Діти та дружини розлучені зі своїми батьками та чоловіками вже понад два роки

Згідно з опитуванням, проведеним цього року Міжнародним комітетом порятунку (International Rescue Committee), організацією, що підтримує біженців у всьому світі, 74% українців повідомили, що були розлучені з близьким членом сім’ї через війну. Про це йдеться у матеріалі The Economist «Ukraine’s war has created millions of broken families».

Анна Гороженко, письменниця, яка пише історичні романи, та її донька Яра, якій тоді було лише сім років, втекли від російського наступу і залишили свій будинок у передмісті Києва в лютому 2022 року, відразу після початку війни. В умовах воєнного стану українські чоловіки віком від 18 до 60 років не можуть залишати країну без спеціального дозволу, тож чоловіку Анни, Алексу, довелося залишитися вдома.

Анна з донькою знайшли притулок в англійському місті Йорк, де їх прийняла місцева родина. Анна змогла знайти роботу, Яра – нових друзів у школі. З часом Анна побачила, що шлюби багатьох її друзів-біженців розпалися, але Яра, все ще налякана, відмовлялася повертатися в Україну, навіть у гості. Тому Анна прийняла важке рішення повернутися в Україну у вересні минулого року, залишивши Яру в Йоркширі, в маленькому будиночку, який вона орендувала в селі Попплтон, під опікою своєї свекрухи, бабусі Яри, яка залишила свій будинок в Україні, щоб зайняти її місце.

З довоєнного населення, яке становило близько 40 мільйонів, близько 6 мільйонів українців, переважно жінок та дітей, знайшли притулок за кордоном. Ще 3 мільйони або більше стали внутрішньо переміщеними особами внаслідок бойових дій, деякі з них – з 2014 року, коли почалася війна на Донбасі й росія незаконно анексувала Крим. Літніх батьків, братів і сестер відрізано від рідних на окупованих територіях; матері і батьки, які служать в армії, не бачать дітей місяцями. Оскільки армія розтягнута новими російськими наступальними операціями, відпустки додому часто відкладаються.

Те, що українці почали називати “великою війною”, триває вже третій рік. Таким сім’ям, як Анна, Алекс і Яра, доводиться приймати незручні рішення, часто робити неможливий вибір між географією та фінансовими міркуваннями, між освітою дітей та їхнім добробутом і коханням.

Анна, яка зараз повернулася до Києва, не впевнена, що прийняла правильне рішення. Яра змінилася за сім місяців, що вона не бачила її. 

“Вона більше не плаче, – каже Анна. – Я думаю, вона намагається бути сильною. Вона відчуває, що тепер має бути головою сім’ї, піклуватися про бабусю, перекладати для неї”. 

Анна з головою занурюється у роботу, для Алекса це теж складно: 

“У сім років Яра була маленькою дівчинкою, зараз вона майже підліток”. 

Коли дзвонить батько, Яра часто каже, що надто зайнята, щоб розмовляти. 

Подібних історій – сотні тисяч. Для багатьох батьків, розлучених зі своїми дітьми, роки відеодзвінків не компенсують відсутність фізичного, щоденного контакту.

Олексій (він вважає за краще не називати свого прізвища), тренер з кайтсерфінгу в Херсоні до війни, спочатку зрадів, що його партнер, з яким він розлучився, забрав його маленького сина Яна, якому зараз шість років, до Чикаго. Але він не бачив його майже три роки. 

“Я бачу, як він росте, по телефону, – каже Олексій. – Він розмовляє англійською зараз. Я вигадую для нього ігри, наприклад, університет Спайдермена, де він має виконати певні завдання, наприклад, певну кількість стрибків. Але це боротьба. Це чорна діра. Це великий біль, більший, ніж біль від перебування під окупацією, війни чи чогось іншого”.

Військовослужбовці можуть виїжджати за межі країни, але отримати необхідні дозволи часто буває складно. Денис Куликов, військовий психолог, каже, що після страху смерті розлука з сім’єю є другою за поширеністю причиною психологічних розладів. 

“Це впливає на моральний стан солдатів: вони нещасні, сумні, пригнічені”, навіть схильні до самогубства. Він бачив випадки, коли солдати “настільки засмучені тим, що довго не можуть побачити свою дитину і не можуть залишити країну, що починають злитися через те, що не отримують відпустку, і перестають хотіти виконувати накази”.

На фронті солдати намагаються максимально підтримувати стосунки зі своїми сім’ями за допомогою переривчастого інтернет-зв’язку. Пан Куликов каже, що батьки часто знімають відео з тваринами, котами в окопах, собакою-талісманом підрозділу, навіть птахами й мишами, щоб додати трохи легкості до своїх повідомлень. Часто, за його словами, матері-одиначки, які служать в армії, звільняються і їдуть додому. (Одиноким батькам дозволено демобілізуватися; а жінки складають 30% армії). За його словами, ця болюча іронія полягає в тому, що “головна мотивація для солдата – це захистити свою родину й забезпечити її, і одночасно головна проблема для них під час служби полягає в тому, що вони не можуть бачити свої родини”.

Жінки все частіше подорожують туди і назад з країн, які приймають, та України, щоб відвідати чоловіків, родичів і домівки, каже Джоанна Нагорська, речниця Міжнародного комітету порятунку (IRC). Близько 4,6 мільйона з тих, хто втік у 2022 році, можливо, тепер повернулися назавжди. Українці в ЄС підпадають під дію директиви про тимчасовий захист, яка загалом надає їм доступ до тих самих прав і послуг, що й громадянам ЄС. Хоча ця директива регулярно поновлюється і діє щонайменше до березня 2026 року, більш довгострокових рішень не було запропоновано, відтак це життя в підвішеному стані. За словами пані Нагорської, це робить неможливим вибір: 

“Ви продовжуєте перебувати за кордоном, жити в когнітивному дисонансі між двома країнами, чи намагаєтеся повернутися назад і жити нормальним життям серед відключень електроенергії та повітряних тривог”.

Підготувала Валентина Повзун