Ентоні Лойд у своєму матеріалі «The forgotten widows of Ukraine» для The Time привідкриває одну із наболілих проблем українців, в яких рідні захищають Україну. Автор поспілкувався з вдовами українських військових та описав той шлях, які вони змушені проходити, щоб знайти своїх рідних, які отримали статус «зниклі безвісті у бою» через прогалини в українській системі пошуків. Матеріал подаватимемо у декількох частинах, адже він вийшов досить об’ємним. 

Смерть від шоку та втрати крові

Троє з п’яти поранених українських військових, завантажених у кузов бронетранспортера для евакуації, померли ще до того, як потрапили до головного шпиталю. Павло Махно був одним з них. Поранений в обидві ноги з розтрощеним осколками стегном і відірваною ступнею під час потужного російського бомбардування позицій військових на східному фронті, солдат 93-ї бригади помер від шоку та втрати крові дорогою до Харкова всього через кілька годин після поранення.

Товаришам вдалося перемістити його з бронемашини під опіку медиків неподалік від місця бойових дій і Павло пройшов щонайменше два польові госпіталі, де його намагалися стабілізувати. Це було марним. Його тіло вивантажили у військовий морг у місті Лозова.

Це було 17 квітня 2022 року. Обличчя 54-річного солдата, який до початку російського вторгнення володів невеликим меблевим бізнесом, було незаплямованим. Він ніколи не повинен був стати невідомим солдатом. Але якимось чином, під час хаосу евакуації, його документи, що посвідчують особу, були загублені, а його ім’я втрачено.

Його дружині Оксані знадобилося більше року, щоб знайти його.

Зниклий безвісті в бою

Оксана, психолог, що працює в Дніпрі, почала хвилюватися за свого чоловіка того дня, як не змогла додзвонитися до нього телефоном. Система супутникового інтернету Starlink, якою користуються підрозділи на фронті, гарантує, що більшість українських військових підтримують регулярний телефонний або текстовий зв’язок зі своїми родинами, навіть перебуваючи в окопах. Це сумнівна радість, оскільки будь-яка відсутність зв’язку може викликати тривогу. Через день, коли її побоювання зростали, Оксана зв’язалася зі штабом Павла, щоб перевірити, чи все з ним гаразд. Військові повідомили їй, що він зник, а Павла оголосили “зниклим безвісти в бою“.

Вона опублікувала повідомлення на Facebook разом із фотографією свого чоловіка, сподіваючись, що мережа солдатів 93-ї бригади та їхніх родин може мати більше інформації. Через кілька годин з нею зв’язався український офіцер, який був серед групи військових, що допомагали завантажувати Павла в кузов бронетранспортера. Офіцер запевнив її, що востаннє Павла бачили живим.

На цьому сліди обриваються. Влада доклала мало зусиль, щоб дізнатися про долю зниклого військового. Справу Павла передали до поліції та СБУ, які вже займалися масою подібних справ. Розшукувати його залишилося дружині.

Розшуки дружини

Наступний рік був сповнений днями, коли Оксані доводилося продивлятися фотографії загиблих військових на екранах планшетів у моргах або обдзвонювати лікарні та відділення поліції по всій країні, увесь час чіпляючись за надію, що Павло якось живий і перебуває в стані амнезії, загублений в українській системі охорони здоров’я.

Системна некомпетентність затьмарювала більшу частину цієї подорожі. Перший тест ДНК, який донька-підліток подружжя здала у відділку поліції, був відправлений на аналіз із запізненням, а потім взагалі загубився в системі. Іноді 49-річній Оксані доводилося стояти під зачиненими дверима відділків поліції та СБУ, оскільки офіцери воліли розмовляти з нею через гучномовець у дверях, а не зустрічатися віч-на-віч.

На момент зникнення Павла вони були одружені вже 18 років. Чітка, врівноважена жінка, вона говорить рівно і лише зрідка плаче, хоча її гнів ніколи не минає.

“Поліція може жити лише своїм життям, сидячи на роботі та п’ючи каву, – каже вона, – тільки завдяки нашим військовим на фронті. Я ж не прийшла до них просити допомоги із загубленим телефоном“.

Увесь час, поки її чоловік лежав як ще один невідомий солдат у морзі в Лозовій, біль його сім’ї затягувався через недоліки в системі, що відповідальна за розшук та ідентифікацію загиблих українських військових. Системі, яка настільки перевантажена жахливою кількістю військових втрат, що занадто часто саме вона продовжує і посилює страждання тисяч сімей, які щойно втратили своїх близьких, і затримує виплату пакетів фінансової підтримки, на які мають право родичі загиблих військовослужбовців.

Полегшення – просто завершити процес

Оксана додає, що нещодавно до неї за порадою звернулася жінка у схожій ситуації, її чоловік, ймовірно, також загинув, але його тіло зникло.

“Я не знала, що їй сказати,” – каже вона. “Кожен крок офіційного процесу, здається, не спрацьовує“.

Зрештою, у неї стався прорив. Цієї весни, за дорученням Оксани, до її пошуків долучився офіцер, який спочатку допомагав евакуювати Павла з фронту, але на той час сам був поранений і демобілізований з армії. Йому нарешті вдалося знайти тіло Павла в Лозовій завдяки власним приватним зв’язкам в армії.

Підтвердження смерті її чоловіка та місцезнаходження його тіла дало Оксані певне полегшення.

“Під час пошуку у мене було стільки очікувань, стільки надій; я бачила стільки фотографій загиблих чоловіків, які не були моїм чоловіком, – розповідає вона. “Якби ж то хтось виконав свою роботу належним чином за півтори години, на що мені знадобився рік. Для цього навіть не потрібна була процедура ДНК, а лише злагоджена система, щоб зіставити його файл і фото з його тілом і сім’єю. У певному сенсі, це було полегшенням просто завершити процес“.

Вона поховала чоловіка 10 травня, на військовому кладовищі Краснопільське у Дніпрі, через 13 місяців після того, як Павло помер від поранень дорогою до Харкова. 

“На похороні було небагато людей,” – розповідає вона мені. “Лише пару інших військових. Більшість його друзів з його підрозділу на той час теж були вбиті“.

Підготували Альона Береза, Валентина Повзун