Від “розкольників” до володарів Томосу – такий шлях здолала незалежна від москви українська православна юрисдикція. Після отримання дозволу на автокефалію від Вселенського патріарха три роки тому помісна церква не лише укріпила своє положення серед інших православних церков світу, а й стала збільшувати власну паству. Отримання Томосу перетворило її на єдину легітимну православну церкву на території України. Втім, продовжує працювати і УПЦ, яка єдиною легітимною якраз вважає себе. Це породжувало конфлікти і раніше, на фоні ж війни таке протистояння взагалі виглядає доволі трагічним.
Наразі на Хмельниччині налічується понад 300 парафій ПЦУ, де служать близько 200 священнослужителів цієї конфесії. У Православної церкви України поки майже нема монастирів, а на мапі області й досі є громади без храмів ПЦУ.
За три роки після революційних для українського православ’я подій перед ПЦУ досі стоїть питання побудови стосунків з іншою православною церквою України – УПЦ. Особливо охолонули і без того нетеплі взаємовідносини двох структур після початку повномасштабного російського вторгнення. Збільшення парафіян в ПЦУ відбувається переважно за рахунок вірян ще донедавна офіційно підпорядкованої Російській православній церкві УПЦ. Цей процес не розпочався зараз, але його друга хвиля пов’язана саме з початком російського вторгнення – протягом березня-травня 2022 року на Хмельниччині десятки релігійних громад вирішили розірвати стосунки з підконтрольною росії церкві.
Чи не призупиниться цей великий перехід після рішення синоду 27 травня, в якому УПЦ заявила про свою повну незалежність, та як у помісній церкві збираються “розрулювати” напругу – про це говоримо з настоятелем парафії Всіх Святих м. Хмельницького протоієреєм Миколаєм Катричем.
“Русскій мір” та його метастази
На початку 2019 року після надання ПЦУ Томосу про автокефалію Вселенським патріархом почався активний процес переходу громад УПЦ в ПЦУ. Але потім він призупинився. З чим ви це пов’язуєте?
Це історичний процес, рух якого можна порівняти з фізичним: тече річка, на її шляху стоїть дамба, і якщо засув привідкрити, то спочатку буде активна хвиля йти, а потім вона дещо слабшає, лишається маленький струмок, та до нуля не зійде. Тому хвиля переходів не зупинилася цілком, а лише зменшила свою інтенсивність.
Що, на вашу думку, охолодило парафіян: якісь релігійні процеси, чи юридичні складнощі?
І те, й інше. Всі активні прихильники переходу в ПЦУ, перейшли відразу. Менш активні – пізніше. Особливо це стосується священиків. Були такі, які самі піднімали питання перед паствою, інші – разом з парафіянами одночасно, були й ті, кого змушували віряни, а також й такі, які зовсім відмовилися. У більшості випадків громади перейшли без священиків. Які причини? Можливо, природній людський консерватизм – мовляв, “ой, я так звик, а як буде далі – не знаю…”. А ще страх – “мене покарають, накладуть санкції, заборони”. Також подекуди має значення мотивація певного матеріального зиску – “мені тут було добре, я тут, кажучи світською мовою, заробляв; а якщо перейду, як же ж буду сім’ю годувати?”. Також впливає ідеологічна заангажованість: коли в людини в голові сидить “русскій мір”, пустив там метастази, нищить її. Вона далі хоче перебувати в цьому ж руслі, але зовнішні фактори кажуть: “русскій мір” закінчився, в нього нема майбутнього. Проте людина цього ще не розуміє.
Храм – не власність настоятеля
Чи багато було проблем з майном? Наприклад, коли громада переходить в ПЦУ, а на майно заявляє права священнослужитель чи хтось інший.
Почнемо із земельної ділянки, яка надається державою у безкоштовне користування громаді. Це майно не може належати ані церкві, ані жодним іншим юридичним або фізичним особам на правах приватної власності. Тобто земля з відповідним кадастровим номером закріплюється за парафією – певною кількістю засновників або членів релігійної громади; але відчужити вони ділянку не можуть. Що стосується культової будівлі, то вона може перебувати тільки у власності релігійної громади (за винятком випадків, коли вона є історичною пам’яткою та належить державі). А якщо хтось приватизував церковне майно, то це вже, очевидно, відбулося зловживання тими конкретними людьми при змові із окремими посадовцями, які пішли на компроміси із совістю та порушили законодавство. Звісно, це вже питання до прокуратури та суду.
Наприклад, громада в мікрорайоні Лезневе виявила бажання перейти в ПЦУ. Але проти цього заперечує місцевий настоятель. Ймовірно, може виникнути ситуація, коли священник не допускатиме парафіян у храм…
Юрисдикція парафії (громади) поширюється на весь населений пункт, де вона зареєстрована. Лезневе – це межі Хмельницького, тому право участі в загальних зборах щодо будь-яких релігійних питань мають всі мешканці обласного центру. Але є священик, його прихильники, які перешкоджають, щоб ця більшість реалізувала своє рішення. Після прийняття на зборах певного рішення відбувається процес юридичного оформлення та перереєстрації документації, зокрема – про зміну юрисдикції; оформляється новий статут, призначається новий настоятель. Згодом нова юридична особа вступає в права. А функція судових виконавців (якщо був суд) чи поліції – запобігти перешкоджанню доступу членів законної релігійної громади до будівлі та допомогти уникнути тривалого конфлікту.
Чи можуть бути ризики в тому, що уповноваженою особою певної релігійної громади фігурує настоятель храму?
Кожен настоятель має на це право, однак зазвичай юридично йому належать в основному представницькі функції, також право підпису, право здійснювати керівництво парафією в періоди між скликанням загальних зборів (це найвищий орган влади в громаді), а також право ініціювати парафіяльні збори. Але він має право лише одного голосу, та, як і всі, керується статутом і підкоряється рішенню зборів. Також і обов’язків у настоятеля, порівняно із іншими особами, більше. Але це не применшує і не збільшує його духовної влади над довіреною йому паствою. Отже, розуміємо, що ризики таки є, але багато залежить від того, наскільки чітко прописана в статуті та реалізована на практиці схема противаг і контролю за можливими зловживаннями у конкретній громаді.
Якщо священник все ж переходить, як він “вмонтовується” у нову конфесію?
Якщо він перебуває в «симфонії» з паствою, то залишається керувати тією ж парафією. Хіба що він сам цього не захоче. Але 99% з тих, які переходять, залишаються на своїх місцях, і їхній духовний сан та повноваження ніхто не заперечує. Буває таке, що люди кажуть: “Ми перейдемо, але поміняйте нам батюшку”, тобто саме громада не вдоволена. Є таке, що сам священник переходить до ПЦУ, а громада – ні.
Кого призначають замість священника, який вирішив не переходити в ПЦУ?
Зазвичай священники мають по декілька сільських парафій. Бо якщо, скажімо, в селі 300 мешканців, то з них, як правило, активних вірян десята частина. А священник має годуватися, як каже Святе Письмо, від престолу, тобто з пожертв своїх парафіян. Для прикладу, на свято храм відвідали 30 вірян. Хтось приніс пожертву коштами, хтось харчами. Якщо ж у настоятеля велика сім’я, то часто буває так, що, здійснюючи служіння на одній парафії і не маючи змоги займатися власним господарством чи іншою роботою, йому виживати досить складно. Коли ж відбуваються згадані переходи парафій, то священик, який опікувався одною або кількома парафіями, тепер служитиме іще на одній. І доїжджати доводиться зазвичай недалеко, завдяки своєрідній кущовій структурі парафій у системі благочинь, що належать до єдиної єпархії.
Село – флагман переходів
Чим можна пояснити те, що в селах процес переходу активніший, ніж в містах?
Якраз розмитістю членства у релігійній громаді. Сільську церкву будували зазвичай 90 чи 95% населення села і всі вони позиціонують себе членами цієї громади. Якщо навіть священик противиться зміні юрисдикції, то вони більшістю голосів приймають рішення, яке вважають правильним. У місті немає фіксованого членства у громаді. Якби так було, то священик чи хтось із парафіяльної ради був би змушений вести журнал обліку парафіян. От, наприклад, ви ходите до храму і періодично долучаєтесь до Таїнств, або хоча б раз на рік йдете туди освячувати пасхальний кошик, або з метою вдоволення будь-яких інших своїх релігійних потреб, то тоді і вас записали б як члена громади та, можливо, зафіксували б ваші паспортні дані. А ви погодилися і сказали б: “Гаразд, я платитиму парафіяльні внески на утримання, комунальні послуги, або так звану десятину”. Так є в деяких закордонних церквах або в структурах інших християнських конфесій чи деномінацій. Така форма фіксованого членства передбачена також для нас українським законодавством. Звісно, є можливість і зворотного процесу – припинення членства – «розцерковлення».
Що ж стосується фіксованого членства, то його обліковувати можливо, хоч і дещо складно; втім, нам здається, що церковне життя не повинно бути обтяжене жодними бюрократичними моментами. Однак, на мою думку, якби велися відповідні реєстри членів громад, тоді проблем із реалізацією переходів у іншу церкву не було б. А тепер відбувається так: приходить, припустимо, умовний пан Степан чи Василь на збори, а священник каже: “Я тебе не знаю, ти в церкву не ходив, а тому не можеш брати участі в голосуванні”. Проте це не аргумент, бо тоді треба або міняти законодавство, або вести облік. Отже, очевидно, що не може бути міський храм закріплений за десятьма прихильниками того чи іншого священика, адже належить всій, чисельнішій громаді.
Є такі територіальні громади Хмельниччини, які для ПЦУ можна назвати білими плямами?
Це Віньковецька, Дунаєвецька, Красилівська, Летичівська та Деражнянська – там переважно Московський патріархат стоїть на твердих позиціях.
В ПЦУ є монастирі?
В ПЦУ є багато монастирів по Україні. На Хмельниччині ж є монастир в Сатанові. Але настоятелем там є так званий білий священник, тобто одружений, не монах. Проте знаю, що в планах нашого церковного керівництва є відкриття монастирів на теренах Хмельниччини.
Рішення синоду УПЦ: а тепер усе інакше?
Для багатьох парафіян УПЦ рішення синоду 27 травня про повну незалежність церкви – визначна подія. Чи не призупинить це знову процес переходу громад в ПЦУ?
Поки не можна робити якихось певних висновків. Але, якщо взяти за модель державу, то країни бувають: незалежні, автономії чи конфедеративні одиниці в складі державних об’єднань, і третя форма – самопроголошені, але не визнані, як Абхазія, Придністров’я, Косово (Косово – частково визнана держава на Балканах). Так само і в церкві: вона буває або автокефальна, тобто самокерована, або ж у складі іншої церкви – автономна чи повністю залежна.
В УПЦ кажуть, що вони незалежні і самостійні в керуванні, але про автокефалію ніби не йдеться. Отже, ми є свідками самопроголошення такої собі гібридної форми церковної організації. Можна здогадатись, що ця двоякість статусу обумовлена бажанням, з одного боку, вберегтися від гніву свого московського начальства, а з іншого – запобігти звинуваченням у колаборанстві з боку українського суспільства. Проголошення автокефалії в їхніх умовах (якщо це можливо) мало б виглядати геть інакше – відповідно до канонічної практики, що склалася сьогодні: коли церква стає автокефальною, то вона насамперед має отримати документ про це – Томос від матері-церкви – Вселенського патріархату.
Як ви далі бачите взаємовідносини з громадами УПЦ в області?
Наша Православна Церква України пропонувала УПЦ вчинити кроки щодо примирення та об’єднання. І наш священний Синод, і предстоятель митрополит Епіфаній, і на місцевому рівні єпископи не раз закликали до єднання. Але, на жаль, з часу об’єднавчого Собору тільки два єпископи УПЦ перейшли: це митрополит Вінницький і Барський Симеон (Шостацький) та митрополит Переяславський і Вишневський Олександр (Драбинко). Тобто двері нашої Церкви завжди відчинені для всіх.
Чи всі три єпархії УПЦ Хмельниччини монолітні в своєму рішенні не об’єднуватися з ПЦУ, чи хтось більше готовий до комунікації?
На неофіційному рівні, в особистому спілкуванні вони по-різному поводяться, на офіційному – продовжують не визнавати ПЦУ церквою, а нас – священниками. Для прикладу, трапляється, що їхні віряни навіть не відповідають на привітання наших вірян “Христос воскрес!”.
Яка політика ПЦУ із залучення нових парафіян?
Це місіонерська діяльність: соціальне служіння (благодійництво, волонтерство, відкриття госпісів, притулків, молодіжне служіння, просвітництво, книгодрукування тощо). Багато нових можливостей відкривається при плідній співпраці церкви і держави. Та, власне, основна функція церкви – спасіння душі людини: відправа Божественної літургії (Євхаристії), Причастя. Це програма мінімум. А все решта – настільки залишиться сил, можливостей, мужності.
Світлана Русіна
