладніших категорій проблем для звернення. Переживання можуть привести людей до рішення звернутися, наприклад, до екстрасенсів.

“Ніхто не має права забирати в людини право на надію, але в той же момент сіяти магічні думки про те, що людина може бути жива, ми також не маємо права. Звісно, працюючи з такими людьми, необхідно звертати увагу саме на підтримку, на ті ресурси, які можемо визначити в людині. Ми прописуємо певні техніки, щоб людина для себе сформулювала, що саме вона може зробити тут і зараз, де вона не готова змиритися з певною думкою, а де не готова давати собі марні надії”, – каже Наталія Чорна. 

Водночас, як зазначає Наталія Чорна, досвід її роботи показує: військових, які вважалися безвісти зниклими, потім відшукували в полоні, або на окупованих територіях. Були серед зниклих й випадки втрати пам’яті, які ускладнювали пошук.  

Загалом на Хмельниччині за фактом безвісного зникнення за особливих обставин слідчі підрозділи поліції зареєстрували майже дві з половиною тисячі кримінальних проваджень, понад 90% з яких в рамках досудового розслідування передали за підслідністю до слідчих підрозділів інших областей. Серед цих зниклих є не лише військові, а й цивільні. 

Історії Тетяни та Олесі — це приклад тієї болісної боротьби, з якою стикаються українські родини, коли надія й сумніви йдуть пліч-о-пліч. Проблема ускладнюється відсутністю дієвих механізмів пошуку людей. А без ефективного розслідування, комунікації компетентних органів і належної підтримки з усіх можливих сторін боротьба родичів за правду перетворюється на виснажливий процес.

Підготувала Світлана Русіна