“Не радянська дівчинка в шкільній формі, а ліцеїстка в подільській вишиванці. На фасаді міського ліцею імені М.С.Рудяка оновили зображення-символ дівчинки-учениці”. Таке-от повідомлення в середині березня 2025 року з’явилося на ФБ-сторінці Старокостянтинівського міського радіомовлення. Нас у цьому повідомленні здивував навіть не той факт, що аж до весни 2025-го в одному з найбільш атакованих росіянами міст країни продовжувала “висіти” радянська дівчинка. Ні, нас зацікавило інше — назва ліцею: “імені М.С.Рудяка”. Знаєте, хто це? Перші ж кілька рядочків в Google змусили копатися далі в такій, здавалося б, не надто цікавій темі. Михайла Семеновича Рудяка, чиє ім’я також бачимо і на пам’ятній табличці на стіні ліцею, в офіційних документах скромно називають “меценатом”. От тільки забувають додати, що свій бізнес Рудяк розвивав у Росії. І розвивав він його не всупереч, а завдяки владі Путіна. Ба більше, сам він був дуже близьким до тамтешньої влади, але при цьому його родина зуміла зберегти не лише шанобливе ставлення, але й фінансовий вплив на Хмельниччині.

Хто такий Рудяк? 

Михайло Семенович таки має стосунок до Старокостянтинова, адже 1960 року саме в цьому місті й народився. Закінчив місцевий навчальний заклад, який тепер носить його ім’я. Проте подальше своє життя будував не в Україні.  

Закінчивши чи не найпрестижніший російський виш — Московський державний університет — Рудяк подався в бізнес. Чи “комерцію”, як прийнято було називати це вже під фінальні акорди СРСР. У 88-му він створив будівельний кооператив “Інгеоком”. Ця компанія зводила торгово-розважальний центр “Атріум” практично в центрі Москви — біля Курського вокзалу, цілу лінію московського метрополітену — Бутівську, паркінг в аеропорту “Домодєдово” та Лефортівський тунель — важливу частину одного з транспортних кілець Москви. Отримувати можливість будувати об’єкти в Москві без схвального кивка місцевої влади  нереально. Відтак, стосунки між бізнесменом  і мерією, вочевидь, були прекрасними. Настільки, що у 2005-му Рудяк став радником тодішнього мера “в кепці” Юрія Лужкова. А вже за два роки такої “співпраці” потрапив і в рейтинг найбагатших людей Росії. Втім, неодмінними атрибутами практично кожного бодай мінімально успішного бізнесмена тут є не лише схвалення від влади чи співпраця з нею. Має бути і робота з церквою. Тож Рудяк десь у своїй домашній колекції зберігав ще й пам’ятну медаль “60 лет Победы” і знак “Заслуженный строитель РФ”. Був там ще й орден “Русской православной церкви имени Сергея Радонежского”. Бо що? Бо РПЦ не менш важлива ланка, ніж московська мерія. А зважаючи на все, зростаючий її вплив — можливо, і важливіша. Чи міг випадковий комерсант назбирати аж стільки відзнак просто так? Це питання хоча й задумане як риторичне, але все ж має однозначну відповідь — “звісно, ні”.

У 2007-му Рудяк помирає від набряку мозку. Стара травма, через падіння зі снігохода у 2000-му, дала про себе знати. На похорон олігарха зібралася московська тусівка: Йосип Кобзон,  колишній президент Аджарії Аслан Абашидзе, ексвіцепрезидент Алєксандр Руцкой, голова Мосміськдуми Владімір Платонов та багато діячів культури, з якими Рудяк спілкувався. Похований олігарх у Бостоні.

Фонд Михайла Рудяка

А вже наступного року — 2008-й — стартує фонд імені Михайла Рудяка. Родина запустила цей проєкт не десь, а саме в Росії. Фонд щедро підтримує релігійні, культурні й соціальні ініціативи. Частина з них — і в Криму. У списку “добрих справ” — не лише храми чи мистецькі напрямки. Але й, наприклад, проєкти, які торкаються військово-патріотичного виховання. Бо, як відомо, духовність у російських реаліях — поняття широке.

Фонд Рудяка часом спонсорує не напряму, а й через інші структури. Наприклад, виділяє кошти й на інший фонд — “вєтєранов і інвалідов вооружонних конфліктов “Рокада” Москви, прозвітувавши вже про виділення 4,4 мільйона рублів. Сам фонд “Рокада” заснований 1998 року в Москві ветеранами Першої чеченської війни. Серед напрямків своєї діяльності московська “Рокада” вказує надання допомоги інвалідам та ветеранам бойових дій, родинам загиблих та навіть участь у військово-патріотичному вихованні молоді. Як виховують молодь у Росії, ми вже добре знаємо: в російській армії, яка воює в Україні, ніколи не бракує людей. Наприкінці 2024 року фонд “Рокада” організував вечір пам’яті “Памяни нас, Россия”, на який запросили і учасників так званої СВО — назви, якою в Росії маскують війну проти України.

Адресою фонду Михайла Рудяка теж вказане місто Москва. У 2016 році там на організованому Фондом благодійному балу родину Рудяків представляв молодший син Михайла Рудяка Ернест.

Ернест Рудяк продовжує бізнес-проєкти батька і розвиває нові напрямки: управління нерухомим майном, торгівля продуктами, ресторанний бізнес. У 2008 році він повернувся із США до Росії і відтоді веде свій бізнес там. За даними ресурсу За честный бизнес, компанії, де Рудяк молодший є засновником, за 2022-2023 роки сплатили до бюджету Росії майже 230 мільйонів рублів різних податків. 

А буквально напередодні повномасштабної війни Ернест Рудяк став організатором втілення проєкту будівництва ЖК “Камергер” в історичному центрі Москви. У серпні 2024 року зареєстрована в Москві девелоперська компанія Рудяка “ENGEO Development” організувала корпоративну регату для “сплочєнія коллєктіва в екстрємальних условіях”. Участь в регаті взяв і сам Ернест Рудяк. 

Ліцей імені олігарха 

Старокостянтинівський ліцей, який виховує нове покоління українців, носить ім’я Михайла Рудяка від 2012 року.

Російського олігарха шанують тут попри війну саме тому, що ліцей ще й фінансується родиною цього олігарха. Гроші — на обладнання й ремонти — надходили від благодійного фонду Михайла Рудяка. Керує фондом Олександр Шапіро — от він на фото з відкриття класу безпеки у 2023 році, яке теж профінансував Фонд. 

Жодної проблеми в московській прописці Фонду Шапіро не бачить. Каже, фінансування насправді йде з Америки. 

“Він (Фонд — Ред.) працює вже протягом 17 років. То що зараз робити? Я розумію, куди ви клоните. Ми гроші звідти не получаємо. Ми получаємо гроші з Америки. Там живе син покійного Михайла Рудяка, який сам виїхав з Москви і проживає у Флориді. То що нам зараз відказатися від цього всього?”, — зауважує Олександр Шапіро. 

Директор ліцею про Рудяків говорить обережно: мовляв, рішення про присвоєння такого імені для закладу ухвалили ще до того, як він його очолив. І справді, на сайті ліцею частіше згадують не самого бізнесмена, а його батька — Семена Рудяка. Колишній учитель фізики фігурує у звітах про допомогу від Старокостянтинівської міської іудейської громади, яку очолює той самий Олександр Шапіро.

Довідка: Семен Рудяк — батько Михайла Рудяка. Тривалий час працював вчителем фізики у ліцеї, який тоді називався школою №2. Згодом разом з родиною переїхав до США. 

Вулиця імені Рудяка 

У Старокостянтинові є і вулиця, названа на честь Михайла Рудяка. До 2013 року вона називалася Жовтнева, а до Жовтневої — Симона Петлюри, адже у 1919 році він проводив у Старокостянтинові нараду із представниками уряду УНР. Таку назву — Симона Петлюри — вулиця мала у перше десятиліття незалежності.   

“Приблизно у 2000 році перейменували на Жовтневу. А потім вже… не знаю… десь за Мельничука (Микола Мельничук — Старокостянтинівський міський голова від 2002 року. — Ред.) такий компроміс знайшли, що назвали на честь Рудяка. Хоча Рудяк там викладав (йдеться про батька російського олігарха Семена Рудяка, вчителя фізики — Ред.), жив він зовсім на іншій вулиці,” — розповідає перший заступник начальника управління культурної політики і ресурсів виконавчого комітету Старокостянтинівської міської ради Василь Муляр. 

Отже, одразу після розвалу СРСР вулицю назвали на честь діяча УНР. А невдовзі чомусь дали назву з натяком на так звану жовтневу революцію, внаслідок якої до влади у Росії, а згодом і в Україні прийшли більшовики. Ті самі, які принесли лихо для українського народу. Проте і такого перейменування у Старокостянтинові виявилося замало, і Жовтневу переназвали на честь людини, яка вибудовувала свій великий бізнес уже в сучасній, зокрема і путінській, Росії.

Спроби перейменування 

Якщо ви думаєте, що це ми першими звернули увагу на ліцей та вулицю імені російського олігарха у Старокостянтинові, то ви помиляєтеся. Місцевий житель Андрій Науменко у серпні 2023 року звернувся до Старокостянтинівської міськради з проханням перейменувати згадані об’єкти. 

“У нашому місті гімназія названа на честь загиблого Сергія Михайловича Бондарчука (Герой Небесної сотні. — Ред.), а ліцей має назву імені Михайла Семеновича Рудяка — на честь російського олігарха. І я поставив собі питання: а як же ж так? І звернувся з офіційною заявою на ім’я міського голови, а потім і з великим дописом у фейсбуці. Семен Рудяк був вчителем в школі №2 — так раніше називався ліцей. Але школу не назвали на честь батька, який там багато років пропрацював. Її назвали саме на честь сина — Михайла Рудяка, який в 1976 році закінчив цю школу. Він залишив Старокостянтинів і більше сюди ніколи не повертався. Він все життя пропрацював на Росії. Я не розумію, чому в умовах війни ми маємо таку назву в той час, коли Росія скасовує усі українські назви, статуси, закриває бібліотеки. Рудяк же був не лише іудейським, єврейським, а й російським, совковим діячем”, — розповідає Андрій Науменко.  

За пів року після цього звернення, у лютому 2024 року, представники топонімічної комісії на засіданні підтримали перейменування вулиці Рудяка у вулицю Петлюри, тобто, по суті, проголосували за повернення старої назви. Проте що ж ми бачимо нині? Вулиця досі носить назву Михайла Рудяка.

Чому за понад рік після засідання топонімічної комісії назва вулиці все та ж — про це ми запитали у члена цієї комісії Василя Муляра. Як він пояснює, проєкт рішення про перейменування готують до розгляду на черговій сесії Старокостянтинівської міської ради. 

“Топонімічна комісія — більше рекомендаційний орган. В архітектурі (відділі містобудування та архітектури виконкому Старокостянтинівської міськради. — Ред.) готують це питання щодо перейменування цієї вулиці. Думаю, що сесія десь найближчим часом буде, бо мені так сказали. А точно вам не можу сказати,” — прокоментував Василь Муляр.  

Із залишенням старої назви ліцею все ще простіше і цинічніше: не перейменуєте — отримаєте гроші, перейменуєте — прощавайте.

– (журналістка) Чи буде надходити фінансування, якщо перейменують ліцей? 

– (Олександр Шапіро) Не буде. Я перший буду за те, щоб не було ніякої допомоги.

Цю умову озвучено попри те, що сам директор закладу Сергій Чернега намагається зняти з себе відповідальність: за його словами, заяви були, рішення щодо зняття статусу очікувалося, але чому нічого не змінилося — не знає. Та й родина Рудяків, каже, не наполягала на збереженні назви.

Проте, як бачимо, ключове слово — “допомога”. Її в разі скасування назви на честь Рудяка просто припинять. І вся ця історія з перейменуванням, яку відклали “на доопрацювання”, насправді впирається не в рішення міської ради чи педагогічного колективу. Вона впирається у гроші.

Щоб остаточно прояснити ситуацію із перейменуванням та фінансуванням, ми звернулися до  Старокостянтинівської міської ради із письмовим проханням про коментар. У ньому попросили уточнити, чи донесли рішення про можливість перейменування до педколективу ліцею ім. М.С. Рудяка, наскільки суттєво фінансування ліцею залежить від коштів фонду Михайла Рудяка та чи від міської ради проводилися перемовини із представниками Фонду Рудяка про продовження фінансування у разі, якщо ліцей більше не називатиметься на честь російського олігарха. 

З відповіді виходить, що  педагогічна рада ліцею ще в травні 2024 року вирішила залишити статус — імені Михайла Рудяка, про що, ймовірно, забув повідомити нам директор закладу. Простими словами: школу поки не перейменовують, бо вчителі проти, а міськрада без їхньої підтримки змінювати назву не буде. 

А ще, йдеться у відповіді, хоча Фонд Рудяка і надавав благодійну допомогу у вигляді обладнання, перемовини про подальше фінансування у разі перейменування ліцею із представниками Фонду Рудяка не велися.

“Харошиє русскіє”

Попри засідання топонімічної комісії 28 лютого 2024 року, жодних нових згадок про перейменування вулиці Рудяка на сайті Старокостянтинівської міськради немає. Про скасування назви ліцею, враховуючи фінансовий вплив Фонду Рудяка, — тим паче. 

Проте формально — все чисто: Михайло Рудяк помер у 2007 році, задовго до початку російсько-української війни, а тому  про його ставлення до нападу Росії на Україну дізнатися неможливо. Не підпадає цей випадок також ані під Закон про декомунізацію, ні під Закон про заборону російської імперської пропаганди.

“Юридично пред’явити цьому персонажу практично нічого. Тому що він помер до 2014 року. Але з точки зору моралі це не окей. І ми, взнавши про випадок, працюватимемо з цим”, — каже голова громадської організації “Світанок”, співзасновник проєкту “Деколонізація. Україна” Вадим Поздняков. 

А тепер головне. У ліцеї досі на стіні — фото людини, яка будувала бізнес у Москві. Її ім’я носить навчальний заклад. І саме це — не лише символічна проблема, а й питання впливу. Адже як це виглядає для учнів? Якщо школа носить ім’я цієї людини — значить, вона хороша. Якщо вона з Москви, але хороша — значить, бувають і “харошиє русскіє”. Значить, у Москві не все так погано. Значить, і російські пісні — це не страшно, і фільми, і блогери, і мультики, і вся ця культурна експансія — безневинна, якщо поруч стоїть ліцей з прізвищем російського бізнесмена на фасаді.

Тут і починається справжня деколонізація. Або… не починається. Бо вона — не тільки про демонтаж пам’ятників. Вона — про готовність сказати “ні” чужим сенсам, навіть коли за ними стоять гроші.

Підготувала Світлана Русіна