Військова машина володимира путіна тисне все сильніше і руйнує український бойовий дух

Після десяти днів, проведених в окопах Роботиного, Григорій готовий до відпочинку.

«Час для сексу, наркотиків і рок-н-ролу», – каже він, і його голос все ще тремтить від фронтового адреналіну.

36-річний піхотинець із 65-ї бригади щойно промарширував 7 км від своєї позиції, несучи 60 кг обладнання, антени для встановлення перешкод і великий акумуляторний блок –  життєво необхідний набір виживання для кожного, хто працює в заповненому безпілотниками небі Запорізької області. У 2023 році, під час невдалого контрнаступу України, кожний квадратний метр цієї території був предметом світових новин. Зараз росіяни відступають, і набагато менше звертають на це увагу, пише видання The Economist

«Це відбувається, – каже Григорій, його погляд зосереджений на уявній середній відстані. – Ви можете це побачити. Вони йдуть – повзуть, повзуть, намагаючись пробитися за будь-яку ціну».

Українська розвідка вважає, що росія готується до зухвалого штурму міста Запоріжжя, що за 30 км від фронту. Коли саме, ніхто не знає. Як один з трьох центрів важкої промисловості, що залишилися в країні, місто залишається критично важливим для виживання України як функціонуючої держави. Наприкінці 2022 року володимир путін оголосив всю область своєюпопри те, що контролював лише третину її території – після фіктивного референдуму, на якому жителі Запоріжжя не голосували. Впродовж двох місяців російські ракети та КАБи обстрілювали місто, знищивши 1 500 будинків. І фронтові лінії також знову загуркотіли. Український речник попереджає, що незабаром 130 000 російських військових можуть бути кинуті в бій.

Не всі військові впевнені, що напад неминучий. Полковник Олексій Хільченко, командир бригади швидкого реагування «Спартан», яка нещодавно була дислокована в Запоріжжя, каже, що росія зайнята в іншому місці. Він стверджує, що росіяни планували відправити дві дивізії (20 000 – 30 000 військових) для початкового штурму, але половину довелося перекинути в Курську область для посилення контрнаступу проти українського вторгнення там. «Лемберг», командир батальйону із 118-ї бригади, що тримає південно-західну оборону Запорізької області, погоджується з цим:

«Вони ще не готові вдарити, але коли будуть готові, перший удар буде найважчим».

Але Україна не ризикує. Нові укріплення будуються кільцями, що розходяться радіально від обласного центру. Робота ведеться ретельно – мінні поля, інженерні перешкоди, споруди, зроблені з бетону та заліза – на відміну від більш хаотичної картини в сусідній Донецькій області, де досі точаться найзапекліші бої. Там росія просувається швидше, ніж будь-коли з перших днів вторгнення. Загартовані грубими помилками 2022 року, російські командири розробили формулу, яка працює: дрони, радіоелектронна боротьба, керовані авіаційні бомби, безжальне командування та хвилі одноразової піхоти. Вони б’ють по Україні там, де вона найслабша, перерізаючи лінії постачання і оточуючи цілі, а не наносячи удари в лоб, як колись. Це нелегко – вони втрачають до 1500 військовослужбовців щодня під час наступу, який триває вже рік. Але вони набирають більше, ніж втрачають.

«У них ніколи не буде проблем з живою силою, – каже полковник Хільченко. – Вони заганяють людей в борги, в кредити і змушують їх воювати за них. Вони не збираються зупинятися».

Проблеми України тим часом поглиблюються, переважно – через кадрові питання. В армії вже давно не вистачає охочих призовників, а мобілізаційна кампанія провалюється, набравши заледве дві третини від запланованого обсягу. Високопоставлений український чиновник каже, що він стурбований тим, що до весни ситуація може стати незворотною. Ще більшою проблемою є якість новобранців. «Форест», командир батальйону 65-ї бригади, каже, що люди, яких надсилають зі штабу армії, здебільшого занадто старі або невмотивовані, щоб бути корисними. Усі вони, окрім небагатьох, старші за 45 років.

«Мені відправляють чоловіків, яким за 50, з довідками від лікарів, де говориться про те, що вони занадто хворі, щоб служити, – каже він. – Часом мені здається, що я керую дитячим садком, а не бойовим підрозділом».

Відвідування полігону бригади підкреслює тезу командира. Новобранці перебувають тут для злагодження, офіційного введення до складу своїх підрозділів. Це завершальний етап підготовки перед тим, як за кілька днів вони вирушать на фронт. Наймолодший з новобранців Григорій, 51-річний колишній заробітчанин з центральної Полтавщини. Золотозубий, з рум’яним обличчям, він косоочить крізь окуляри з лінзами +9, а його погано припасований бронежилет розстібається на короткому кремезному тілі. Григорій зізнається, що був здивований, як ніхто інший, коли його призвали на службу; він не очікував, що офіцери мобілізують когось, хто наполовину сліпий. Не дивно, що йому важко даються фізичні навантаження: ходити в бронежилеті досить важко. Але він звик поводитися зі зброєю.

«Стріляти може будь-хто, – каже він. – А от влучати в ціль я не дуже добре вмію».

Ситуація на лінії фронту, за загальним визнанням, є такою ж скадною, як і будь-коли з перших днів війни, і багато хто побоюється, що незабаром може бути неминучим значний відступ українських військ. Наразі загроза, що насувається, змушує військових у Запоріжжі бути зосередженими. Вони кажуть, що пам’ятають звірства, які послідували за російським наступом і окупацією. Досвід опору все ще чогось вартий. Якою б слабкою не була Україна, росію можна побити, стверджує Форест. Докази? Засідка в лютому, коли його батальйон самотужки знищив механізовану колону з двох десятків російських машин:

«Тих, хто кричить, що нам гаплик, я запитую: А коли Україні не був гаплик?»

Але системна слабкість України явно позначається на моральному дусі її бійців на передовій. Не маючи жодної надії на ротацію чи демобілізацію, деякі з колись найвідданіших бійців тепер задаються питанням, чи може припинення вогню бути єдиним виходом.

«Чечен», офіцер бригади, який керує тренуванням нових солдатів, каже, що він, як і раніше, сповнений рішучості боротися до кінця:

«Здача територій цим огидним людям не гарантує, що це припиниться».

Але він визнає, що менше солдатів, ніж будь-коли, поділють його рішучість:

«Вже навіть не 50 на 50, а 30 на 70».

Лемберг описує ситуацію ще суворіше:

«У 2022 році я був готовий розірвати росіян зубами. У 2023 році мені просто потрібен був відпочинок. Цього року мені майже наплювати».

Підготувала Валентина Повзун