Lizzie Johnson, Serhii Korolchuk і Serhiy Morgunov у матеріалі «For many Ukrainian artists, fighting Russia in war is tragic last act» для The Washington Post розповіли про втрати української культури під час повномасштабного вторгнення. Про те, кого війна назавжди забрала в України і хто після участі в бойових діях не може наразі повернутись до мистецтва.

Робота театру в умовах війни

ОДЕСА, Україна – Якщо пролунають сирени повітряної тривоги, попередив директор театру, усім доведеться сховатися – акторам, знімальній групі та глядачам. І неважливо, що танець вже розпочався.

Олександра Воробйова все ще кружляла, розмитий темний спортивний костюм і розпущене волосся, позаяк вона тренувалася без глядачів. На мить вона забула про табличку на пюпітрі з червоною стрілкою, що вказувала на підвальне бомбосховище. Вона забула про 113 днів, коли Національний академічний театр опери та балету був закритий після вторгнення росії, про те, як половина танцюристів трупи втекла за кордон та як інші пішли служити на війну, яку вони не переживуть.

Вона забула про свого улюбленого друга Ростислава Янчишена, який у лютому 2022 року проміняв балетки на берці і став одним із десятків митців, загиблих на війні, яка незабаром триватиме, як третій рік.

Вона забула. Але лише на мить.

42-річна Воробйова завершила свій пірует. На головній сцені спалахнуло світло, змітаючи тіні. Була середина грудня, менш ніж за годину до початку “Les Sylphides” – ще однієї вистави без нього.

Під час останнього свого візиту до рідного міста Янчишен зізнався Воробйовій – головній танцівниці опери, – що хотів би бачити на своєму похороні лише живі квіти. Вона згадала, що колись він грав головну роль у балеті про солдата, який вмирає. 

“Ідеї матеріалізуються, – сварила вона його. – Не дай себе вбити“.

Він помер у квітні, за місяць до свого 32-го дня народження.

Вбиті «люди культури»

Таких, як він, було дуже багато. Хоча точна кількість не встановлена. Український PEN – група захисту свободи слова – заявляє, що на сьогодні було вбито щонайменше 79 “людей культури“, кожна смерть розриває культурне полотно країни та сприяє зусиллям президента росії володимира путіна, що спрямовані на заперечення ідентичності України та її майбутнього.

“Кожен митець робить те, що не може зробити ніхто інший, – каже Володимир Єрмоленко, президент PEN України. – Кожен убитий митець робить українську культуру менш багатою, біднішою“. 

Був письменник, знайдений у братській могилі в лісі, його воєнний щоденник, викопаний з-під вишні у своєму саду іншим письменником, який пізніше помер від поранень, отриманих під час російського ракетного обстрілу піцерії.

Був кінорежисер, який обрав свою професію як військовий позивний і загинув від осколкового поранення в голову. Був фотограф природи, який документував зміну пір року на острові у формі серця біля свого будинку – блідому від снігу взимку, зеленому навесні – загинув, рятуючи колегу.

Скульптор став стрільцем. Соліст балету перетворився на гранатометника. Диригент став фронтовиком.

Усі вони зникли.

Воробйова вийшла за куліси, де інша балерина натирала свої пуанти каніфоллю, стрічки залишалися в порошку. Робітник повільними колами мив сцену.

Був майже час.

Дія перша: “З чим ми залишимося?”

Актор повернувся до улюбленого театру в труні.

Близько 150 людей біля Театру на Подолі в Києві чекали в черзі на тротуарі. Над входом зображений на банері 42-річний Василь Кухарський на підтримку військових. До того, як стати солдатом, Кухарський був кінозіркою. Режисери писали сценарії з думкою про нього, прагнучи його безпечного повернення.

Приїхав катафалк. Солдати накрили труну прапором, потім спустили її сходами вниз до театру, де він колись виступав. Зал наповнився зимовими пальтами і військовою зеленкою. У труну Кухарського поклали троянди. Його груди зацвіли червоним цвітом.

Його мати схилилася над ним, а батько дивився куди завгодно, тільки не вниз. Він подивився на слайд-шоу на стіні – його хлопчик у костюмі, його хлопчик на сцені, його хлопчик живий. Він моргнув, потім потягнувся до труни, щоб поправити хрестик на шиї сина.

Люди говорили про те, що було втрачено. Вони запитували, що це означає.

“З чим ми залишимося після цієї війни, як у кіноіндустрії, так і в театральному середовищі?“, – сказала пізніше головна кастинг-директорка країни Алла Самойленко.

Ранок згасав. Солдати винесли Кухарського в полуденну сірість. Його дружина пішла слідом, за нею йшов натовп. Незабаром театр знову спорожнів.

Через три дні відбувся ще один похорон іншого актора.

Дія ІІ: Квіти в окопах

Одеський художній музей нарешті відкрився після листопадового обстрілу. Борис та Наталія Айзенберги були готові знову побачити мистецтво свого сина.

Ззовні вхід до музею залишився огородженим стрічкою. Ракета влучила в музей – об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО – в ніч перед запланованим святкуванням його 124-ї річниці, розбивши вікна і струсивши зі стін твори мистецтва. Це один з понад 330 культурних об’єктів, які ЮНЕСКО визнала пошкодженими або зруйнованими під час війни. Будівлю на місяць зачинили на ремонт.

Понад 300 культурно важливих об’єктів було пошкоджено

Було 18 грудня. Борис, 78 років, і Наталя, 79 років, увійшли через бічні двері й пройшли до передньої галереї, де їхній син ще почувався живим. Тут кімната вибухнула польовими квітами – маками, вкритими росою, кульбабами, що розгорталися жовтизною. Акварелі були закріплені на деревині, врятованій від ящиків з-під боєприпасів. Це була ідея їхнього 42-річного сина, також названого Борисом Айзенбергом.

Відсканувавши один із QR-кодів в галереї, Наталя знову могла б почути його голос, почути, як він говорив про крихкість природи та жорстокість війни, почути, як він пояснює:

“Ми тут, щоб ви могли жити, де б ви не були“.

Як командир стрілецького батальйону, він керував своїми солдатами так само, як керував сімейною розсадою рослин – твердо, але лагідно. Він був відомий своїми імпровізованими букетами, ставлячи бутони у вази з розпиляних пляшок з-під води. Він часто малював в окопах, при тьмяному світлі, під гуркіт вибухів над головою.

Після участі у звільненні Миколаївської та Херсонської областей він загинув у липні в Бахмуті, рятуючи пораненого солдата. За місяць до цього, на день народження своєї матері, він подарував те, що стало його останньою картиною, – кілька синіх і фіолетових квітів. Тепер не буде більше ніякого мистецтва.

Вона простягнула руку, щоб доторкнутися до однієї з картин, де альпійський льон цілував обрій, щоб ніколи не зів’янути й не вицвісти.

Дія ІІІ: “Майте співчуття”

Богдан Бунчак пережив війну лише для того, щоб померло мистецтво всередині нього.

Повернувшись додому, до Києва, він переглянув відео, зняте на мобільний телефон на фронті. Тоді він ще мав око художника та бажання творити. На одному з них ліс мерехтить вогнем, сосни жовтіють на тлі темного неба, підпалені обстрілами. Він гортає екран. На наступному він читає 90-й псалом, а навколо нього кашляють кулі. Рація, зубна щітка і заламінований вірш з Біблії заховані в його бронежилет.

“Як довго це триватиме? – запитує він. – Майте співчуття“.

28-річний Бунчак колись був цифровим художником – творцем мультимедійних відеороликів з архівних кадрів, покладених на музику, написану друзями. Мистецтво супроводжувало його в коледжі та резиденціях по всій Європі – востаннє у Франкфурті минулої осені.

На війну його покликав обов’язок.

Вибух у липні майже паралізував його, розірвавши нерви в хребті. Командир загону, він пробув на фронті лише 11 днів. Він заново навчився стояти та ходити. З інвалідного візка він пересів на ходунки, потім на тростину. У нього були спазми в ногах. Нижче правого коліна він нічого не відчував.

Травма зайняла простір, який колись заповнювало мистецтво. Він поправив затерплі ноги й ввімкнув інше відео. Він їде в машині з іншими солдатами, їхні голови в зелених касках розміщені позаду нього, як яйця в картонній коробці. Колись він зробив би щось із цього.

Тепер, Бунчака сказав:

“Я думаю про мистецтво все менше і менше з кожним днем“.

Завіса кличе

До початку вистави залишалися лічені хвилини.

В оперному театрі Воробйова зайняла своє місце на сцені. Примостившись на коліні, вона витягнула ліву ногу з загостреним носком, оточену зеленою пачкою, зробленою з того ж матеріалу, що й весільна фата. Вона знала, що їй пощастило працювати. Танцюристи, які втекли з України, залишили цю професію.

За оркестровою ямою вона чула шурхіт публіки – діти метушилися, солдати говорили про денні навчання, їхній ряд був затьмарений запахом нікотину. Вона сподівалася, що сирени повітряної тривоги мовчатимуть і що вечір не закінчиться в бомбосховищі.

Вона знову подумала про Ростислава.

Воробйова глибоко вдихнула. Вона підняла руки.

Завіса піднялася.

Підготували Альона Береза, Валентина Повзун