The Economist у своєму матеріалі «Grief camps» help Ukrainian children face the loss of parents» розповідає про «табори скорботи», які організували небайдужі українські філантропи, що перейнялися долями українських дітей, які під час окупації або на лінії фронту втратили одного чи обох з батьків.

Табори скорботи

Юрій Нечипоренко майже не бачив солдата, який убив його батька: лише очі та ніс крізь балаклаву. Батько Руслан, 47 років, і син Юрій, якому тоді було 15 років, їхали на велосипедах вулицею Тарасівською в Бучі, щоб перевірити чутки про те, що в місто прибула гуманітарна допомога. Солдат зупинив їх і запитав, що вони роблять. Піднявши руки вгору, щоб показати, що у них немає зброї, вони намагалися пояснити все, але він почав стріляти. Руслан упав на землю. Юрій, якому прострелили руку, теж упав. Ще дві кулі зачепили його потилицю, пройшовши крізь капюшон. Хлопчик притиснувся до землі, прикидаючись мертвим, а кров його вмираючого батька стікала по його тілу. Він побіг, коли побачив, що солдат пішов.

Юрія досі мучить той сірий зимовий день, 20 місяців тому. По всій Україні десятки тисяч таких дітей, як він, переживають у жахливих обставинах втрату батьків. Точне число тримається в таємниці, оскільки воно співвідноситься з кількістю загиблих солдат у бойових діях. Але травма кидає руйнівну тінь.

“Страшно подумати, як виглядатиме наступне покоління“, – каже Оксана Лебедєва, бізнесвумен, яка стала філантропом, що організувала “табори скорботи”, які допомогли реабілітувати понад 300 українських дітей.

Пані Лебедєва, яка надихнулася допомагати, коли побачила інтерв’ю Юрія, яке він давав минулого року, каже, що масштаб проблеми означає, що Україна повинна придумати власні рішення. Не існує готової формули чи міжнародного протоколу. Її “табори скорботи” адаптують ідеї з конфліктів по всьому світу. Вона зупинилася на тритижневій резидентній програмі, яка проводиться щомісяця в Луцьку, невеликому місті на заході України. Тут проводяться щоденні індивідуальні та групові психотерапевтичні заняття, а також є арттерапія, каністерапія, театр і спорт. Дітей заохочують плакати й проявляти емоції, чого вони, можливо, не можуть робити вдома. Деякі прибувають надто травмовані, щоб говорити. Але якщо психологи попрацюють з ними, то прогрес може бути швидким.

Біль не дає спокою

Трьох тижнів рідко буває достатньо. Навіть на останніх етапах перебування в таборі, який The Economist відвідали на початку жовтня, біль був не далеко. Війна проявляється скрізь – у грі, малюнках, сльозах і перепадах настрою. Майже всі діти лягають спати зі світлом, каже пані Лебедєва, боячись темряви. Деякі з них зганяють свою злість на боксерській груші, яку вони називають “путін” і яку організатори замінюють кожні три тижні, коли попередня розбита вщент. Інші ліплять з пластиліну Play-Doh фігурки без кінцівок і голів.

Владик, тендітний шестирічний хлопчик, чиє змучене обличчя на могилі матері в Бучі минулого року потрапило на перші шпальти міжнародних видань, провів одне з терапевтичних занять, малюючи “путіна”. На малюнку зображені різні криваві форми тортур.

“Я його вб’ю“, – каже він усім.

11-річний брат Владика, Вова, намалював когось, хто ховається за усміхненою маскою, захлинаючись у сльозах. Вова є прикладом однієї з історій успіху табору. Після прибуття у шоковому стані, він тепер може згадати про трагічну смерть своєї матері: вона замерзла на смерть у підземному сховищі під час російської окупації у віці 34 років. Він розповідає про її поховання, “чоловіка з хрестом“, який проводив обряд, ексгумацію та поїздку до моргу з сотнями інших трупів. Його брат справляється з цим гірше. Владик пошепки пояснює, чому він продовжує приносити монети на могилу матері:

“Вони знадобляться їй, щоб купити щось на небі. Наприклад, морозиво“.

Втрата батьків та жага помсти

Оскільки війна володимира путіна триває, все більше дітей з родин військових відвідують табори. Софія, десятирічна дівчинка з Хмельницького, що на заході країни, все ще оплакує смерть свого батька у травні 2022 року. Коли він пішов на фронт, то сказав їй, що збирається “тренувати футбольну команду“. Тепер вона боїться випускати з поля зору свою маму, військову медикиню. Деякі діти втратили обох батьків. Саша, 14 років, втратила маму, коли росіяни випустили ракету по станції Краматорськ у квітні 2022 року. Її батько пішов воювати й загинув через пів року.

Юрій, якому зараз 16 років, один із найстарших у таборі. Він каже, що молодшим дітям важче переживати те, що вони відчувають:

“У них ще не розвинулася належним чином психіка чи щось інше“.

Впродовж кількох місяців після вбивства батька Юрія поглинала жага помсти. Він розшукав вбивцю за базою даних української спецслужби, впізнавши його ніс і очі, і залишив повідомлення на своїй сторінці в соціальній мережі: “Ти вбив мого тата, але не дістав мене“. Солдат відповів словесним еквівалентом знизування плечима. В епоху інтернету горюючі діти часто знаходяться лише в одному кліці від того, щоб поговорити з убивцями батьків або побачити фотографію їхнього трупа.

Юрій каже, що терапія допомогла пом’якшити його гнів. Тепер він відчуває сильне бажання допомагати тим, хто його оточує. Але найближчі йому люди не ризикують. Пані Лебедєва влаштувала на навчання його до престижного коледжу в Нью-Йорку, де він зможе побачити спосіб життя, який не пов’язаний з війною.

“Ми переживаємо, що його бажання помсти штовхне його на лінію фронту“, – каже пані Лебедєва. “Його мати сказала мені, що не витримає ще одного похорону“.

Підготували Альона Береза, Валентина Повзун