Український розвідник не знає, скільки часу тривала його клінічна смерть після того, як під ним здетонувала вибухівка. Все, що пам’ятає Андрій Рублюк, – це непереборний холод, темрява і страх. Коли він отямився – без обох рук і лівої ноги – його охопив нестерпний біль, а галюцинації затьмарили розум.

«Такого досвіду ти не побажаєш нікому», – каже 38-річний чоловік.

Через два роки Андрій Рублюк знову у військовій формі, його відсутні кінцівки замінені протезами. З моменту вибуху чоловік знав, що його життя змінилося назавжди. Але також він поклявся повернутися на поле бою.

«Воювати з руками і ногами – це те, що може робити кожен. Воювати без них – це виклик, –  каже він. – Але лише ті, хто приймає виклики і бореться з ними, по-справжньому живі».

У багатьох українських бригадах є щонайменше один, а часто й кілька солдатів з ампутованими кінцівками, які все ще перебувають на службі – чоловіки, які повернулися в бій з почуття обов’язку на тлі похмурих перспектив для своєї країни.

Вони є серед 380 000 поранених на війні в Україні, за словами президента Володимира Зеленського. Близько 46 000 солдатів загинули під час трирічної війни, а десятки тисяч зникли безвісти і перебувають у полоні.

На лінії фронту росія витрачає величезну кількість зброї та людських життів, щоб досягти невеликих, але стабільних територіальних здобутків на майже п’ятій частині України. Тим часом Україна, яка переважає чисельністю і озброєнням, стикається з викликами не лише на полі бою, але й на дипломатичній арені, оскільки її колись найсильніший союзник – США – вступає в переговори з росією, викликаючи побоювання, що Україна та її європейські партнери будуть відсторонені.

Саме ця жахлива ситуація змушує поранених солдатів повертатися на фронт, де мало що змінилося відтоді, як вони вперше залишили своє цивільне життя, щоб захистити свої сім’ї від сусіда-загарбника.

Для них лежати на лікарняному ліжку було нестерпно у порівнянні з тим, щоб стояти пліч-о-пліч зі своїми побратимами на захисті України. Але всі вони єдині в одному: коли війна закінчиться, вони більше жодного дня не проведуть у військовій формі, адже служба в армії ніколи не була їхнім головним вибором.

Андрій Рублюк повернувся до лав спецпризначенців навесні минулого року на посаду старшого сержанта розвідувального підрозділу «Артан», де навчав нових бійців і відстежував ворожі безпілотники. Його реабілітація почалася наприкінці 2022 року, але він вважає, що вона ніколи не закінчиться.

«Кожен новий день є частиною моєї реабілітації», – каже він.

Його нове тіло, додає він, це баланс між самоприйняттям і постійним відновленням.

Побратим, який був з Андрієм Рублюком під час вибуху і отримав легкі поранення, добре пам’ятає цей момент.

«Я думав, що він загинув», – сказав боєць, який не назвав свого імені за правилами спецназу.

У той момент життя Андрія Рублюка висіло на волосині. Його перевезли до найближчого шпиталю, там у нього сталася зупинка серця, але врешті-решт його вдалося реанімувати, сказав військовий хірург Антон Яковено.

Після місяців перебування в лікарняних палатах та реабілітаційних центрах у Філадельфії та Флориді, Андрій Рублюк повернувся, щоб робити для фронту те, що зможе, враховуючи свої зання та досвід, як це роблять інші його побратими.

Повернутися до однострою – це як «повернутися додому»

Максим Висоцький щойно завершив керування безпілотником у листопаді 2023 року, коли, об’їжджаючи поле бою після сильних дощів, що перетворили його на болото, наступив на міну.

Вибух був миттєвим. Коли він подивився вниз на свою ліву ногу, то побачив лише кістку.

«Я швидко змирився з тим, що моєї ноги немає. Який сенс трауру? Плач і переживання не повернуть її назад», – каже 42-річний чоловік.

До травня він знову був в однострої, описуючи це відчуття як «повернення додому».

«Ти повинен вийти з цього не як хтось, зламаний війною і списаний, а як той, кого намагалися зламати, але не змогли, – каже він. – Ти повернувся, довів, що досі можеш щось робити, і ти підеш тільки тоді, коли сам вирішиш.

Зараз Максим Висоцький очолює команду, яка керує завантаженими вибухівкою безпілотниками під час нічних місій. Він оцінює ризики та приймає стратегічні рішення, але рідко виходить на бойові завдання. Попри його поранення, він ніколи не шкодував про те, що пішов служити.

«Кожен має йти своїм власним шляхом, і на цьому шляху будуть виклики. Ви можете спробувати тікати від долі, але вона завжди вас наздожене! – каже він. – Ось чому я ніколи не шкодував».

Бойовий медик, який став воєнним психологом

Два з половиною роки тому, коли капітан Олександр Пузіков зателефонував своїй дружині і повідомив, що йому відірвало ліву руку, вона подумала, що він жартував.

«Я ніколи не забуду той день, – розповідає Ірина Пузікова, її голос тремтить. – Коли я зайшла у відділення інтенсивної терапії, його першими словами були: «Ти ж мене не покинеш, правда?»

Вона залишалася поруч із ним, переїжджаючи з лікарні в лікарню, поки він одужував і вчився жити з ампутацією всієї руки.

Коли Олександр вирішив повернутися до армії, Ірина не здивувалася.

«Я ні на мить не сумнівалася, що може бути інакше», – каже вона.

До поранення Олександр Пузіков, якому зараз 40 років, був бойовим медиком. Після повернення на службу він перекваліфікувався на психолога, допомагаючи солдатам впоратися з психічними наслідками трьох років війни.

«Поки триває війна, я не піду – я буду допомагати, чим зможу», – каже Олександр.

Проте його власна боротьба триває. Він страждає від фантомного болю в кінцівках. Таке відчуття, ніби його відсутня рука стиснута в кулак, біль настільки гострий, що ріже, як ніж. Він сподівається, що інша операція може нарешті полегшити його.

Належне протезування залишається недосяжним через бюрократичні затримки та неякісні варіанти. Як і багато інших бійців, які намагаються знайти хороший протез руки, Олександр продовжує виконувати свої військові обов’язки без нього.

Життя після війни

Після втрати в бою правої руки Олександр Жалінський перекваліфікувався з піхотинця на штурмана-водія і вирішив не користуватися протезом.

«Він годиться лише для риболовлі», – жартує 34-річний чоловік про своє хобі, яким він досі насолоджується.

У своїй нинішній ролі Олександр  оцінює місії та знаходить найбезпечніші маршрути евакуації.

«Спочатку мені не подобалася ця робота. Коли я повернувся на службу, я був готовий повернутися до піхоти, – каже Олександр Жалінський. – Але з часом я прийняв цю нову роль».

Коли восени 2023 року артилерійський удар влучив у позицію, відірвавши Олександру Жалінському руку, біль був нестерпним. Олександр підвівся, шукаючи побратимів – він був єдиним, хто вижив.

Олександр тричі намагався затягнути джгут, але той не тримався. Зі знищеним зв’язком і без можливості покликати на допомогу, у нього був лише один вихід – рухатися до пункту евакуації, змушуючи себе залишатися притомним з кожним кроком.

«Здавалося, що я йшов вічність».

Похмурі думки закрадалися, але Олександр нагадував собі про п’ятьох похресників, заради яких  повинен був вижити. Солдати з сусіднього підрозділу помітили його, стабілізували і доставили в безпечне місце. З того моменту не було сумнівів – щойно одужає, він повернеться до бою.

Але щойно Олександр Жалінський скидає уніформу, у нього з’являється план. До вторгнення він мріяв відкрити паб у своєму рідному місті. Ця мрія залишається – хіба що зміниться назва. Тепер Олександр планує назвати його «Ампутована Совість».

Підготувала Валентина Повзун