«Вибух оглушив мене»: історія інженера-технолога з Сєвєродонецька

Дмитро був студентом одного із Краматорських вишів, коли росія почала війну на українському Донбасі. Вже тоді він дізнався, як звучать ворожі літаки, що таке черги за технічною водою та відсутність зв’язку. За кілька місяців Дмитро переїхав жити у Сєвєродонецьк. Хоча в місті і траплялися обстріли, хлопець зміг знайти там роботу, орендувати квартиру, продовжувати жити далі і розвиватись.

Та після 24 лютого життя в Сєвєродонецьку перетворилося на справжнє випробування для всіх його жителів. За місяць після початку боїв за місто один із російських снарядів зруйнував квартиру Дмитра. Врятувався чоловік завдяки правилу “двох стін”. Згодом він опинився на Хмельниччині, у місті Нетішин. Саме сюди на початку квітня переїхало і підприємство, на якому працював хлопець. 

Про «життя в коридорі», приліт у квартиру та нелегкий шлях до Нетішина — далі прямою мовою Дмитра. 

«Кожен ранок починався не з кави, а з черги за технічною водою» 

У 2014 році, коли почалися бойові дії, я завершував навчання в Донецькій державній машинобудівній академії в Краматорську. Усі з жахом спостерігали за тим, що відбувалося. Літали літаки, чули як йшли бої біля аеродрому, ну й інші принади бойових дій, але нашим завданням було вчитися (бої за Краматорськ у 2014 тривали з 12 квітня до 5 липня — ред.).

Захистивши диплом, отримавши його в руки, всі ми зібрали речі і поїхали, хто куди. Я поїхав до батьків у Донецьку область, місто Новогродівка. Зазвичай я повертався на вихідних додому автобусом, який їхав через Донецьк. Тоді, після закінчення навчання, проїздом бачив його востаннє. 

Літо 2014 року у Новогродівці було непростим. За 20 кілометрів від нього поблизу водосховища в селі Карлівка йшли бої. Води не було, спокійного сну також – весь час працювала артилерія. Кожен ранок починався не з кави, а з черги за технічною водою. Її привозили у двір. Так само були перебої з мобільним зв’язком. (Бої за Карлівку тривали впродовж травня – липня 2014 року — ред.) 

Наприкінці липня того ж року я поїхав на співбесіду в Сєвєродонецьк Луганської області. У Сєвєродонецьку ситуація теж була неспокійна, траплялися обстріли міста, але мені вдалося орендувати квартиру. У серпні я вже почав працювати в ПрАТ “Сєвєродонецьке науково-виробниче об’єднання “Імпульс” інженером-технологом (підприємство є провідним українським НВО з виготовлення електронних систем контролю, обліку і безпеки — ред.). 

«З кожним днем звуки стрілянини та обстрілів дедалі частішали і ставали гучнішими»

24 лютого для мене почалося як зазвичай. Прокинувся, зайшов у телеграм почитати новини. І був в шоці. Розбудив дівчину зі словами: “Війна почалася”.

На роботі усі активно обговорювали те, що відбувається. Ніхто фактично не працював. Усі чекали рішення керівництва. 

Я працював із 7, тому до наради, яка мала бути о 8:15, намагався не піддаватися панічним настроям і хоч якось працювати. 
Коли почалася оперативка, пролунав гучний вибух. Ось тоді у людей почалася паніка. Вирішили, що треба всім піти додому. (З 24 лютого в Сєвєродонецьку лунали поодинокі вибухи, а з 28 лютого окупанти почали цілеспрямовано обстрілювати місто, були зафіксовані перші загиблі й поранені цивільніред.).

Обстріли Сєвєродонецька. Фото з телеграму очільника Луганської області Сергія Гайдая

За тиждень або трохи більше в місті активно вже готували сховища, зокрема й на території нашого підприємства. Закуповували генератори, робили запаси води, палива тощо. Ніхто не думав, що це стане в пригоді, але і не приготувати було б не правильно і безвідповідально.

На підприємстві було організовано чергування і хто хотів, то міг прийти переночувати в бомбосховище, зробити запас води, зарядити телефони.

Усе місто зупинилося – люди робили запаси їжі та води. Тоді це вважалося проявом паніки, але, як показав подальший розвиток подій, ця паніка була виправданою. З кожним днем звуки стрілянини та обстрілів дедалі частішали і ставали гучнішими. 

«Спочатку поодинокі прильоти, потім серія прольотів, потім повноцінні обстріли»

Потім це все тільки погіршилось. Спочатку поодинокі прильоти в місто, потім серія прильотів, потім повноцінні обстріли. Багато людей, сподіваючись перечекати, виїжджали або йшли в іншу частину міста. Не знаючи, що вже не повернуться додому. (2 березня в селах біля Сєвєродонецька відбувалися вуличні бої, росіяни продовжували обстрілювати місто, цілячись по шкільному спортзалу, де було бомбосховище. Того дня українська влада заявила, що росіяни здійснили спробу зайти в місто, але наші військові відбили їх назадред.

Пожежа на ринку Сєвєродонецька. Фото: Яніна Львутина, Громадське Радіо

Ми з дівчиною вирішили не їхати. Надія була на краще. Не вірилося, що таке може відбуватися в 21 столітті. З першими прильотами на подвір’я, між будинками і в будинок все частіше почали спускатися в підвал.

У магазинах ставало все менше їжі. Черги були кілометрові. Доводилося стояти по 3-4 години. Не так складно вистояти в черзі, як складно не піддатися паніці, коли на сусідньому подвір’ї вибухає міна. Однак необхідність купити їжу людей змушувала стояти. 

Готувати доводилося вночі, коли обстріли трохи припинялися. Ємності, що були у квартирі, майже всі були заповнені водою.

Послухавши поради про “2-3 стіни”, жили й спали в коридорі, подалі від вікон. У середині березня, коли обстріли посилилися і черговий раз приліт був по нашому будинку, вирішили, що моя дівчина поїде до моїх батьків у Донецьку область. Там ще було відносно спокійно.

А вже звідти моя мама, дівчина і тітка вирушили за кордон. Я  і тато залишилися вдома, але в різних містах. 

За кордоном на них чекало не райське життя. Вони влаштувалися на завод. Багато і важко працювали, але головне, що були в безпеці.

У Сєвєродонецьку ситуація, як казав Гайдай: “Важка, але контрольована”. У моєму графіку нічого не змінювалось. Після 24 лютого підприємство не працювало. Холод на вулиці та відсутність опалення лише погіршили ситуацію. Дедалі частіше доводилося бігати в підвал через обстріли. Зібрав  всі речі, приготував тривожні сумки і для себе, і навіть для кішки.

«Снаряд прилетів у стіну між моїм вікном і вікном сусідів зверху» 

Снаряди вибухали все ближче і ближче, жертв ставало все більше. І ось 24 березня о 10-й годині снаряд прилетів у стіну між моїм вікном і вікном сусідів зверху.

Я в цей момент жив у коридорі. Ц і врятувало мене.

За кілька хвилин до влучання я чув свист. Тіло такий звук сприймає, ніби тобі намагаються дати потиличника, а ти ухиляєшся і стискаєш плечі. І ще очі в цей момент примружуєш. 

Вибух оглушив мене, а у квартирі здійнявся такий стовп пилу та іскор, що через нього нічого не було видно. Відчуття були схожі на легку контузію, в голові все гуділо і ніби стискало череп. 

Після вибуху, я в паніці вискочив у під’їзд. За кілька секунд подумав, що може бути пожежа, наважився повернутися в квартиру, під звуки обстрілу, який ще тривав.

Картина була жахливою. З усіх вікон вилетіли рами. Завдяки закритим щільним шторам шибки не розлетілися по квартирі, вибуховою хвилею зірвало штори і вони лежали у квартирі зі склом усередині. Також трохи посікло меблі. Прикро, нещодавно їх тільки придбав. 

Піднявся до сусідів. Вони евакуювалися раніше і нікого не було вдома. Вхідні двері винесло вибуховою хвилею. Кухня була зруйнована.

Я спробував вимкнути світло та електрику, яку вибуховою хвилею десь замкнуло. Почала плавитись проводка під натяжною стелею, розплавляючи її. Викрутивши пробки, я спустився в підвал, де було вже чимало людей. Там були не тільки мешканці будинку, а й інші люди, яким ніде було сховатися.

Після того, як звуки пострілів і прильотів вщухли, вийшов на вулицю, оглянув будинок. Від цього одного влучання постраждали всі вікна і балкони з нашого боку будинку.

Потім я зателефонував мамі. Сказав, щоб не переживала, що зі мною все нормально, але був приліт.

Ще раз перевірив квартиру свою, сусідську. Спробував знайти кішку, але вона сховалася під ванну і я вирішив не чіпати її. Їжа і вода у неї були. Після цього вирішив виїжджати з Сєвєродонецька.

Кішка Дмитра. Фото з особистого архіву співрозмовника

«У Лисичанську на блокпосту мене лише одного повністю перевіряли»

Мама і дівчина знайшли мені перевізника через інтернет. Я попросив їх допомогти з цим. Мене ще трохи трясло. Не відразу зміг відійти від того, що сталося.

Безкоштовна евакуація в місті була, але там були величезні черги й в першу чергу брали жінок, дітей і людей похилого віку. 

Вночі я піднявся у квартиру, ризикнув увімкнути світло, зібрав усе необхідне, трохи прибрав із проходу наслідки вибуху і пішов ночувати в підвал.

Вранці прокинувся дуже рано, піднявся додому і спробував забити вікна поліетиленом. Так-сяк це вийшло зробити. Ще раз усе перевірив, відключив, попрощався з квартирою, забрав кішку і пішов у підвал. Звідти вже з сумкою, портфелем і переноскою з кішкою пішов дрібними перебіжками до точки збору на евакуаційний рейс до Дніпра.

Вартість квитка була космічною — 2 тисячі гривень, але життя дорожче.

Мені дісталося останнє місце. Увесь автобус і проходи в ньому були заставлені сумками. Подекуди ці піраміди сягали рівня голови. Всередині були самі лише пенсіонери та жінки з дітьми. Я один тут був молодий хлопець.

У Лисичанську на блокпосту мене лише одного повністю перевіряли (паспорт, телефон, просто питання різного тону і змісту). Тож ми швидко проїхали ділянку з перевірками.

Виїжджаючи з Бахмута, ми побачили наслідки прильоту у місцеве підприємство. Було багато спецтехніки, проїхати було неможливо. Водій розвернув автобус і ми поїхали в об’їзд через Слов’янськ – Краматорськ – Дружківку.

Машин практично не було. Вся дорога була усипана протитанковими загородженнями, ровами тощо. Тому дорога була довгою.

Дорога перед Сєвєродонецьком влітку 2022. Фото: Сергій Нужненко, Радіо Свобода 

«Їхати майже за 1000 км у невідомість, ще й з кішкою, але я наважився»

До Дніпра я не доїхав — зупинився в батька на Донеччині. Трохи пожив там, щоб відійти від того, що сталося.

На підприємстві до евакуації готувалися з кінця березня, але більш детально мені про це розповіли на початку квітня. Мені зателефонував мій керівник і сказав, що, можливо, буде потрібна допомога. Наше підприємство займається постачанням обладнання на атомні станції, а в Нетішині є АЕС. Керівництву вдалося якось домовитись про оренду площ, на яку і почалася евакуація. Саме тому я вирішив їхати на Хмельниччину. 

Я почав шукати житло. Вирішив спробувати знайти якісь контакти через інстаграм і на моє повідомлення відгукнувся незнайомий хлопець із Нетішина, який займається волонтерством. Він впевнено сказав, щоб я їхав і щось придумаємо. У мене було жахливе відчуття занепокоєння. Їхати за майже 1 000 км у невідомість, ще й з кішкою, але я наважився. 

«Лежачи в дорозі провів близько 5 годин, тримаючи на руках кішку»

Спочатку мені потрібно було дістатися до Дніпра. Автостанції не працювали. Записатися на приватні рейси було практично неможливо – не було місць. Тому вирішив ловити автобус на дорозі. Кілька безуспішних спроб все-таки дали свої плоди. Автобус зупинився забрати пасажирів, місць не було, але водій запропонував місце в багажнику. Я погодився. 

Практично лежачи провів в дорозі близько 5 годин, тримаючи на руках кішку – вона від страху не могла навіть сидіти в переносці. 

У Дніпрі я сів на потяг, зателефонував хлопцю, який погодився мені допомогти з житлом. Вже на місці, це було 9 квітня, він мене зустрів, нагодував, запросив у квартиру та запропонував сходити у душ. Ми довго з ним говорили про ситуацію в країні і потім він зробив кілька дзвінків і сказав, що якщо я готовий, то можемо йти знайомиться з господарем квартири. Я не вірив, що таке буває, що абсолютно чужа людина зробила для мене стільки за один день. Це були водночас і яскраві позитивні емоції, і водночас гіркі та неприємні, що я опинився в такій ситуації.

Фури з обладнанням і майном приїжджали з різною інтенсивністю, іноді по дві за день. У такому режимі я пропрацював 1,5 місяці. Власне, вивезти все обладнання намагалися до 26 травня, поки росіяни не зайшли в місто. Однак, усе врятувати не встигли (за день до цього Луганська ОВА повідомила про руйнування будівлі підприємства “Імпульс” — ред.).

Підприємство «Імпульс» до і після влучання в нього російських ракет. Фото надіслав Дмитро

***

25 червня, після того як Дмитро переїхав на Хмельниччину, Сєвєродонецьк повністю опинився під контролем окупантів. Тоді ж очільник Луганщини заявив, що тимчасово окуповане місто після 5 місяців боїв знищене аж на 90%. Дмитро досі чекає поки зможе туди повернутися й забрати зі зруйнованої квартири свої речі. Саме тому не показує нам своє особисте фото та фото свого житла. 

Тоді ж влітку мати та дівчиною Дмитра повернулися з-за кордону й тепер теж проживають в Нетішині. Батько хлопця вирішив залишитися на Донеччині, на підконтрольній Україні території. 

Підготувала Альбіна Карман

Читайте також:

Попередній Удари українських безпілотників показують росії, що у неї “немає безпечних зон”

Залиште свій коментар