Нерозірвані вибухові пристрої, скинуті російськими бомбардувальниками, захаращують місцевість, вбиваючи сотні людей і змушуючи мешканців уникати доріг, парків і лісів.

На північному сході України, менш ніж за 50 км від російського кордону, розташоване місто Шостка. У перші місяці повномасштабного вторгнення воно було блоковане і з того часу зазнає постійних обстрілів і ударів безпілотників з боку російської армії.

Але навіть якщо атаки припиняться, невидима небезпека буде залишатися набагато довше. І небезпека ця – нерозірвані вибухові пристрої. Зараз Україна є однією з найбільш замінованих країн у світі: приблизно чверть її території – площа, більша за Англію, – забруднена вибухівками, – йдеться у матеріалі The Guardian.

Ще до того, як росія почала збільшувати масштаби бомбардування цього літа, в Шостці та загалом у Сумській області накопичувалася велика кількість нерозірваних мін та інших боєприпасів. У Сумах це означає, що дороги, якими раніше користувалися селяни, більше не придатні для використання, парки та ліси стали повністю небезпечними, а поля, які раніше годували громади, доводиться залишати.

«Кілька днів тому над нами було 40 безпілотників Shahed. Вони можуть скидати міни, тому навіть якщо нічого не вибухне відразу, завжди є ймовірність, що щось вибухне пізніше», – розповідає 21-річна Єлизавета Кисельова, мешканка Шостки та фахівчиня з вибухівки.

«Зазвичай люди телефонують в українським військовим, коли бачать щось підозріле, але зараз міни розкидані всюди, скинуті з дронів, розкидані ракетами. Два тижні тому сім’я загинула на дорозі, якою вони їздили роками. Це не була прихована траса. Та міна потрапила туди нещодавно, ймовірно, з дрона», – додає вона.

Місцеві активісти кажуть, що інциденти, пов’язані з мінами, трапляються настільки часто, що деякі мешканці навіть не повідомляють про них.

На півдні України, в іншому сильно бомбардованому прифронтовому місті Херсон, Людмила Криворотко втратила двох дітей, які загинули від нерозірваних боєприпасів.

Взимку 2022 року Людмила та її четверо дітей залишили своє місто, яке незадовго до цього було звільнене, але все ще перебувало під російським обстрілом, щоб знайти притулок у родичів. Вони не знали, що на шляху відступу російська армія використовувала міни та вибухівку, щоб перетворити цивільні дороги на смертельні пастки. Автомобіль жінки з дітьми підірвався на  одній з таких наземних мін.

«Двоє моїх дітей – 19-річний син і 22-річна дочка – загинули на місці. Я втратила свідомість, а моя наймолодша дочка отримала важкі поранення. Мій 14-річний син Михайло отримав струс мозку, але витягнув нас з автомобіля», – згадує жінка.

Їм вдалося дійти до найближчого села, перш ніж їх врятували українські військові.

У Людмили була пробита легеня та зламані ребра, її донька, яка вижила, отримала травми обличчя та грудей. За жінки, через два роки їхні тіла все ще вкриті шрамами:

«Нам нікуди йти, щоб бути в безпеці, кожне місце заражене війною».

Традиційно міни складаються з вибухового заряду, який активується під дією жертви; вони налаштовані на детонацію, коли на них наступають чи коли тягнуть за розтяжку або навіть коли їх торкаються чи рухають. Вони бувають різних форм і розмірів, залежно від того, на що вони націлені. радянські війська використовували в Афганістані невеликі вибухові пристрої у формі метеликів. Часто вони калічать дітей, які підбирають їх з цікавості. Такі пристрої також були знайдені в Україні на раніше окупованих територіях.

З початку повномасштабного вторгнення, за даними Державної служби з надзвичайних ситуацій України, мінами та вибуховими залишками війни було поранено майже 1000 осіб, 359 – загинуло, серед них щонайменше 18 дітей.

Експерт ООН з питань мінної небезпеки Пол Хеслоп заявляє, що на території України вже розкидано понад 1 млн мін, а російські війська під час відступу «широко замінували пастками» частини країни. Здебільшого це натискні міни (часто їх називають протитанковими або протитранспортними), які містять набагато більше вибухівки (5-10 кг) і спрацьовують під дією важчих транспортних засобів, таких як автомобілі, танки або військові вантажівки.

 «Також є жахливо багато нерозірваних снарядів, ракет, гранат, мінометних мін, що залишилися після бойових дій, особливо в буферній зоні, де артилерія має дальність дії приблизно 32 кілометри, – каже Хеслоп. – Під час очищення територій ми маємо справу з рівнем складності, масштабом, яких раніше просто не бачили».

Україна приєдналася до Польщі, Фінляндії, Естонії, Латвії та Литви, які нещодавно оголосили про вихід з Оттавської Конвенції, що регулює та обмежує використання більшості типів наземних мін. Вони посилаються на загрози з боку росії, з якою мають спільний кордон, як на причину свого рішення.

Однак у випадку України занепокоєння є суттєвішим, оскільки уряд продовжує операції з розмінування, навіть розглядаючи можливість використання мін для стримування російського просування.

«В умовах асиметричної загрози Україна змушена забезпечувати належний рівень оборонної спроможності», – каже Андрій Даник, який відповідає за розмінування українських територій.

Проте, за його словами, «гуманітарне розмінування залишається одним із пріоритетів державної політики».

Повернувшись до Сум, Єлизавета Кисельова співпрацює з Українським Червоним Хрестом, щоб допомагати місцевим жителям у Шостці та на її околицях, які намагаються відбудувати своє життя:

«Ми проводимо багато освітніх заходів. Ми розповідаємо людям, що робити і чого не робити, якщо вони натраплять на міни. Ми намагаємося навчити, як бути в безпеці».

Але навіть у тих місцях, де проводяться інформаційні сесії, змінити поведінку людей важко, каже Єлизавета:

«Люди звикають до війни. Доки їх не вбивають, вони вважають, що все гаразд».

Особливо ризикують діти та підлітки:

«Діти просто хапають те, що бачать. А підлітки хочуть спробувати ризиковані речі».

Підготувала Валентина Повзун