Найбільше місто Східної України розташоване тривожно близько до російського кордону. Воно вразливе до ракетних ударів, але тут панує рішучість зберегти культурне життя, а поетичний фестиваль є свідченням стійкості та креативності його мешканців.

Місто Харків, розташоване менше, ніж за 29 кілометрів від російського кордону, є парадоксальним поєднанням доглянутого та зруйнованого. Громадські скульптури обгорнуті та захищені мішками з піском, щоб уберегти їх від ракет. Квітники в парках ретельно доглянуті. Життя на вулицях на кілька рівнів тихіше, ніж можна було б очікувати від другого за величиною міста європейської країни. При цьому книгарні, кав’ярні та ресторани відкриті і стабільно працюють.

Але сліди невпинних атак росії на це прифронтове місто видно всюди. На дорогах стоять ряди іржавих колючих металевих танкових перешкод, відомих як «їжаки». Велична будівля Держпрому 1920-х років, шедевр конструктивізму та архітектурна гордість міста, сильно пошкоджена.

По всьому місту вікна, вибиті з будівель внаслідок вибухів, замінили листами ДСП. На одній з панелей у центрі міста наклеїли паперовий виріз із зображенням двох рук, що обіймають, і написом «Я люблю тебе, коханий Харків».

Культурне життя триває. Але воно значною мірою зарилося під землю: підвали театрів тепер є їхніми головними сценами; книгарні проводять свої заходи в підземеллях. Харківський художник-візуаліст, Костянтин Зоркін, створив влучну метафору для атмосфери цього підземного світу. У серії своїх робіт він уявляє Харків під час війни як самотній корабель у бурхливому морі, а його мешканці, у відносній безпеці, туляться один до одного в трюмі судна.

Населення міста зараз складається з тих, хто переїхав сюди з ще більш небезпечних місць; і тих, хто залишився у своєму місті, бо мусив або не хотів, щоб міське життя Харкова загинуло.

Таке бажання залишитися передбачає особисте примирення з близькістю смерті. У Харкові мало засобів протиповітряної оборони, а росія – дуже близько. До того часу, як лунає сигнал повітряної тривоги, часто ракети вже падають.

За таких обставин щось настільки інтимне та емоційно заряджене, як поетичний фестиваль – такий, як дводенний захід у підземному приміщенні в центрі міста – набуває значення та інтенсивності, що немислимі у мирний час.

Коли найвідоміший поет, прозаїк і музикант Харкова Сергій Жадан виконує свої вірші, захоплені слухачі промовляють їх разом, очевидно знаючи їх напам’ять.

«У Харкові проживає понад мільйон людей, – каже Жадан, який зараз служить у місцевій бригаді «Хартія», між читаннями. – У них є культурні потреби. Фестиваль важливий з психологічної точки зору: вони бачать, що вони не самотні, що їх не покинули, що навколо них є багато людей, які поділяють їхні цінності, перебувають на одній хвилі».

Фестиваль, організований видавництвом Meridian Czernowitz, є першим такого роду в Харкові, хоча видавництво проводить подібні заходи в південних прифронтових містах, таких як Одеса, Миколаїв та Херсон, з 2023 року.

«Мешканці з прифронтових міст можуть піти до укриття, почуватися в безпеці та слухати поезію – і поки вони це роблять, вони не сидять вдома, дослухаючись до дронів або читаючи Facebook. Люди шукають українську ідентичність… І люди хочуть, щоб читали українську літературу. Бути тут – означає бути частиною спільноти, яка підтримує один одного», – каже організаторка фестивалю Євгенія Лопата..

Частково це пов’язано з тим, що люди спілкуються з україномовними в місті, яке роками було переважно російськомовним, додає Євгенія. Хоча багато мешканців, особливо у творчій спільноті міста, перейшли на українську мову після того, як росія розпочала вторгнення у 2022 році.

«Люди шукають українську ідентичність, багато хто прийняв важливе рішення перейти на українську мову, і люди хочуть читати українську літературу, – каже Євгенія Лопата. Ми друкуємо всі наші книги в Харкові, і ми можемо випускати наші книги тільки тому, що працівники друкарні все ще працюють. Найменше, що ми можемо зробити, це приїхати сюди та провести читання».

Однак поліграфічна промисловість у Харкові здебільшого перебуває в нестабільному становищі: у травні минулого року кілька бомб С-300 вбили сімох людей і сильно пошкодили друкарню «Фактор Друк».

Першою поетесою, яка читала свої твори на Харківському поетичному фестивалі, була Юлія Паєвська, відома військова медикиня з позивним «Тайра».

Її захопили в полон у березні 2022 року, коли Тайра надавала медичну допомогу цивільній особі в Маріуполі. Кілька місяців її утримували в полоні в росії. Вона витримала жахливі умови і тортури до звільнення в червні 2022 року.

Юлія Паєвська розповіла, що почала писати вірші в ув’язненні, беручи крихітний шматочок штукатурки і вишкрібаючи слова на стіні камери, що було заборонено.

«Це витягнуло мене з безодні», – каже вона.

Згодом Юлія не могла чітко пригадати ці фрагменти, лише почуття, які їх створили. Але після звільнення вона почала серйозно писати вірші.

«Це був спосіб залишатися людиною, зберегти свій розум, – каже вона про ті подряпини на стінах після свого читання. – Я писала, щоб пам’ятати, хто я є… У російській пенітенціарній системі все спрямовано на те, щоб ти переконався, що не можеш нічого контролювати».

Все, що вона могла контролювати, за її словами, це «своє дихання і написання віршів».

Саме життя цивільної особи описує відома кінорежисерка та поетеса Ірина Цілик, виходячи на сцену та читаючи, серед інших віршів, «Мій день» – розповідь про те, як суперечливі події – укриття від повітряної атаки, приготування сніданку для дитини, плач у душі, вибір вина в супермаркеті – незручно стискаються докупи у воєнному Києві.

Вона також говорила про зростаючу стурбованість в Україні: про те, як представники різних верств суспільства, з дуже різним досвідои війни та травми, розділені взаємним нерозумінням.

Вона розповідала аудиторії про свій досвід, коли її чоловік, письменник Артем Чех, повернувся додому з фронту в 2016 році (зараз він служить у Києві, після участі в боях за Бахмут у 2023 році).

«Це було побачення, на яке ви чекали півроку, а приходить незнайомець з опущеними плечима і скляним поглядом, бо провів 10 місяців у окопах», – розповіла вона аудиторії.

«Ви не уявляєте, як ви можете бути разом, як розмовляти і як відтворити спільний простір інтимності. Я думаю, що багато пар переживають це, а деякі, на жаль, не витримують».

Багато глядачів – більшість з них у віці від 20 до 30 років – залишалися на всю програму бесід та читань, яка тривала з обіду до 20:30. Одна з глядачів, ІТ-працівниця Олена Доля, має фаталістичний підхід до перебування в місті:

«Мої вікна та балкон цілі, – каже вона. – І мені вдома комфортніше, ніж будь-де інде».

Вона регулярно їздить до Києва, щоб насолодитися більш насиченим культурним життям:

«Мені це потрібно і я сумую за цим».

Зараз вона читає більше, ніж з дитинства.

«Це один із моїх способів зберегти здоровий глузд, і це заспокоює мене», – каже вона.

«Дуже важливо мати культуру під час війни, – каже копірайтер Арсеній Василєв, присутній в залі. – Це показує, що ти людина».

За словами його дівчини, колишньої бібліотекарки Софії Кишковарової, «фестиваль є знаком того, що Харків живий».

За словами Жадана, «Війна – це стан максимальної аномальнсті, максимальної дезінтеграції. Мені здається, що культура, понад усе, здатна якось передати ці речі, якось їх сформулювати. Через 50 чи 100 років, якщо людство виживе, якщо книги виживуть, то ми дізнаємося про цю війну насамперед через літературу».

Підготувала Валентина Повзун

Джерело: The Guardian. Автор: Шарлотта Хіггінс. Фото: Юлія Кочетова.