VERONIKA MELKOZEROVA з Києва для POLITICO підготувала матеріал «Being Ukrainian in 2024: ‘People look at me as if I’m terminally ill’». У ньому вона розповідає про стан українців, які залишились в Україні після 24 лютого, і тих, хто поїхав та про те, як між ними зростає розрив в емоційному та фізичному станах.

Вони не знають, що сказати

 У мене відчуття дежавю.  Так само як у лютому 2022 року, коли колони військ наближалися до мого міста Київ, я мала відчуття наближення апокаліпсиса. Тоді мене хвилювали росіяни. Я думала про свою неминучу смерть, про солдатів, які покладуть на мене свої руки і будуть катувати лише тому, що я українка.

Цього разу відчуття, що ми тонемо, приходить із Заходу. Наші союзники, які обіцяли підтримувати нас стільки, скільки буде потрібно, мають інші проблеми. У той час як росія володимира путіна поповнюється зброєю з північної кореї та ірану, наші партнери змушені поповнювати свої армії, допомагати Ізраїлю та палестинцям і – найбільше – боротися за владу вдома. В Україні ми залишаємося з відчуттям дедалі більшої незахищеності, розколу і побоюваннями, що незабаром можемо залишитися самі по собі.

Два роки тому, коли я сказала, що я українка, люди аплодували моїй нації. Сьогодні вони мовчать і дивляться на мене, як на невиліковно хвору. Я бачу, що їм мене шкода. Вони не знають, що сказати.

Українці у 2024 році

Якщо ви втомилися від цієї війни, то уявіть, якими мають бути виснаженими українці. В опитуванні, проведеному на початку року дослідницькою агенцією Info Sapiens, 35 % українців сказали, що почуваються щасливими, тоді як 58 % є нещасливими. У 2022 році нещасливими були лише 19 %.

Інше опитування, проведене аналітичним центром Фонду “Демократичні ініціативи”, показало, що близько 60% українців все ще дивляться з надією в майбутнє. Але тривога зростає. Українці все ще значною мірою вірять один в одного, у свою армію та в її здатність врешті-решт відбити російську атаку. Проте все менше людей вірять, що країна поверне собі території, які росія окупувала з 2022 року. 

“Українці втрачають віру, ймовірно, через тривалу війну, проблеми з постачанням зброї, конфлікти між урядом та армією, корупційні скандали тощо, – зазначила Інна Волосевич, заступниця директора Info Sapiens. – Однак більшість все одно проти того, щоб погоджуватися на будь-які вимоги путіна“.

Тиск посилює розкол у країні. Зростає напруженість між різними групами українців: тими, хто служить в армії, тими, хто залишився, але не воює, тими, хто виїхав з України, тікаючи від війни.

“Я думаю, що найбільший розкол відбувається між тими, хто поглинутий війною –  мобілізованими та їхніми родинами, людьми, які втратили своїх близьких, мешканцями прифронтових територій – і тими українцями, які все ще намагаються жити нормальним життям“, – зазначила Волосевич. 

Саме останні, додала вона, найчастіше описують себе щасливими.

“Парадоксально, але українські біженці за кордоном повідомляли про психологічні проблеми майже вдвічі частіше, ніж люди в Україні, і найчастіше вони повідомляли про почуття провини, вочевидь, перед тими, хто залишився“, – додала вона.

Ті, хто виїхав

За даними Організації Об’єднаних Націй, з початку повномасштабного вторгнення країну залишили понад 6,3 мільйона українців. Таїсія Семенова, 27-річна фахівчиня із цифрового маркетингу з України, зараз живе в Португалії. Вона виїхала з України 26 лютого, через два дні після початку війни.

У ці дні вона відчуває, що має бути обережною у своїх словах.

“Людей може сколихнути мій досвід у Португалії і я не хочу знецінювати досвід українців, які залишилися вдома та зазнають постійних атак, – сказала вона. – Люди можуть сказати: “Легко говорити щось під пальмами”, тому я часто обираю не ділитися взагалі“.

Їй було боляче, коли президент Володимир Зеленський у своєму новорічному зверненні закликав українців за кордоном повернутися – вирішити, чи є вони біженцями, чи громадянами.

“Спілкуватися стає дедалі складніше, – сказала Семенова. – Раніше ми з подругами могли годинами обговорювати плани щодо саморозвитку і те, як ми проведемо наступний рік: ми будемо круто виглядати, більше заробляти, матимемо кращі стосунки“. Тепер, коли вона розмовляє з людьми, які залишились вдома, їхніми єдиними цілями є “вижити і не зійти з розуму“.

“Мої розмови про плани на майбутнє навряд чи знайшли б слухачів“, – сказала Семенова.

Ті, хто залишився

Як українка, яка залишилася, я розумію їх скрутне становище. Це був мій вибір залишитися, оскільки я відчувала, що моя країна впаде, якщо всі ми поїдемо. Більшість з нас, 30-мільйонної нації, залишилися вдома та приєдналися до боротьби за існування нашої країни. Ми всі дорого заплатили.

Минуло два роки після повномасштабного вторгнення путіна – два роки, впродовж яких я не могла нічого планувати, не хвилюючись про можливий ракетний удар або повітряний наліт. У травні 2023 року ми в Києві спали лише тиждень, оскільки росія майже щоночі закидувала нас ракетами, намагаючись випробувати новоприбулу систему протиповітряної оборони Patriot.

Щоразу, коли я вмикаю світло чи гарячу воду у своїй квартирі, я відчуваю благословення і водночас провину. Минулої зими ми виживали в темряві та холоді блекаутів, оскільки кремль хотів заморозити нас, щоб змусити здатися.

Цієї зими у нас є електрика та гаряча вода, але іноді це здається розкішшю, на яку я не заслуговую. Українці у прифронтових містах забули про нормальний сон, гарячу воду та електрику. Щоранку хтось втрачає свій дім або своє життя. Надія все ще є, але вона повільно падає, як зерно з пшеничного сховища, знищеного російським безпілотником.

Життя стало нескінченним Днем бабака російських обстрілів, роботи, сплати податків, донатів та боротьби. Ми з усіх сил намагаємося залишатися стійкими та зберігати почуття гумору.

“Бути українцем у 2024 році – це коли ти думаєш про те, у що ти одягнений, – розповіла Міла Ярославська, волонтерка благодійного фонду “Я буду твоїм тилом”. – Якщо у вас влучить ракета, і вас витягнуть з-під завалів, мертвих чи ні, ваші фото будуть в інтернеті“.

“Як жінка, ви хочете, щоб останні фотографії вашого життя були гарними, – каже вона. “Тому щовечора я обмірковую свою піжаму. Вона має бути милою, але водночас достатньо теплою, щоб врятувати вас від обмороження взимку, коли ви будете лежати під завалами, якщо вам пощастить вижити, і чекати, поки вас відкопають рятувальники“.

Ті, хто втратив усе

Звичайно є й ті, у кого війна вже забрала дуже багато. Сергій Зейналов, український незалежний режисер, зараз живе в Києві. Але всі його мрії – про теплі піски та море Херсонщини, звідки він родом. Його рідне місто Олешки було окуповане російськими військами.

“Моя колекція книг і записів, мій кіноархів знаходиться в чужих руках, – каже Зейналов. – Я не можу поїхати на могилу батька. Моїх улюблених місць сили – щасливих місць, куди я міг би повернутися, якщо щось йтиме не за планом, – просто не існує, вони знищені“.

Зейналов залишив Олешки за тиждень до повномасштабного вторгнення. Його матері та брату пізніше вдалося втекти і приєднатися до нього в Києві. Його дідусь і бабуся провели 533 дні в окупації, покинувши свій дім після того, як він майже повінню був зруйнований після того, як російські війська підірвали Каховську дамбу влітку 2023 року.

“Майже 40 днів мої родичі сиділи на другому поверсі нашого будинку, заблокованого водою. Вони ділили одну банку їжі на двох, собаку і кота на день, – розповів Зейналов. – Каламутна вода поглинула наші життя та майно разом із сімейнми скарбами“. 

Як і багато жителів територій поблизу або за лінією фронту, Зейналов песимістично налаштований щодо повної перемоги над росією. Але він все одно вважає, що боротися варто. “Чим успішнішою та ефективнішою буде українська армія, тим більше аргументів ми матимемо під час перемовин“.

У 2022 році українці об’єдналися в один гігантський кулак нації. За перші два місяці, майже без жодної допомоги, ми показали, що готові битися з другою за чисельністю армією на землі.

Вражений нашою хоробрістю, світ відповів військовою та фінансовою допомогою, яка допомогла нам відвоювати близько 50 % території, яку росіяни захопили під час наступу. Потік допомоги, переважна підтримка вільного світу і – щонайбільше – наша єдність змусили нас думати, що ми могли перемогти. Сьогодні в це стає все важче повірити.

Підготували Альона Береза, Валентина Повзун