Журналісти The Washington Post поспілкувалися з легендарним генералом Валерієм Залужним, який за сім місяців до повномасштабного вторгнення хотів взагалі піти з армії. Тепер на ньому тримається забезпечення безпеки українців, а плани не завершуються лише ПЕРЕМОГОЮ над росією. Генерал хоче реформувати так українське військо, щоб в майбутньому вже ніхто навіть не подумав на нас нападати.

Питання Залужного

Кадровий військовий, генерал Валерій Залужний давно поставив перед собою три питання: Чи готовий я померти? Чи готовий я вбивати? Чи готовий я посилати людей вмирати та вбивати?

Зараз український головнокомандувач у війні з російськими військами, які є більшими та краще оснащеними, ніж його власні, ставить собі нове питання: як я можу зменшити втрати людей? Кожний ранок він починає з того, що дізнається, скільки військових було вбито чи поранено при виконанні його наказу напередодні. Іноді він натрапляє на контакт у своєму мобільному телефоні, який вже загинув. Він відмовляється їх видаляти.

Залужний сказав, що береже скорботу на потім. Траур зараз відволікав би його від важливої роботи як людину, якій українці довіряють свій захист, а західні партнери довіряють мільярди допомоги у сфері безпеки. І ті, й інші очікують, що він відтворить попередній успіх України на полі бою.

Але якби це залежало лише від Залужного, то він би не так виконував роботу. Він би воював, маючи перевагу в повітрі. Він би випускав у відповідь щонайменше стільки снарядів, скільки росіяни випускають по його військах. І у нього були б крилаті ракети, які б могли зрівнятися з московськими. Натомість сучасні винищувачі, такі як F-16 американського виробництва, не очікуються на полі бою до наступного року. Постачання боєприпасів в Україну обмежене, а росіяни часто стріляють втричі більше за день.

Додаткові умови союзників

А західні союзники, посилаючись на побоювання ескалації війни з росією, поставили умову щодо ракет більшої дальності та іншого обладнання, яке вони досі надавали: вони не можуть бути використані для завдання ударів по території росії.

Тому, за словами Залужного, він використовує зброю українського виробництва для частих ударів через кордон, які Київ ніколи офіційно не визнає своїми.

“Щоб врятувати свій народ, чому я повинен питати у когось дозволу, що робити на ворожій території?” 

Нещодавно Залужний дав рідкісне інтерв’ю The Washington Post.

“Чомусь мені доводиться думати, що мені нічого не дозволяють там робити. Чому? Тому що [президент росії володимир] путін … застосує ядерну зброю? Дітям, які вмирають, байдуже“.

“Це наша проблема і нам вирішувати, як вбивати цього ворога. На війні можна і потрібно вбивати на його території. Якщо наші партнери бояться використовувати свою зброю, ми будемо вбивати зі своєї. Стільки, скільки необхідно“.

Виклики, які постають перед Залужним та його силами, значні. Навіть після того, як він організував низку військових подвигів – оборону, що змусила росіян відступити з околиць Києва, і контрнаступ, що витіснив війська окупантів з північно-східної Харківської області та Херсона, обласного центру на півдні, минулого року – значні території на сході і півдні України, близько п’ятої частини країни, залишаються окупованими.

Ресурсів все ще бракує

Проведення контрнаступу для повернення цієї території, перемоги над росією і мінімізацією втрат України, вимагає ресурсів, яких, за словами Залужного, йому все ще бракує. Західні офіційні особи заявили, що Україна має достатньо ресурсів для досягнення успіху, але Залужний різко критикував колег, які стверджували, що Києву не потрібні F-16. Їхні власні війська ніколи б не воювали так, сказав він в інтерв’ю.

Попри критику щодо повільного прогресу у контрнаступі, Залужний залишається популярною, хоча й дещо парадоксальною постаттю в Україні. Він прагнув бути рушієм змін у збройних силах, усуваючи спадщину радянської епохи  та перетворюючи їх на більш західну, подібну до НАТО силу. Поза полем бою усміхнене обличчя 50-річного чоловіка намальоване на стінах по всій країні, разом з його рукою у знак миру. На його бронежилеті є нашивка з “малюком Йодою”, а на задній частині шолома – нашивка з мультяшними котами, які тримають зброю.

Але за лаштунками його обтяжують турботи та відповідальність.

“Одне з питань, яке мені ставлять: “Як ви це витримуєте?” – сказав Залужний.

“Я мушу з цим жити, – відповів він. – Кожний день, це ті, кого вбили. Щодня, це покалічені, зниклі безвісти. Це сльози“.

“Більше не радянська армія”

За сім місяців до того, як колони російських танків пронеслися через північні, південні та східні кордони України, Залужний роздумував про перехід до цивільного життя. 

Але військова справа була єдиною, що він коли-небудь знав. Він народився, коли його батько служив у гарнізоні на півночі країни, а згодом навчався у військовій академії. Коли президент Володимир Зеленський зателефонував і запропонував Залужному очолити Збройні Сили України, він швидко відмовився від думки про відставку.

Серед перших справ, які він зробив – був ремонт свого нового офісу. Залужний завжди боявся відвідувати там попередніх командирів. Кожного разу це нагадувало йому про те, що він найбільше зневажав у спадщині радянської армії – “те, що будь-який командир, який обіймав його посаду, фактично був феодалом над своїми підлеглими“, – сказав він. Це точно відображало те, що саме він хотів змінити в українській армії.

“Ці стіни були просякнуті цим, – сказав Залужний.  – Коли ти потрапив сюди, то одразу розумієш, що було помилкою народитися, помилкою прийти сюди“.

У будівлі штаб-квартири Генерального штабу, збудованій у 19 столітті, офіс Залужного тепер стоїть окремо – простий і сучасний, з великою книжковою полицею, де Залужний ховає свою колекцію, включно з книгою президента Китаю Сі Цзіньпіна “Управління Китаєм”.

Зміни відбулися не заради естетики, а радше для того, щоб місце та людина в ньому відчували себе більш доступними. За словами Залужного, замість того, щоб керувати залізним кулаком, він часто запитує думки – і не лише у свого власного кола генералів. Навіть зараз солдати на передовій часто можуть напряму звернутися до Залужного через соціальні мережі.

Спробу Залужного змінити культуру можна побачити й на полі бою. Роки тренувань і поглиблення зв’язків з силами НАТО зробили українські війська спритнішими за російські в цій війні. Командири нижчого рівня на місцях часто відчувають себе уповноваженими приймати рішення швидко, а не бігати за кожним викликом вгору по ланцюгу командування – радянський спосіб мислення.

“Припущення, що це буде війна між великою радянською армією та малою радянською армією, було помилковим у багатьох країнах, – заявив міністр оборони Олексій Резніков. – Тому нам говорили, що Київ впаде за три дні, а Україна – за три тижні. Але це більше не радянська армія“. 

Після того, як Резніков дізнався, що росія здійснила повномасштабну атаку 24 лютого 2022 року, він прибув до офісу Залужного і побачив генерала, який стоїть над великими картами і відповідає на численні дзвінки. За словами Резнікова, Залужний отримував інформацію з поля бою, а потім відповідав короткими наказами. Однак Залужний також щоразу додавав невелику ласку, називаючи свого підлеглого “красунчиком” або кажучи йому “молодець”.

Людяність генерала

“Це людяність, – сказав Резніков. –  Хлопець у генеральській формі, але саме його людяність  робить його особливим“.

За словами Залужного, військові все ще вимагають суворого порядку та дисципліни. Він може бути суворим і вимогливим, але “я не знущаюся над людьми, не пригнічую їх, не принижую“.

Відхід українських військових від радянської спадщини ще далекий від завершення. За словами Залужного, потрібно змінити ще багато офісів. І ще більше змін прийде з новим поколінням – військових, яких Залужний з гордістю описує як таких, що знають англійську мову і начитані.

“Шкода, що ми їх втрачаємо“, – сказав він.

Після боротьби з внутрішнім радянським ідеологічним ворогом він тепер стикається із зовнішнім, який вихваляє ту саму спадщину, яку Залужний хотів викорінити. Але він все ще поважає доктрину свого супротивника. Він охоче читає все, що коли-небудь писав генерал валерій герасимов, російський воєначальник, називаючи це “дуже, дуже цікавим” і нарікаючи на те, що той останнім часом нічого не публікував.

“Він ворог – ворог дуже розумний, – сказав Залужний. – Розумний і тому підступний. Він все ще сильний. Тому його треба поважати як такого і шукати способи його вбити. Тому що це єдиний спосіб перемогти“.

За межами перемоги

За кілька років до того, як Залужний міг почати формувати українську армію відповідно до свого бачення, кілька годин у тюремній камері спонукали його дізнатися більше про світовий порядок.

Це був 2019 рік і Залужний, як один із вищих українських командирів, який керував силами Києва проти російських маріонеток на сході України, поїхав до Брюсселя на зустріч з колегами по НАТО.

За його словами, як тільки він зійшов з літака, його оточили правоохоронці. Наставивши на нього зброю. Йому наказали лягти на підлогу обличчям вниз і одягли кайданки. За словами Залужного, у нього було достатньо хвилин роумінгу на телефоні, щоб зателефонувати послу України в НАТО, який зрештою допоміг забезпечити його звільнення.

російська влада внесла ім’я Залужного до списку розшуку Інтерполу без його відома – регулярна практика, яка призвела до того, що інші українські командири були ненадовго ув’язнені. Він був злий на себе за те, що не знав своїх законних прав у такій ситуації.

“У мене був поганий настрій, але потім я зрозумів, що гіпотетично я був воєнним злочинцем і, швидше за все, ним і залишуся, – розповідає Залужний. – Тому я вирішив, що повинен вивчати міжнародні відносини та міжнародне право“. 

Цей епізод надихнув його здобути ступінь магістра, який він отримав у грудні 2020 року. Він застосовує його у своїй поточній роботі, яка вимагає від нього не лише бути військовим стратегом, а й регулярно стикатися з геополітичними міркуваннями, такими як-от страх союзників перетнути російські червоні лінії, надаючи зброю, таку як ракети більшої дальності чи сучасні винищувачі.

Намір повернути Крим та думки про боєприпаси

Залужний, однак, не соромиться свого наміру повернути Крим, півострів, незаконно анексований росією в 2014 році. І це навіть незважаючи на те, що деякі західні посадовці в приватному порядку побоюються, якою буде відповідь путіна, якщо українські війська коли-небудь досягнуть цієї території.

“Як тільки у мене з’являться засоби, я це зроблю. Мені наплювати – ніхто мене не зупинить“, – сказав Залужний.

Фігуральні західні кайданки на його військових операціях спонукали Залужного більше думати про майбутнє України – за межами цього контрнаступу і цієї війни – і про те, як зробити країну настільки сильною, щоб ніхто не наважився напасти на неї знову. Досягти цього означає виробляти зброю для оборони, а не покладатися на її забезпечення іншими.

Він поскаржився, що Україна залежить від інших країн щодо боєприпасів, оскільки партнери намагаються задовольнити попит на них. За словами Залужного, чим більше Україна зможе стріляти, притискаючи російські війська, тим менших втрат вона зазнає. Але що станеться, якщо дорогоцінного ресурсу буде ставати все менше, чим довше триватиме війна?

“Я запитую себе про це з березня минулого року – і не тільки себе, я запитую про це скрізь, де тільки можу це запитати“, – сказав Залужний.

Його бачення грізної України є причиною того, що він намагається обдумати своє власне майбутнє після війни. Можливо він візьме відпустку.

“Але як каже моя дружина: “Гаразд, три дні. Що далі?“, – сказав сміючись він.

Він каже, що можливо напише книгу. Хотів би подорожувати, хоча його досвід перебування в аеропорту Брюсселя залишає острах.

Однак Залужний очікує, що навіть після війни він буде зайнятий. Його концепція перемоги – це більше, ніж просто відновлення повної територіальної цілісності України.

“Перемога буде тоді, коли ми матимемо армію – може навіть чималу – яка гарантуватиме безпеку дітей, які зараз їдуть у дитячих візочках, щоб вони росли, знаючи, що це більше не повториться, – сказав Залужний. – І це колосальний обсяг роботи. Її треба починати вже зараз“.

Підготували Альона Береза, Валентина Повзун