“Орк” Нікіта, стій перед ліхтарем!… А потім у Варвари стрічка випадає – розповзається червоним, як кров!… Переселенці, несіть стільці і починайте дуже по-діловому знову будувати дім…”, – чоловік в одних шкарпетках бігає театральною сценою та безперервно віддає команди в мікрофон. Йому треба поєднати роботу усіх учасників вистави: переселенців, вокалістів, акторів молодіжного театру, освітлювача, звукорежисера. 

Вже п’ять років поспіль 20 лютого у Хмельницькому показують театралізоване дійство, пов’язане з подіями російсько-української війни та подіями на Майдані, які їм передували. Винятком через карантин став лише 2021-ий. 

Героями першої вистави – “Монологи війни” – стали учасники АТО (ООС). Другої – “Монологи війни: жінки” – військова, дві волонтерки, сестра і вдова загиблих на війні бійців. У третю виставу – “Діалоги Майдану” – залучили учасників подій на Майдані, у четверту – “Ми – нація. Ми – сила. Ми – народ” – акторів молодіжного театру “Безмеж”. У 2024 році дійство присвятили переселенцям, які через війну змушені були залишити рідні міста й переїхати до Хмельницького. Самі ж переселенці і беруть у ньому участь. Над виставою працюють режисер постановник Володимир Павловський та режисерка, яка працює з акторами, Наталія Паляниця. Наша журналістка побувала на генеральній репетиції та поспілкувалася з учасниками та авторами дійства. 

Випускниця-2022

Сценою граційно рухається дівчина. В її руках стрічка, яка в певний момент перетворюється на цівку крові. Це 18-річна Варвара Гоменюк-Дорошенкова. У рідному місті дівчина встигла стати кандидаткою спорту з художньої гімнастики. Зранку 24 лютого дівчина прокинулася від звуку вибухів. У той же день Варвара, батьки, її брат та сестра виїхали з міста, захопивши лише найнеобхідніше – про це харків’янка розповідає зі сцени.

“З-поміж іншого я поклала у наплічник іграшкового зайчика, якого подарувала мама, коли мені виповнився рік. О сьомій ранку ми вирушили до Полтави. Там перебували тиждень. Мама й тато хвилювалися, що окупанти дійдуть і туди. Тому ми виїхали у Хмельницький, де мешкають батьки тата”, – каже харків’янка.  

У 2022-му році Варвара мала закінчити школу, готувалася до ЗНО та до випускного балу. За чотири дні до початку великої війни їй пошили святкову сукню, в якій влітку вона мріяла зустрічати схід сонця. 4 квітня 2022 року росіяни розбомбили школу, де навчалася дівчина. 

“Але наша з однокласниками мрія про випускний бал була настільки сильною, що ми все ж вирішили зустрітися влітку 2022 року в Полтаві. Нас було лише п’ятеро. Ми купили стрічки  із написом “Випускник – 2022”. Нам організували випускне відео та фото. Тепер я маю пам’ять про свій випускний і офіційну дату – 15 червня 2022 року”, – каже Варвара. 

Ключі від дому, якого більше нема 

Антон Білай навіть на репетиції – у діловому костюмі. Він – керівник та викладач маріупольського будівельного фахового коледжу. Відчутні ознаки війни, що насувається, чоловік помітив за тиждень до 24 лютого. Тоді, за його словами, з місцевих крамниць почала зникати продукція відомих брендів побутової техніки. Після повномасштабного вторгнення Антон відпустив всіх викладачів та студентів, сам же ще три дні ходив на роботу – виніс особові справи студентів та трудові книжки працівників. З міста разом з родичами викладач виїхав 15 березня.

“Навкруги була моторошна картина: над нами постійно кружляв російський літак, на дорогах – кілометрові корки, гори розбитої техніки і найжахливіше – трупи людей…  Ми проїжджали численні блокпости. І “орки”, і “денеерівці” у фуфайках з трьохстволками перевіряли наші документи, нишпорили в машині. Хвилювався, щоб вони не дізналися про мою посаду та проукраїнську позицію. Але минулося. Коли ми вже дісталися до наших військових, на українському блокпості я автоматично пішов відкривати багажник для перевірки. І тут літній чоловік мені каже : “Синку, а навіщо ти мені відкрив? Ти ж серед своїх!”. Я відвернувся і почав плакати… Що з моїм домом в Маріуполі? Його розбомбили. Я бачив відео, як екскаватором його зрівняли з землею. У мене залишилася лише зв’язка ключів від дому, якого більше немає. Я ці ключі бережу на згадку”, – розповідає Антон Білай.

25 березня 2022 року Маріупольський фаховий будівельний коледж переїхав до Хмельницького, евакуювалися п’ятеро працівників, 16 студентів з них 8 дітей-сиріт, для яких Антон є державним опікуном. Усі наразі мешкають у гуртожитку політехнічного коледжу, де для маріупольців зробили мініхостел.  

Постійне обнулення 

“А, може, ми отак всі обнімемося і почнемо гойдатися з боку в бік?”, – пропонує режисеру Ірина Хоменко, теж з Маріуполя.

Жінка жила на околиці міста з боку Волноваської траси. Її багатоповерхівка стала однією з перших мішеней для обстрілу. Через щільні обстріли два тижні Ірина з родичами не виходили на вулицю з підвалу.  Спочатку спалили усі дошки, потім грілися багаттям, воду зливали з батарей.17 березня 2022 року їй з родиною на стареньких “жигулях” вдалося полями виїхати в запорізькому напрямку. Допоки дісталися до підконтрольної Україні території, минули не менше 15 російських блокпостів.

“Телефони в нас не оглядали, бо на кожному блокпосту, щойно росіяни відкривали двері, я кричала, що в нас у машині маленькі діти, й вони захворіють від холоду. Ми всі вважали, що нас врятував сам Бог. Про те, як машина вивозила нас із пекла війни ми розповіли у Хмельницькому капелану. Він запропонував нам віддати машину на виставку, на якій вона допоможе збирати кошти на підтримку ЗСУ. Ми погодилися. А за тиждень нам зателефонували і запропонували зустрітися в дворі будинку, де ми зараз знімаємо квартиру. Там на нас чекав білий “Фіат Добло”, перев’язаний червоним бантом з купою смаколиків всередині. Ось такий несподіваний подарунок нам зробили”, – згадує Ірина.

У жінки п’ятеро дітей, двоє з яких військові. Один із синів – боєць берегової охорони – з “Азовсталі” потрапив у російський полон і досі перебуває там. А ще – шестеро онуків, двоє з яких народилися вже у Хмельницькому. Тому жінка жартує, що участь у виставі для неї – можливість трохи перезавантажитися. 

“У Хмельницькому я не працюю, бо я постійно повинна підримувати сім’ю: одних онуків забрати з садочку, інших – відправити у школу, потім відвести на гуртки. А тут, у проєкті, спілкування, розвантаження. Бабуся поїхала, всім пока!”, – жартує жінка. 

Ірина зізнається: від зміни місця проживання не відчула стресу, адже виросла в родині військового, а тому звикла постійно переїжджати – наче обнулятися. У Хмельницькому жінка не лише доглядає за онуками, а й постійно донатить для ЗСУ. 

“Ось дивишся TikTok, і сльози навертаються. Просять гроші, просять гроші…Тому коли 50 чи 100 гривень з’являються, я їх переказую для військових”, – каже Ірина. 

Прощавай, Матросе!

Наталія Корінець на репетиції у вишиванці. Вона –  вчений секретар найбільшого степового біосферного заповідника Європи “Асканія Нова”, що на Херсонщині. Там жінка була кураторкою копитних тварин – буйволів, оленів, антилоп, верблюдів. Перед від’їздом з Херсонщини Наталя попрощалася зі своїм улюбленцем – африканським буйволом на прізвисько Матрос. 

“Завжди коли я йшла від нього, він мукав навздогін – так просив, щоб я залишилася.  Перед евакуацією я також з ним попрощалася. Але не знала, коли повернуся в Асканію і чи взагалі повернуся…”, – згадує Наталія. 

Виїхати Наталія вирішила після того, як у лютому 2023 року побувала на допиті у російської поліції. Вважає, на неї поскаржився хтось з місцевих, адже вона ніколи не приховувала свою проукраїнську позицію, спілкувалася українською і часто, навіть у будні, носила вишиванку. Російські силовики влаштували в будинку Наталі обшук: забрали ноутбук, планшет, флешки й телефон. 

“Потім був допит, схиляння до співпраці, питання “Ви за Україну ілі за росію?”. Я відповіла, що сама за себе. Розуміла, що під час таких допитів головне – не бути агресивною. Мене відпустили… Декілька наших працівників перейшли на сторону окупантів. Хтось залишився працювати там, аби не залишати тварин, які потребують постійного догляду”, – каже Наталія.

На Хмельниччину, де живуть її батьки та брат, жінка діставалася декілька днів через Прибалтику. Саме у Хмельницькому вона вперше почула звук сирен повітряної тривоги та гул генераторів. Тут Наталя вирішила займатися волонтерством. Вже рік плете сітки для бійців у громадській організації “Захист” та продовжує займатися науковою діяльністю. 

“Я працюю дистанційно, контактую з різними міністерствами: екології, культури, аграрної політики.  Їздила в Німеччину. Робила доповідь в рамках проєкту “Біосферні заповідники в умовах війни”. Якось контактувала з колегами, які залишилися у заповіднику і дізналась сумну новину, що через некомпетентність нового персоналу уся група африканських буйволів загинула, залишився лише Матрос… Мій дім, як і заповідник “Асканія Нова”, поки що існують. Але я до них ставлюсь, як до втраченого…”, – зауважує жінка. 

Доброго дня, пред’явіть документи!

Юлія Лутчин з міста Пологи Запорізької області. Відколи у Хмельницькому, жінка знайшла роботу за спеціальністю – бухгалтеркою та у вільний час відвідує заняття із зумби. Згадує, що у 2022 році до останнього вважала: їхнє маленьке містечко нецікаве росіянам. Проте 2 березня Юлія зрозуміла, наскільки помилялася. 

“Ми тоді ще ходили на роботу. Спочатку було тихо, а потім о 12 дня раптом  почалися потужні вибухи. Залітає до нас голова сільради і каже: “Дівчата тікайте!”. Бомбосховищ у нас немає, і ми розбіглися хто куди. Я – додому. Зникло світло. Зв’язку не було. Ми нікуди не виходили, їли ті запаси, які були вдома. А 5 березня вулицями пішли російські БТР з літерою “Z”. І ми зрозуміли, що вони зайшли до нас”, – розповідає Юлія.

Юлія з чоловіком та двома дітьми вирішили евакуюватися на власному авто 21 березня після прильоту у сусідній будинок. Із собою захопили й кішку. А от батьки Юлії залишилися – вірили, що росіян незабаром виженуть. Перед поїздкою чоловік вирішив захопити багато цигарок. Потім саме вони допомагали задобрювати росіян на блокпостах. На останньому, дев’ятому, сім’я Юлії дізналася, що далі буде сильно замінована територія.  

“Я запитала в чоловіка: “Що то кругле лежить?”. Він сказав, що міни. Ми розгубились. Але, до нас під’їхала чорна машина і водій з неї повідомив: “Я вивожу людей вже не вперше. Їдьте за мною. Але, коли я петляю, робіть так само”.  Ми поїхали… Це було якесь жахіття: багато мін, розірваних машин. Наша кішка кричала всю дорогу. Аж ось блокпост, і нам говорять такою щирою українською мовою: “Доброго дня, пред’явіть документи. Ви звідки їдете?”. Здається, тільки тоді я прийшла до тями”, – каже жінка.  

Із Запоріжжя Юлія з доньками, невісткою та племінниками спочатку поїхали до  польського Гданська. Її ж чоловік з кицькою попрямував до Хмельницького. У Польщі ми жили у холодних дерев’яних будиночках, працювали прибиральницями під’їздів. Пробули там до літа, повернулися в Україну й стали жити у Хмельницькому. Про рідну домівку Юлія знає від батьків.  

“Тато з мамою розповіли, що наш будинок стоїть посічений кулями, зруйнована цегляна кладка. У вцілілі будинки заселились окупанти. Школи розбиті. Садочок, де я працювала, прошитий кулями наскрізь. Заводи, локомотивне депо – все розграбовано, розбомблено. Росіяни вивезли все! Територія замінована. Серце крається. Дуже сумую за батьками. Додому хочеться, страшне!” – зітхає Юлія. 

Мрія про піаніно в саду

Наталія Тищук – із Соледара на Донеччині. Там вона працювала вчителькою української мови. Окрім того, жінка – менеджерка проєктів платформи культурних ініціатив “Ізоляція”. Наталія досліджувала своє родове дерево аж до 10 коліна і знає, що всі її пращури з Донеччини співали й розмовляли українською. 

Згадує, вибухи у Соледарі почалися ще 16 лютого. Проте жінка сподівалася, що до широкомасштабної війни не дійде. Хоча тривожну валізу таки підготувала. Були в ній й аптечки з турнікетами – надавати домедичну допомогу Наталю навчив чоловік-військовий.   

24 лютого, у свій день народження, Наталія з дітьми прокинулися від звуків вибухів. Про широкомасштабне вторгнення росіян дізналися з телевізора та телеграм-каналів. За два дні разом з родинами військових на авто виїхали у Дніпро. Звідти дивом вдалося потрапити у переповнений вщент евакуаційний потяг до Коломиї на Івано-Франківщині. Чоловік же на той час залишився на Донеччині. 

“Лише, коли поїзд зрушив, усі видихнули. У вагоні настала мертва тиша. Їхати також було небезпечно. Ми бачили, як над потягом кружляли літаки, були спалахи. У ці моменти ми накривали дітей ковдрами, щоб хоч якось захистити. Пам’ятаю, потяг зупинився в Білій Церкві, натовпи людей просилися у вагон. Але його не відкрили, бо вже не було місця”, – згадує жінка. 

В Коломиї Наталія з донькою та сином прожила півтора року. Там діти, за словами жінки, підтягнули свою розмовну українську та закохалися в неї ще більше. Донька, яка займається грі на фортепіано, розучила “Щедрика” й дуже пишається цим. Після того, як чоловіка перевели служити на Хмельниччину, родина переїхала ближче до нього і від серпня 2023 року живе у Хмельницькому. Соледар же тим часом вже рік під окупацією, а будинок Наталі спалений окупантами. Проте жінка все одно мріє про повернення туди і про те, що після цього неодмінно відвідає хату у селі Різниківка Бахмутського району. 

“Там мій родинний дім, а біля нього сад. Його садили разом чотири покоління: бабуся з дідусем, мама, я, діти. Я мрію про те, що коли ми повернемося туди, відбудуємося, поставимо піаніно в саду і, під акомпанемент доньки, усією родиною заспіваємо “Ніч яка місячна”… ”, – мріє Наталія. 

Об’єднати всіх! 

Працювати не з професійними акторами, а з безпосередніми учасниками трагічних подій – свідомий вибір режисера-постановника. За словами Володимира Павловського, ці люди нічого не грають.

“Вони все прожили самі, а тому дуже органічні, бо йдуть лінією думок, а не слова. Професійні актори не змогли би так втілити”, – переконаний режисер.  

У виставі присутні алегоричні образи: України, яка потерпає від російської навали, образ зло ж уособлює персонаж “орк”, накритий сіткою та знеособлений. Його грає актор молодіжного аматорського театру “Безмеж” Микита. 

“Орк – проходить через усі виставу лейтмотивом. Це алегоричний образ зла, адже така стилістика дійства. У виставі також застосована дійова сценографія – стільці та умовний дім, який спочатку руйнує орк, а потім відбудовують переселенці. Основна ідея вистави – закликати  всіх українців до об’єднання. Це дійство не просто про те, що ми когось жаліємо. А про те, що ми разом!” – переконаний режисер. 

У театралізованому дійстві також беруть участь хмельницькі музиканти й вокалісти. Зокрема, фронтменти гуртів “Чумацький шлях”  та “Моторрола” Сергій Строян та Сергій Присяжний, вокалісти академічного муніципального естрадно-духового оркестру. Прем’єра вистави – 20 лютого, о 16 годині в обласному музично драматичному театрі ім. Михайла Старицького. Вхід – вільний. 

Підготувала Світлана Русіна