The Times у своєму матеріалі «‘It’s been one of the happiest years’: Homes for Ukraine scheme 18 months on» розповідає про програму “Житло для України”, в рамках якої британські родини відчинили свої двері для українців, які були змушені тікати з охопленої війною України. Усі родини, про які розповідається підтвердили те, що вони б знову зробили саме так, а ще частина сподівається, що якби їм була потрібна теж подібна допомога, то їм би також хтось допоміг.

Британські господарі хотіли б, щоб українські гості залишились

Переїзд до Англії з охопленої війною України дав Саші поштовх до навчання, щоб одного дня він зміг повернутися для відновлення економіки своєї країни. Це, а також любов до футбольного клубу «Coventry City» та соуси.

Саша залишив свою сім’ю в Києві у віці 17 років і є одним із понад 150 тисяч українців, яких британські родини прийняли у рамках програми “Житло для України”.

Через півтора року після того, як перші біженці прибули до Великобританії, цифри показують, що багато британських господарів хотіли б, щоб їхні українські гості залишилися.

Саша приїхав до Челтнема в червні минулого року після того, як анонімна британська супермодель запропонувала оплатити його переліт до Британії. Лора Девіс, вчителька на пенсії, та її чоловік Ерік, клінічний психолог, відчули необхідність відкриття свого дому для людей, які тікають від російських атак.

“Чесно кажучи, це нагадало нам евакуацію під час Другої світової війни, – сказала вона. – Саша був справжньою радістю в нашому житті“. Подружжя, яке має дорослих дітей, стало прийомними батьками Саші минулого року.

Він познайомив їх з українськими танцями, а вони відкрили йому нові смаки.

“Він просто обожнює англійську їжу, а від пудингу просто збожеволів. Можете собі уявити, як можна познайомити з підливою та заварним кремом того, хто ніколи їх не куштував? Що ж, тепер вони у нас є у всьому“, – каже Лаура, 58 років.

Саша пішов до школи через десять днів після прибуття в Челтенем і зараз навчається останній рік шостого класу, вивчаючи математику, економіку та бізнес. Він сподівається вступити до університету у Великобританії і зробити кар’єру в сфері фінансів.

“Я засмучуюсь, коли чую новини з України, але я знаю, що не можу нічого змінити, – каже він. – Єдине, що я можу зробити, то це стати успішним, а потім повернутися в Україну та допомогти розбудовувати її економіку“.

Завдяки Еріку він вболіває за Coventry City і регулярно відвідує матчі – і є фанатом британських пабів. “Лора та Ерік такі чудові люди, вони допомогли мені в усьому“, – каже Саша. “Напевно, для них було ризиковано приймати мене у себе, але ми так добре ладнаємо. Я хотів би зробити те ж саме [для когось іншого]“.

Пройшовши через процес прийомної сім’ї з Сашею, сім’я Девіс хотіла би продовжувати допомагати людям у себе вдома.

“Це був один з найщасливіших років у нашому житті. Нам дуже пощастило. Насправді“, – каже Лаура.

Міцні стосунки зі своїми гостями

Нові дані Управління національної статистики показують, що 51% господарів, які беруть участь у програмі “Житло для України”, планують надавати житло впродовж 18 місяців або довше, і більшість з них (67 %) сказали, що це пов’язано з тим, що вони побудували міцні стосунки зі своїми гостями. Ще 60 % сказали, що розглянули б можливість приймати у себе людей з інших країн, якщо в майбутньому виникне криза біженців.

У червні минулого року в селі Іст Хотлі, що у Східному Сассексі, Рос та Алан Вілкінсони відкрили свій дім для Аліни Шестопал, її маленького сина Дениса та її матері Наталії.

До сім’ї, яка втекла зі свого села під Києвом, згодом приєднався батько Аліни, 56-річний Юрій, який був звільнений від участі в бойових діях через поранення.

“Коли почалася війна, вона зруйнувала наші плани на життя. Ніхто не знав, куди влучить наступна ракета, – розповідає Аліна. – Але коли ми прибули до Англії, нас зустріла прекрасна сім’я Алана та Розалінди. Вони оточили нас турботою і щоденною допомогою. Тому ми легко адаптувалися в новій країні“.

З допомогою Роз Аліна влаштувалася на кухню місцевого будинку для людей похилого віку, а потім її підвищили до кухаря – попри те, що вона не розмовляла англійською. Це дозволило їй зараз орендувати будинок з трьома спальнями для всієї родини в селі, що, за її словами, приносить їм “радість від нового кроку в нашому житті“.

Щотижня її англійська покращується завдяки вчителю-волонтеру.

Аліна розповідає:

“Це гарне село з неймовірними людьми. Ми безмежно вдячні програмі “Житло для України”, яка подарувала нам новий дім, чудових друзів, мир і мирне небо над нашою головою“.

За словами Роз, кадри, що надходили з України, зокрема, з розбомбленого пологового будинку, викликали у неї бажання допомагати людям, які тікають.

“Я завжди подорожувала і відчувала таку доброту з боку людей і хотіла відплатити їм тим же. Все, що відбувається навколо, те повертається“, – каже вона. 

Вона сподівається, що колись у майбутньому знову буде приймати гостей.

З Одеси до Лондона

43-річна Ольга Скрипкіна та її 16-річний син Міша переїхали з Одеси до Лондона у травні минулого року. “Це було важке рішення, але я не могла позбавити сина шансу на майбутнє“, – каже вона. Вони переїхали до Беатрікс Пейн та її чоловіка Пола в їхній таунхаус в Іслінгтоні, північний Лондон.

Ольга, репетиторка з математики, описує, що відчувала себе “підлітком, якого дуже любили і про якого піклувалися” в перші кілька тижнів, коли вона звикала до “життя з незнайомцями, з іншою культурою“. Вона додає:

“Вони завжди були добрими, завжди терплячими, завжди підтримували. У них є почуття гумору і ми дуже добре сміялися“.

53-річна Беатрікс сказала, що рішення приєднатися до програми “Житло для України” було “простим” з “людської точки зору“. Вона додала:

“Якби ми опинилися в такому ж становищі, хотілося б вірити, що хтось інший прийняв би нас до себе“.

Зараз Ольга і Міша живуть у “маленькій і затишній” орендованій квартирі в Харінгей, на півночі Лондона, і залишаються друзями зі своєю приймаючою родиною.  Міша навчається в Королівській математичній школі для особливо обдарованих учнів і зараз він “найщасливіший у своєму житті“, – каже його мати.

Ольга зараз працює над своєю англійською мовою, щоб продовжувати займатися репетиторством.

“Мені знадобився рік, щоб перестати плакати за моїм домом. Але нам пощастило. Я дуже вдячна Великобританії за те, що вона дала нам шанс мати мирне майбутнє для наших дітей“, – каже вона.

Спонсорська благодійна організація Reset допомагає підбирати українським сім’ям британських господарів. Емма Гаррісон, директор зі стратегії групи, зазначила:

“Наша команда з підбору сімей невтомно працює над тим, щоб люди були розміщені у відповідних господарів, а громади по всій країні об’єдналися, щоб допомогти своїм новим гостям і сусідам інтегруватися.

“Відгуки, які ми найчастіше отримуємо від господарів, свідчать про те, що це був досвід, який змінив їхнє життя і який багато хто повторив би знову“.

Підготували Альона Береза, Валентина Повзун