Українці в Польщі: чому повертаються і чому залишаються?

Понад три місяці тому в багатьох країнах ЄС з’явилися особливі українці – ті, які залишили рідні домівки через війну. Найбільше біженців прийняла Польща. Відтоді сотні тисяч співвітчизників повернулися, але ще більше – залишилися. Я на кілька днів занурилася в мігрантське середовище з його нервовістю, тугою за Батьківщиною й водночас зі сподіваннями на краще майбутнє. Я подолала весь маршрут емігрантки: поїзд з України до Польщі, митний контроль, громадський транспорт, оформлення документів. Познайомилась з українцями, які й досі залишаються далеко від дому і дізналась, що сьогодні їх турбує і чи повернуться вони додому. 

Вперед додому 

“Це наше місце, звільніть його. Доню, сідай-сідай”, – кричить українка, яка зайшла в Кракові у потяг, що прямує до прикордонного з Україною Перемишля. Мені ж на попередній зупинці, в Катовіце, продали квиток у вагон, якого просто не існує, й провідник сказав сідати будь-де. Попри мої запевнення залишити чуже місце, щойно звільниться прохід між кріслами, жінка не може вгомонитися. Вона вочевидь знервована – разом з родичами вертається з Польщі на Батьківщину.

Українці, які через повномасштабне російське вторгнення навесні мігрували в Польщу, масово прямують у зворотному напрямку – така реальність. Як  правда і те, що потік співвітчизників до Польщі теж немалий. Я проїхала поїздом в обох напрямках, тепер можу розповісти про свої враження і порівняти їх зі спостереженнями місячної давнини. Що ж змінилось за цей невеликий проміжок часу?

Залізницею в безпеку

Поїзд Інтерсіті “Київ-Перемишль” прибуває до кінцевої станції без затримки. Минулого разу я також користувалась залізницею. Тоді вночі 4 травня потяг спізнився аж на сім годин – росіяни поцілили у Львів крилатими ракетами.

В одному з вагонів працює ресторан. Місця всюди зайняті. З іншого боку від мене сидить дівчина з об’ємною стильною сумкою. У Львові вона відкриває блискавку, з глибини з’являється мордочка маленького кудлатого песика. Пасажирка дає йому попити і лагідно вмовляє сховатися знову. В сусідньому вагоні жалібно кричить кіт в переносці.

О п’ятій ранку поїзд вчасно прибуває у Перемишль. Прохід через митний контроль швидкий. Далі на прибулих чекають волонтери. Вони українською мовою консультують, як, наприклад, взяти квитки на потяг до інших польських міст. Поруч з будівлею митниці інші волонтери розгортають намет з їжею. Більше про проходження митного контролю можна прочитати в тексті травневої подорожі. 

Не наїздишся?

Багатьох кого цікавить, чи тепер платний проїзд у польських поїздах. Якщо їхати з таких міст, як Перемишль, Хелм, Дорогуськ, Люблін, Грубешів, Загуж, Ярослав, Жешув і назад до них, то за квитки платити не потрібно. Скористатися цим можуть діти до 18 років, жінки; чоловіки старше 60 років і від 18 до 60 років з інвалідністю.

На сучасному вокзалі-хабі в Катовіце також чергують волонтери. А ще тут тривалий час українцям роздавали безкоштовні телефонні картки місцевого оператора. 

8 червня такою опцією можна було скористатися, а от з 9 червня – вже ні. Також поруч з вокзалом розташований мобільний медичний кабінет. Тут, за відгуками українців, не лише оглядають, а й можуть призначити лікування, виписати рецепт на медикаменти.

В Катовіце, як і в більшості інших польських міст, проїзд в громадському транспорті для українців  вже не безоплатний. З 1 червня подорож тривалістю до 20-хвилин на автобусі чи трамваї вартує 4 злотих. Придбати квиток можна в спеціальних автоматах, які є на багатьох зупинках. Якщо встановити мобільний застосунок mPay, то реально економити на такій відстані 40 грошів на одному квитку.  

“Тепер не наїздишся. Двом людям діставатися до супермаркету й назад обходиться у понад сто гривень. А там ще за продукти витрачаєш декілька сотень. Одна така подорож обходиться у понад 400 гривень. Зайцем їздити не варіант, штраф за таке діяння – 150 злотих”, – резюмує українка, яка приїхала на тиждень до своєї доньки – 17-річної дніпрянки Соні.  

Перспективи для випускників шкіл 

Соня живе в одному з місцевих гуртожитків. Тут українцям, які прибули до Польщі після 24 лютого, забезпечують і безоплатне харчування. Це сніданок за типом шведського столу та обід з двох страв. Юнка хоче повертатися в Україну. Її ж мати переконана: в Дніпрі не надто безпечно, а якість української вищої освіти в умовах війни під питанням. Тож родичі ще мають визначатися, як діяти далі.

Польські державні виші обіцяють надати випускникам українських шкіл можливість вступу на безоплатній основі. Для цього необхідно мати атестат та здати підсумковий мультипредметний тест. А от інформація про місце, де можна буде це зробити, поки не з’явилася. Для українських 11-класників бар’єром стає й знання мови. За понад три місяці перебування в країні, наприклад, Соня з Дніпра польську мову опанувала лише на рівні основних побутових висловів. Багато хто з її ровесників вже повернулися з Катовіце додому і тепер вступатимуть в українські вищі навчальні заклади.  

Втомилися? 

Житомирянка Олена, яка живе в гуртожитку разом зі своїм собакою, зізнається, що теж незабаром збирається повертатись додому. В Польщу вона вирішила поїхати після того, як навколо її будинку ракетами зруйнували декілька об’єктів. Катовіце обрала навмання.

“Кордон перетнула пішки. А на польському боці вже стояли автобуси на Варшаву й інші міста. Я побачила табличку “Катовіце” і думаю: “О, прикольна назва”. Мабуть, Бог мене спрямував, тому що деякі українці потім спали на підлозі у спортзалах, а я одразу потрапила в хороші умови – окрема кімната, годують. Але вдома у мене бізнес. Поки сиджу тут, втрачаю клієнтів. Та й враження з’явились, що поляки від нас вже трохи втомилися. Сьогодні виходила в місто: кого не спитаю, місцеві навіть до кінця не дослуховують й відповідають – “Не вєм.” (“Nie wiem” – не знаю, ред.)”, – каже Олена.

“У мене такого ніколи не було, щоб місцеві мені відмовилися відповідати. Навпаки, вони завжди привітні. Але я до них завжди пробую звертатися польською, або хоча б англійською. Хоча мій рівень знання мови ще не достатній. Я знайшов декілька додатків для онлайн вивчення, пробую слухати відео польською”, – каже інший мешканець гуртожитку, 11-класник Ілля. Хлопець перебуває тут понад три місяці й планує спробувати вступити в місцевий університет.

 Доярка чи масажистка?

Чимало українців зіштовхнулися з проблемою пошуку роботи. За словами однієї з мігранток, на підприємстві під Варшавою за місяць праці з 8-годинним робочим днем їй сплачують менше трьох тисяч злотих. А це нижче мінімалки в Польщі. Через таку ситуацію польська влада навіть обіцяла запровадити певні правила для роботодавців, аби вони не дискримінували встановленням низької оплати для прибулих українців. У пабліках на фейсбуці співвітчизниці часто пишуть про те, що підробляють  манікюрницями й перукарками. Причому надають такі послуги зазвичай самим же українкам. Є інформація про гідну оплату праці доярок – до семи тисяч злотих. Масажисти ж можуть отримувати до п’яти тисяч у місцевій валюті. Особливо складно працевлаштуватися жінкам з малими дітьми.

“Я так і не знайшла роботу. Старша донька пішла в садочок, який тут безкоштовний. А молодший дворічний син – зі мною, тому що ясла платні. Можливо і хотіла повернутися додому. Але чоловік, який зараз воює, просить мене залишитися”, – розповідає мешканка Борисполя, яка також живе в гуртожитку Катовіце з двома дітьми.

Проте деякі співвітчизники змогли налагодити життя у Польщі і тепер навіть можуть планувати відпочинок: у пабліках розпитують про дитячі атракції, адреси кінотеатрів та радяться, де можна провести відпустку. Відчувається, що ці люди, принаймні найближчим часом, повертатися не планують.

“Спочатку нас прихистив “Карітас”. Ми жили в центрі, де проходять реабілітацію візочники. Але паралельно шукали житло, щоб зняти. За місяць нам це вдалося. В квартирі була лише кухня мебльована. Все решту ми стягувати як могли – від ножа до простині. Донька одразу пішла в католицьку школу. Навчання повністю на польській. Знання мови у нас нульове. Отож обидві ходимо на курси. В липні для доньки від школи буде двотижневий табір. А далі – лише заняття польською”, – розповідає хмельничанка Інна.

Ведмежа послуга?

В центрі Катовіце – невеличкий ярмарок. Його започаткували львів’янки Ярина Жолоб та Соломія Строга. Вони приїхали до Польщі ще на початку весни, щоб вивезти дітей, коли з’явилася інформація про загрозу вибухів на атомній станції. За три дні встигли організувати в польському місті благодійний фонд “Save UA”. Нині продають тут товари українського виробництва: глинокераміку із Слов’янська, магнітики, листівки, прикраси, біжутерію, одяг з українською символікою. Зокрема, шкарпетки із популярним слоганом “Ми з України”, вишиванки, прапори, віночки, ікони, сумки, наплічники. Майже вся продукція ручної роботи. За виручені кошти активістки купують в Польщі необхідне для українського фронту.

“Ми вже фактично не маємо потреби бути тут, але хочемо далі бути корисними хлопцям. У нас є волонтери з Харкова, Києва, Хмельницького. Поляки нам дуже допомагають, дали приміщення в Сілезькому музеї (Muzeum Śląskie – ред), і ми його наповнюємо різними майстер-класами з йоги, вокалу, запускаємо кіноклуб, заняття з дітьми. Це все спрямовано, щоб, з одного боку, підтримувати українців тут, з іншого – інтегрувати українців і поляків між собою. Зараз в музеї також функціонує інтерактивна фото й відео-виставка, присвячена війні “, – каже Ярина Жолоб.  

Так чи інакше, але інтегруватися вдається далеко не всім. На думку Ярини, комусь бракує сил, адже війна сильно морально покалічила українців. Комусь – бажання. За словами жінки те, що поляки спочатку сильно взялися допомагати, також мало вплив.

“Спершу поляки дуже-дуже допомагали. І це, на мою думку, була ведмежа послуга – дехто розслабився. Це те, що бачу зі свого кутика – далі цієї площі фактично не ходжу, бо не маю на це часу. Багатьом бракує знання мови, коштів для проживання”, – пояснює активістка.

Доки буде війна…

Ввечері на вокзалі в Перемишлі знову багато українців. Працює намет з “World Central Kitchen”.

“Do I have to show my passport?” (Я маю показати свій паспорт – ред.), – перепитую я у волонтерів. Вони виявляються  українцями, запрошують не соромитися й брати все, що пропонують: грибний суп – на перше, рис, броколі й шматки приготованої на пару телятини – на друге. А ще сендвічі з сиром, апельсини, чай і каву. Беру лише другу страву в контейнері. Перекусити можна тут же, за столиками, але швидко: по-перше, кількість місць обмежена, а українців багато, по-друге – намет працює до 21-ї години. Таких гастро-осередків в Перемишлі зараз три, ще один – медичний пункт. 

Запитую, як довго вони функціонуватимуть.

        Стільки, скільки триватиме війна, – переконують волонтери.

Поїзд “Перемишль-Київ” вирушає о 23:10. Якщо часу багато, можна, маючи квиток, скористатися безоплатним залом очікування. Тут є навіть дитячий куточок, де діти зазвичай малюють. Малюють Україну.

Біля приміщення митниці величезна черга, але рухається вона швидко. Там же з’ясовується, що поїзд затримується щонайменше на годину, оскільки залізничники чекатимуть пасажирів з іншого потягу –  з Берліну. Українці звідти пересідають у напрямку Києва.

Всі місця знову зайняті. Вагонів в бік України вже більше – не п’ять, а вісім. Співвітчизники повертаються масово: жінки, діти, юнаки, чоловіки, домашні тварини. Далі, вже без затримок, назустріч Батьківщині. 

За своїми масштабами нинішня українська вимушена міграція не має аналогів в сучасній історії. За даними ООН, загальна кількість співвітчизників, які залишили межі країни, станом на 14 червня, перевищує 7,5 мільйона. З них понад 3,3 мільйона отримали в країнах ЄС статус тимчасового захисту. Найбільше українських громадян прийняли Польща, Німеччина та Чехія.

Світлана Русіна

Попередній Підпілля та навчання військових новітній зброї: Україна на шпальтах іноземних медіа

Залиште свій коментар