Січнева п’ятниця. Годинник на хмельницькій “каланчі” відлічує 12 ударів. Ще за чверть години до цього біля “дитячого світу” починають збиратися жінки. Невеличка групка з декількох осіб поступово розростається до понад тридцяти людей. Приходять і організаторки акції з мегафоном і капелан. Учасниці розгортають плакати з назвами різних військових підрозділів. Упродовж наступної години вони закликатимуть перехожих зупинитися, сфотографувати й поширити світлини про цю щотижневу подію. 

Щоп’ятниці від серпня 2022-го року за будь-яких погодних умов у середмісті Хмельницького відбувається акція “Поверніть героїв з полону”. Уперше у Хмельницькому захід організували 19 серпня 2022 року на майдані Незалежності. Відтоді змінили місце проведення, а долучених до нього учасників побільшало. Згодом до акцій приєдналися й інші міста України, їх організували також і за кордоном. Щоб поїхати туди одній з постійних учасниць — жительці села Райківці Світлані Свідерській-Лоб — навіть довелося скласти депутатський мандат. Світланин син — боєць полку “Азов” Юрій — разом із побратимами від травня 2022 року перебуває у російському полоні. 

Інформації про українських бранців украй мало, родичі збирають ці відомості буквально за крихтами. Але попри це, не перестають сподіватися: ті таки повернуться додому. Так, як це вже відбулося внаслідок 49 обмінів від початку російсько-української війни. Під час останнього з них на батьківщину повернулися 230 бранців. Проте й досі у російському полоні перебувають понад три тисячі українських військових і понад 700 цивільних — тих, хто підтверджений російською стороною.  

З матір’ю бранця кремля Світланою Свідерською-Лоб та координаторкою акції “Поверніть героїв з полону”, виконавчою директоркою громадської організації “Захист — об’єднання волонтерів” Лесею Стебло наша бесіда. 

Активістка Леся Стебло:  спочатку ми не уявляли, що витримаємо і продовжуватимемо далі

Як виникла ідея проводити акцію “Поверніть героїв з полону”? 

На Міжнародний день молоді у 2022 році (12 серпня — Ред.) Хмельницький молодіжний центр запросив нас на зустріч із родинами військовополонених, які тримали оборону Маріуполя. До того з більшістю цих людей ми були не знайомі. Там же я озвучила ідею про оголошення безстрокової акції — раз на тиждень. Одразу всі мене підтримали. Обрали п’ятницю, тому що в цей день тижня народилася наша ідея, п’ятниця — це крайній день виходу наших військових з “Азовсталі” і знову ж у п’ятницю відбулися трагічні події в Оленівці. Наразі ми вже провели понад 70 акцій у Хмельницькому, хоча спочатку навіть не уявляли, що витримаємо, що продовжуватимемо далі. 

Я вражена незламністю цих дружин, бабусь, матерів, наречених, які виходять. Був період, коли акції були дуже нечисленними. Про військовополонених з високих трибун ніхто не говорив. І родичі вважали, що про полонених забули. Я питала їх, що будемо робити далі. І вони відповіли: будемо виходити, навіть якщо нас буде всього п’ятеро. А потім, пів року тому, до нас доєдналися родини безвісти зниклих. Частина з них приїздить до Хмельницького з районів. Для них це теж надзвичайно важливо. Якщо родичі військовополонених мають підтвердження, що син, чоловік чи онук у полоні, то родини безвісти зниклих у підвішеному стані. Але вони все одно не втрачають надію. Адже навіть під час крайнього обміну виявилося: декілька людей, які вважалися безвісти зниклими, насправді були в полоні. 

Раніше акції  відбувалися на майдані, прямо перед військовою адміністрацією. Яка була реакція звідти?

До нас виходила Інна Михайлова (директорка Департаменту інформаційної діяльності, культури, національностей та релігій – Ред.) і зробила зауваження, що знімкувати адміністрацію не можна, що є ризики. У той же період, коли ми оголосили акцію, з’явився Наказ тодішнього начальника обласної військової адміністрації Сергія Гамалія про заборону проведення будь-яких масових заходів. До нас телефонували працівники поліції й нагадували про цю заборону. Ми порадилися з Хмельницькою міською радою, яка нас підтримувала, і для підсилення ідеї дописали у заяві (про проведення вуличного заходу — Ред.), що наша акція – спогад про тих, хто загинув. І таким чином ми цю ситуацію вирішили. 

На майдані відбулося до 10 акцій. Згодом ми зрозуміли, що доцільності проведення їх саме в цьому місці немає. Раніше там ховали Героїв Небесної Сотні, але нині вже не відбувається ніяких масштабних подій. Тому ми вирішили, що потрібно виходити саме туди, де є потік перехожих. Адже найголовніша мета акцій — привернення уваги спільноти, щоб люди не забували про війну. 

У якому форматі відбувалися акції? 

Більша частина акцій була мирною ходою біля кубів зі світлинами загиблих воїнів, ми зупинялися біля кінотеатру ім. Тараса Шевченка, робили різні перфоманси. Наприклад, ставили взуття військовополонених як символ того, що воно чекає на своїх власників. На річницю подій в Оленівці відбулася масова хода. Під час передостанньої акції у 2023 році ми ходили до річки Південний Буг, де великий потік автомобілів. Зміна локацій дає інформаційний привід: люди зупиняються, автомобілі сигналять.

Як далі поширювалася акція? 

Улітку 2023 року ми провели дві акції в Одесі. Туди ми потрапили не з першого разу — спочатку нам заборонили, неофіційно мотивувавши тим, що є загроза обстрілів. Після акцій в Одесі ми зрозуміли, що за нами слідкують. На сепаратистських телеграм-каналах ми побачили вже їхню спотворену інтерпретацію наших гасел. На усіх акціях ми вимагаємо від росії виконання зобов’язань, дотримання Женевських  конвенцій, доступу до полонених правозахисним організаціям, жодна з яких його наразі не має. Вони ж у своїх повідомленнях показали, що дружини й рідні військовополонених вимагають від влади повернути героїв з полону. І жодного слова про те, що росія вбиває і катує.

Також торік ми провели акції в Кракові й Любліні. По-перше, там живе багато українців. По-друге, це інформаційний привід для привернення уваги країн-гарантів. Скрізь там були присутні місцеві журналісти. Вони брали інтерв’ю в родичів військовополонених.

Останніх два місяці дуже активізувалися акції в Києві та інших містах України, які відбуваються щонеділі. Але Хмельницький — єдине місто в Україні, де провели таку кількість заходів. 

Відбирає людей на обмін лише росія 

Чи є інформація, скільки військових із Хмельниччини перебуває в полоні і скільки вважаються безвісти зниклими? 

У нас є спільнота родичів військовополонених. У ній близько ста людей з різних населених пунктів Хмельниччини і не тільки звідси. Родичів безвісти зниклих, які доєдналися, менше. Але зараз з нових людей саме вони долучаються до спільноти. 

З яких підрозділів військовополонені Хмельниччини? 

Це ті, хто були на заводі “Азовсталь”: бійці полку “Азов”, прикордонники, морська піхота, морська охорона, прикордонники, тероборона, ЗСУ, Нацгвардія. А також це військові 57-ої окремої мотопіхотної  бригади, 106-ої бригади тероборони, штурмовики, десантно-штурмові війська та інші. Найбільше військових потрапили в полон у два періоди: у травні 2022-го та наприкінці 2022-го – на початку 2023-го року. Серед безвісти зниклих — військові з 25-ої та 27-ої бригад.

Від чого, на твою думку, залежить, кого міняють? 

Я знаю, від чого це не залежить. У полоні перебувають люди з різних соціальних верств. Тобто, якщо родина полоненого володіє великими статками, це не працює. За нашими даними, усі списки військовополонених у ворога. Відбирає людей на обмін тільки росія. Яким чином вони їх обирають, ми не знаємо. Відтоді, як повернули командирів полку “Азов” (8 липня 2023 року — Ред.), щодо рядових жодної інформації. Тобто азовців зараз не міняють. З крайнього обміну (3 січня 2024 року — Ред.) був чоловік учасниці нашої спільноти, але зараз вона переїхала до Києва. Це родина прикордонників, вони з окупованого регіону, а потім деякий час жили у Хмельницькому. 

Чи відомо, у яких умовах утримують тих полонених, про кого є хоч якась інформація? 

Є поодинокі випадки, де з різних джерел ми знаємо про умови. Про той період, коли військовополонені перебували в Оленівці, ми мали трішки більше інформації. Приблизно рік тому двадцяти родинам з нашої спільноти на пошту прийшли листи з одним і тим же текстом російською мовою: мовляв, “зі мною все гаразд”. На той момент це дало можливість родинам усвідомити, що це почерк рідної їм людини. А далі жодної інформації немає. Усі наші звернення до Міжнародного комітету Червоного Хреста не дають результатів. Ця організація, на жаль, бездіяльна саме в цьому напрямку.

Частину людей утримували на окупованій українській території —  у цих квазіреспубліках. Іншу частину різними шляхами перевезли на територію російської федерації. Цю інформацію ми отримали від джерел, які я не можу називати, щоб не нашкодити. Наші дії ми узгоджуємо з Координаційним штабом (Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими — Ред.). В один час було прохання від Штабу не вказувати прізвища полонених, а говорити лише про підрозділ. А також — не показувати світлини, тому що це могло ускладнити обмін. Адже якщо за цю людину дуже сильно борються, тоді починають ставити більше запитань і вести, так би мовити, торги. 

Зараз для країни-агресора не існує жодних законів: вона не дотримується міжнародного гуманітарного права, Женевської конвенції. Ми бачимо, у якому вигляді виходять наші полонені: надломлені, без зубів, хтось втративши майже половину своєї ваги. 

Довідка

Женевська конвенція про поводження з військовополоненими, прийнята в 1949 році, встановлює низку правил:

• Військовополонені за будь-яких обставин мають право на повагу до їхньої особи й честі. Будь-яке жорстоке або принизливе поводження заборонено.
• Військовополонених не можна ізолювати без належних причин, вони повинні мати можливість спілкуватися з рідними та отримувати листи.
• Лікування, харчування й утримання військовополонених має відповідати вимогам гігієни і безпеки.
• Особлива увага має надаватися військовополоненим, які мають інвалідність чи хвороби.

За порушення цих принципів можуть бути передбачені судові наслідки.

Який наслідок акцій “Поверніть героїв з полону”? 

По-перше, спричинена нашою безстроковою акцією інформаційна хвиля підсилює роботу Координаційного штабу. Ситуацію моніторять: кількість учасників акцій, новини про них, реакцію на заходи в інформаційному просторі. Тому дуже важливо, що постійно з нами є представники різних медіа. По-друге, це інформаційний привід для інших країн. По-третє, ми не даємо суспільству забути. Ми ж пам’ятаємо, коли військові виходили з “Азовсталі”, усі казали: “Моє серце з “Азовом”. А сьогодні ми стоїмо і просимо зробити інформаційну хвилю просто однією фотографією нашої акції. Насправді це людей зачіпає й пробуджує. 

Також ми написали звернення до депутатів Хмельницької міської ради, аби вони, своєю чергою, звернулися до депутатів Верховної Ради й визнали 29 липня (теракт в Оленівці — Ред.) трагічним днем на всеукраїнському рівні. Якби таку ж хвилю запустили всі громади, це теж було б надзвичайно важливо. Адже події ж в Оленівці не розслідувалися, допоки не відбулося великого громадського спротиву. І лише тоді міжнародні експерти визнали, що це був теракт — підрив ізсередини. А спочатку росія хотіла схилити до того, що це “хаймарс” туди прилетів. Тобто полон — не для збереження життя.

Полон — це ще один черговий доказ жорстокості росіян щодо наших військових. Але, з іншого боку, це чергова доказова база для майбутнього Гаазького суду того, що принесла росія, прийшовши на нашу землю. Настане такий час, коли рф сплачуватиме репарації постраждалим. 

Мати азовця Світлана Свідерська-Лоб: інформацію про сина підтвердили з двох джерел 

З ким ви зараз спілкуєтеся найбільше серед тих, хто займається питанням полонених?

Найбільше спілкуємося з Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими, оскільки саме вони є посередниками між обмінним процесом і родинами військовополонених. У нас є спільнота жінок, матерів, дружин, коханих, наречених бійців полку “Азов”, які постійно на зв’язку з  представниками Штабу. Інколи ми ходимо на зустрічі, а інколи вони відбуваються в онлайн-форматі.
Для кожного військовополоненого створений особистий онлайн-кабінет, куди заносять всі дані щодо нього. Зокрема, прізвище, місце і дата народження, місце військової служби, місце перебування в зоні воєнних дій, місце захоплення в полон, а також інформація про ймовірне на цей час місце перебування. Воно підтверджене або не підтверджене країною-агресоркою через Міжнародний комітет Червоного хреста.

Про які перспективи зараз говорять у Координаційному штабі? 

Що всі військовополонені є в єдиному державному реєстрі з обліку військовополонених і абсолютно всі вони є в списку на обмін, а ми повинні цього обміну чекати. 

У вашому випадку місце перебування сина підтверджене?

Коли син упродовж декількох місяців війни був у Маріуполі, де точилися бої, за цей період від нього було три дзвінки. Рідко, раз на три тижні, він надсилав sms: “Я живий, у мене все добре”. Коли відбулася евакуація військових із заводу “Азовсталь” на непідконтрольну територію України, ми не знали, чи вийшов наш син. Дуже довго взагалі не було підтвердження, хто вийшов 20 травня. Майже місяць син вважався безвісти зниклим. Згодом, коли сформували списки, ми побачили, що він справді вийшов 20 травня разом побратимами та командирами. Тоді ще були представники Міжнародного комітету Червоного Хреста. Син заповнив анкету військовополоненого, у якій вказав номер телефону і мої особисті дані. Пізніше Комітет Червоного Хреста з нами зв’язався і передав, що син живий, не поранений. А от саме місце перебування — назву колонії чи СІЗО — Червоний хрест не надає.

Окрім того, коли відбуваються обміни, упродовж певного періоду представники Координаційного штабу працюють з обміненими військовими. Ці військові надають інформацію про те, з ким вони перебували в камері, кого бачили в попередньому місці утримання. 

Коли 21 вересня 2022 року відбувся великий обмін військовополоненими, багато наших командирів повернулися додому. І один з них зв’язався з нами і сказав, що бачив сина в Оленівці. На питання, який у нього був стан, відповів, що той більш-менш тримається. Щоправда, сильно схуд. Але поранення в нього не було. Наразі місце перебування сина невідоме. 

А коли ви дізналися, що з Оленівки він був переведений на територію російської федерації?

Після 21 вересня наших військових почали помаленьку перевозити до різних СІЗО і колоній. З Оленівки вивезли абсолютно всіх, кожного в різний час.

Полонені не отримують ні посилок, ні листів 

Що, на вашу думку, можна було б удосконалити на рівні влади у тому, що стосується питання військовополонених? 

На мою думку, коли планується чи проводиться якась робота з перемовин, нашій владі потрібно мовчати, щоб ворожа сторона не зірвала обмін. По-друге, потрібно, щоб до перемовного процесу більше підключалося Міністерство закордонних справ, оскільки саме там постійно співпрацюють з послами різних країн. Серед них є країни, які можуть вплинути на обміни. Це ті, хто виступили гарантами, коли відбувалися домовленості з евакуації наших військових з “Азовсталі”. Вони виходили з умовою, що їх повернуть у межах чотирьох місяців, а країни-гаранти забезпечували безпеку і збереження їхнього життя. Та і сама евакуація відбувалася для збереження життя бійців, а особливо поранених. 

Сьогодні ж ми бачимо, що країни-гаранти, які обіцяли збереження життя бійців, замовчують свою безпосередню участь у тих перемовинах. Ну і сам Червоний Хрест також виступав посередником у цих перемовинах для збереження життя. А зараз він не бере ніякої участі щодо долі українських військовополонених. Водночас має абсолютний доступ до російських полонених, які утримуються на території України. 

Окрім того, наші військовополонені, зокрема азовці, не отримують ані посилок, ані листів, не мають права на дзвінок родичам, хоча це гарантовано їм Женевською конвенцією. Водночас російські полонені мають вільний доступ до всього цього. 

Щоправда, наприкінці грудня 2022 року за сприяння Координаційного штабу, Міжнародного комітету Червоного Хреста та омбудсмена з прав людини Дмитра Лубінця відбулася передача 500 посилок українським  військовополоненим, які утримуються на території росії або ж на непідконтрольній території України. Проте наразі у нас нема підтвердження, чи ці посилки дійшли до своїх адресатів. Хоча це була двостороння домовленість пана Лубінця і Москалькової (Тетяна Москалькова — уповноважена з прав людини російської федерації — Ред.). Натомість про посилки для російських полонених є підтвердження про отримання. 

Який наслідок акції у Любліні, на якій ви побували торік?   

У Любліні ми були впродовж трьох днів. Там нас дуже гарно прийняв польський волонтер на ім’я Пьотр, який займається гуманітарною допомогою нашим бійцям на передовій. Він надав нам для проживання хостел, організував безоплатне харчування. Ми багато розповідали про оборону, наприклад, Маріуполя, про теракт, який стався в Оленівці.

Ця акція в Любліні відбулася в червні 2023 року, а перший такий захід запланували у Кракові ще у березні. Я вже придбала квиток. Але коли прийшла писати заяву на роботі про відпустку за власний рахунок, голова сільради повідомив, що я не можу виїхати за кордон — мене не пропустять через ухвалену у січні 2023 року Постанову Кабміну №69, відповідно до якої всі депутати Верховної та місцевих рад — невиїзні. Я перетелефонувала на гарячу лінію прикордонної служби, пояснила, що мати військовополоненого, хочу поїхати не відпочивати і не на заробітки, а на акцію — представляти інтереси сина й таких же, як він, за кордоном. У Службі відповіли, що як прості люди вони мене розуміють, а як державні службовці пропустити не зможуть. Водночас як депутатка сільської ради, обрана громадою на громадських засадах, зарплати від сільської ради я не отримую. Тому голова сільської ради відрядження за кордон мені надати не може (депутати та посадовці можуть виїжджати за кордон виключно з метою службового відрядження — Ред.). Тобто на місцевому рівні депутати обмежені абсолютно і повністю. 

Наступного разу ми планували їхати вже у червні. Леся (координаторка акції “Поверніть героїв з полону” Леся Стебло – Ред.) запитала мене, чи я готова скласти повноваження депутатки? І я, не замислюючись, відповіла, що так. Написала заяву, і мене одноголосно підтримали інші депутати й побажали удачі. 

Що б ви порадили іншим родичам військовополонених? 

Насамперед не зневірюватися, не складати руки. Потрібно звертатися і в Національне інформаційне бюро, і в Координаційний штаб, і у військову частину для отримання документів, які підтверджують перебування родича в полоні. Потрібно обов’язково виходити на акції в підтримку військовополонених і зниклих безвісти, адже ці акції не просто для того, щоб зібратися, постояти й поговорити. Вони спрямовані на суспільство, на закордонну спільноту.

Акції “Поверніть героїв з полону” відбуваються щоп’ятниці з 12 до 13 години у Хмельницькому біля “дитячого світу”. 

Організації та установи, які займаються пошуком зниклих безвісти та обміном військовополонених:

• Національне інформаційне бюро для звернень щодо військовополонених або військових, місцезнаходження яких невідоме: гаряча лінія цілодобово ‒ 1648; +38 044 287 81 65 (дзвінки з-за кордону); електронна пошта: nib.uncp.info@gmail.com.
• Кол-центр із розшуку зниклих безвісти осіб при Уповноваженому з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин: 0 800 339 247 ‒ з понеділка по п’ятницю з 9:00-18:00; 095 896 0421 ‒ у вихідні через Viber та Telegram; 099 792 0126 ‒ телефон Уповноваженого з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин; електронна пошта для звернень: war2022people@gmail.com.
• Центральне агентство розшуку Міжнародного комітету Червоного Хреста: телефони: +41 22 730 3600 або +380 800 300 155; електронна пошта: ctabureau@icrc.org.
• Об’єднаний центр з пошуку та звільнення полонених при Службі безпеки України: телефони: +38 067 650 83 32; +38 098 087 36 01 (цілодобово); електронна пошта: united.centre.ssu@gmail.com
• Гаряча лінія Міністерства внутрішніх справ України для родичів загиблих, полонених та зниклих безвісти військовослужбовців. Тут можна залишити інформацію про своїх рідних, отримати психологічну допомогу та роз’яснення щодо прав родичів військовослужбовців: телефон: +38 089 420 18 66

Підготувала Світлана Русіна