Ентоні Лойд у своєму матеріалі «The forgotten widows of Ukraine» для The Time розповідає про одну із наболілих проблем українців, в яких рідні захищають Україну. Автор поспілкувався з вдовами українських військових та описав той шлях, які вони змушені проходити, щоб знайти своїх рідних, які отримали статус «зниклі безвісти у бою» через прогалини в українській системі пошуків. Матеріал подаватимемо у декількох частинах, адже він вийшов досить об’ємним. 

Хвилі невідомих солдатів

Три залпові гарматні постріли лунають над Краснопільським цвинтарем дедалі частіше, адже кількість похоронів збільшується зі сходом сонця.

Розташований на західному березі Дніпра, що є обласним центром Дніпропетровської області на південному сході України, цвинтар має одну з найбільших концентрацій солдатських могил в країні. Хоча зараз навряд чи знайдеться український населений пункт, аж до найнезначнішого села, де б не було могил солдатів. У Краснопільському поховано понад 2 тисячі військових, серед них і Павло.

Дивлячись на пологий схил цвинтаря, українські прапори, що майорять з солдатських могил, підняті південно-східним вітром, подекуди так густо скупчені, що лінія горизонту переливається синьо-жовтими барвами: кольоровий відблиск масштабів війни.

Понад сотня свіжовикопаних і відкритих могил ніби позіхають, чекаючи на новий приплив загиблих військових з фронту. В інших місцях яскравість букетів і вінків з квітів спадає до рядів голих коричневих хрестів з написом на пам’ятній дошці: “Тут спочиває невідомий захисник України”.

“Від початку вторгнення я провів близько 50 чи 60 похоронів“, – розповідає один із військових капеланів, отець Василь Колодій. Після того спостерігаємо за тим, як він завершує поховання солдата.

Опісля священник уточнює свої слова.

“Іноді це були похорони одночасно 20 солдатів в один день або, в погані часи, коли це було 20, 20, 20 поспіль впродовж трьох днів“.

Непохитна підтримка

Західні союзники Києва залишаються непохитними у своїй підтримці боротьби української армії для протидії російському вторгненню. По всій Західній Європі бурхливо обговорюють цифри російських втрат, іноді з радістю. Натомість попри те, що жертовність українських військ вихваляється, цифри величезних втрат, яких зазнали її солдати, ретельно приховуються українською владою.

Минулої осені генерал Марк Міллі, голова Об’єднаного комітету начальників штабів США, заявив, що кожна зі сторін конфлікту, ймовірно, зазнала однакових військових втрат понад 100 тисяч осіб: за перші десять місяців вторгнення Україна втратила стільки ж загиблих і поранених серед своїх солдатів, скільки вся регулярна і резервна армія Великої Британії разом узяті.

Тисячі інших солдатів загинули після висловлювання Міллі, що передувало жорстокій, виснажливій дев’ятимісячній битві за Бахмут і початку українського контрнаступу в червні. Дійсно, через 16 місяців після початку повномасштабного вторгнення втрати торкаються більшої частини України. Опитування, опубліковане Київським міжнародним інститутом соціології, показало, що 63% українців мають близького родича або друга, які загинули на війні. В середньому, більшість сказали, що знають про трьох загиблих близьких людей.

Проблеми з ідентифікацією

У разі загибелі військового, за умови, що його тіло знайдене та легко ідентифіковане його підрозділом, процес повернення родині може тривати лише кілька днів. Але, зважаючи на надзвичайну жорстокість сучасної зброї та масштабність війни, українські судово-медичні експерти кажуть, що понад 10 відсотків їхніх військових, загиблих в бою, залишаються неідентифікованими, коли їхні тіла привозять з поля бою.

Спроби ідентифікувати ці невідомих військових є однією з нерозказаних історій української війни. Це не історія слави чи спокути. Натомість вплив, який процес ідентифікації має на тисячі родин, до якого вони залучені, часто переносить жорстокість фронту безпосередньо у свідомість тих, хто вже, на жаль, поглинутий горем.

Деякі з цих невідомих військових, як Павло, втратили документи, що посвідчують особу, коли поверталися назад на лінію фронту в плутанині після бойових дій. Інші просто надто пошкоджені та понівечені, щоб їх можна було розпізнати. Хоча нове законодавство має на меті створити національну базу даних ДНК українських військових, однак її ще не запроваджено. Тим часом система, яка зіставляє результати ДНК-тестів із запитами родин на пошук зниклих безвісти військових, має вже проблеми.

“Зазвичай немає похорону невпізнаних військових, – продовжує Колодій, дивлячись на групу голих хрестів неподалік. – Бути неідентифікованим – це початок довгого і часто болісного процесу ДНК-експертизи, який може тривати до року. Якщо ДНК згодом підтверджує їхню особу, тоді їх перепоховують і лише тоді може відбутися похорон, але не раніше“. 

Теплий і доброзичливий чоловік, 56-річний Колодій, щомісяця проводить спеціальну службу у своїй церкві в Дніпрі, де члени родин загиблих військових можуть зустрітися, помолитися і поспілкуватися. 

Саме на одній із таких служб через кілька днів він познайомив мене з деякими вдовами.

Історії жахливого горя, зруйнованого кохання та жаху

Історії, які ці жінки розповідають впродовж наступних кількох днів, описують океани жахливого горя, зруйнованого кохання й жаху. Усі вони втомлені. Деякі звучать виснажено. Більшість говорять із відчуттям, що система підвела їх, коли вони найбільше цього потребували. Інколи це було до такої міри, що вони відчували покинутість напризволяще. Дехто гнівається, але здебільшого вони все ще настільки обтяжені втратою, що якщо гнів і є, то він замаскований м’якістю скорботи й не вивільняється у запалі гнівання.

Жодна з цих жінок не нарікає на війну, принаймні мені не робили цього. Але кожна з них розповідає про глибоко жахливий досвід – іноді настільки жорстокий, що він здавався насмішкою над любов’ю і ніжністю, – який вони пережили, намагаючись знайти або ідентифікувати своїх загиблих чоловіків-військових, які або загубилися у війні колосальних масштабів, або були знищені військовими боєприпасами й бойовими машинами.

Їхні історії не є аномальними. Навіть ті, для кого процедура ідентифікації пройшла відносно плавно, говорять про глибоку втому від бюрократії, пов’язаної з оформленням смерті їхніх чоловіків.

Багаторівнева система

Багаторівнева система вимагає від більшості вдів зібрати 13 окремих наборів послідовних документів із різних військових, поліцейських і цивільних установ, які потім мають бути подані на затвердження до департаменту соціального захисту та Міністерства оборони, перш ніж сім’ї отримають право на одноразову виплату в розмірі 15 мільйонів гривень (£320 000). Цей пакет фінансової підтримки має бути розділений між батьками, дружиною/чоловіком та утриманцями загиблих військових. Розмір щомісячної пенсії залежить від звання, вислуги років, розміру сім’ї та віку дітей. 

Природа конфлікту, його балістичні ракети, масовані артилерійські та повітряні удари, гуркіт металу, вибухи та полум’я призводять до того, що деякі українські вдови ніколи не отримують нічого від своїх чоловіків для поховання. Війна краде в них навіть можливість мати могили.

Віталій Солдатов, 35-річний військовий 54-ї бригади, був вбитий снарядом з танка в березні минулого року під час ар’єргардної операції у східноукраїнському місті Волноваха. Його рештки так і не були знайдені. Двоє інших військових стали свідками смерті Віталія і доповіли про це своєму командиру, перш ніж вони також загинули. Однак, їхніх нетривалих свідчень було достатньо, щоб військові видали юридичний указ, відомий як акт, що спеціально видається на загиблого солдата, тіло якого так і не було знайдено. Підтверджуючи смерть Віталія та дозволяючи видати свідоцтво про смерть – це ключовий перший крок у процесі документування.

Однак, попри те, що акт був виданий швидко, вдові Віталія, Світлані, 32-річній матері з діабетом 1-го типу, знадобилося ще сім місяців, щоб отримати документи, необхідні для отримання фінансової підтримки.

“Врешті-решт, я благала владу мої документи, сказавши, що я молода вдова, хвора на діабет 1-го типу з двома маленькими дітьми, яка була змушена покинути свій дім, – розповідає вона мені в Дніпрі. – Я неодноразово стикалася зі ставленням людей, які просто намагалися позбутися мене“.

Живучи в чужому місті, не маючи могили, яку можна відвідати, вона нещодавно посадила дерево в пам’ять про свого чоловіка в Дніпровському Парку ракет. Проте вона все ще бореться з подвійними емоціями, задаючись питанням, чи її чоловік все ще живий, не знаючи, чи повинна вона відчувати провину за те, що прийняла його смерть.

“Я досі стежу за всіма обмінами військовополоненими на випадок, якщо Віталій потрапить до одного з них, – зізнається вона. – Без тіла в моїй голові паралельні думки. Я розумію, що він загинув, але сподіваюся, що це не так. Я посадила тут дерево в пам’ять про нього, але я також думаю, як він відреагує, побачивши його, якщо повернеться?” 

Викрита жорстокість війни

Один відсутній документ все одно може затримати процес компенсації.

“Я ходила від кабінету до кабінету, щоб зібрати потрібні документи, – розповідає Ольга Савченко, 36-річна вдова, чоловік якої Дмитро член спецпідрозділу ППО, загинув від ракетного удару під Бахмутом минулого літа. – Щоразу я відчувала, наче я провалююсь крізь землю“.

Ольга вже була змушена покинути рідну домівку через бойові дії, коли втратила чоловіка. Від нього мало що залишилося, щоб поховати на Краснопільському кладовищі.

“Все, що ми від нього отримали – це те, що було в його бронежилеті“, – розповідає вона мені.

Хоча тест ДНК підтвердив особу Дмитра, через делікатність ролі його підрозділу видання ключового документа, що підтверджує сектор на фронті, де він загинув, було відкладено. Це, своєю чергою, унеможливило видачу свідоцтва про смерть. Це затримка, якої було достатньо для того, щоб призупинити виплату фінансової підтримки.

“Вирішення справи затягнулося на довгий час через одну деталь, якої не вистачало“, – пояснює Ольга, а на її очах з’являються сльози.

За день до нашої зустрічі російський ракетний обстріл Краматорська знищив піцерію “РІА”, де вони з Дмитром почали зустрічатися ще до одруження.

“Війна забрала мого чоловіка, наш дім, мою роботу, – каже вона, – а тепер знищила навіть те місце, куди ми вперше пішли на побачення“.

Хоча, зрештою, саме кількість загиблих перевантажує процес ідентифікації та документування. Загалом система залишається надто децентралізованою, залучаючи численні різні відомства і лабіринтову бюрократію, щоб ефективно опрацювати кількість загиблих на війні, знайти імена невідомих солдат і повернути їх тим, хто найбільше цього прагне.

Щобільше, тягар пошуку зниклих безвісти солдат значною мірою лягає на самі родини, яким доводиться ініціювати пошуки в базах даних моргів, спочатку подаючи запити до української поліції та СБУ, організацій, які вони регулярно звинувачують у неефективності та млявості.

“У деяких залучених відомствах, здається, нікого це не турбує“, – каже Лариса Лихогруд, заступниця голови громадської організації в Дніпрі, яка допомагає вдовам, нещодавно загиблих на війні, долати темні етапи між отриманням звістки про смерть чоловіка, ідентифікацією його тіла та труднощами процесу оформлення документів.

“Потрібно ухвалити законодавство, яке б централізувало процес оформлення документів, щоб вдовам не доводилося виснажувати себе“, додає вона. “Це ж не винайдення велосипеда знову. Інші армії світу мають такі системи. Ми повинні використовувати подібні моделі. Звісно, війна величезна, але ми мали достатньо часу, щоб підготуватися до неї“. 

Впізнання у моргах

Чоловік Лариси, Андрій, лейтенант, загинув під час бою під Іловайськом у серпні 2014 року. Вона намагалася впізнати його тіло серед фотографій 86 солдатів у моргах міста Запоріжжя.

“Ви можете уявити? – каже вона. – Тіла були абсолютно невпізнанними. Вони пролежали на літньому сонці тиждень, перш ніж їх знайшли. Вони були схожі на коричневі пергаментні мумії“.

Зрештою, вона знайшла фотографію руки з татуюванням групи крові Андрія. У морзі фотографію зіставили з мішком для тіл. Всередині лежав труп, понівечений сонцем і насильством, на якому були черевики Андрія.

“Весь цей досвід був настільки жахливим, – розповідає вона, – він залишив у мені рішучість допомагати іншим, хто зараз опинився у подібній ситуації. З того часу мало що змінилося“.

Проходячи подвір’ям біля кабінету Валерія В’юна в Новокодацькій судово-медичній лабораторії в Дніпрі, я помічаю двох жінок, які стоять біля дверей. За рогом будівлі стоять три холодильні камери зі 150 невідомими солдатами. Тіла ще 15 невідомих солдатів були доставлені ще раніше сьогодні вранці. Проходячи через двір, я бачу, як співробітник моргу передає одній з жінок планшет. Вона, задихаючись, дивиться на зображення у ньому і на мить відводить погляд, потім збирається з думками й повертає очі, щоб ще раз подивитися на фотографію.

Підготували Альона Береза, Валентина Повзун