Ветеран і доберман: як у Хмельницькому пес із “демонічним” ім’ям допомагає повертатися до життя
“З господарями Люцика ми домовилися зустрітися в парку Франка. Чоловік з дружиною привезли його в машині. І ось я сідаю в салон, а він облизує мені шию. І в цей момент я розумію: його можна брати”, — згадує ветеран російсько-української війни Павло Молчанюк про першу зустріч із собакою на кличку Люцифер.
Пес породи доберман вже два роки живе з Павлом, змінив життя ветерана та став супроводжувати його не лише на дозвіллі, а й під час роботи у реабілітаційних закладах.
Павло взяв Люцифера вже не цуценям — у момент, коли після повернення з фронту шукав тепла та безумовної любові. Зрештою знайшов і те й інше. Ба більше: Люцифер ще й став допомагати військовим та їхнім родичам.
Коли я почув, що собаці вже чотири, трохи захвилювався
“Ану, синок, іди сюди”, — вдавано суворо кличе Павло Молчанюк свого собаку.
“Синок” біжить лісосмугою, розмітаючи з-під довгих лап шматки мокрої землі та опалого листя. Прогулянки, які ніколи не скасовуються ані в дощ, ані в холод. Брудні лапи й зубата усмішка, яка з’являється щоразу, коли пес щасливий. Так тепер вони живуть удвох.
Завести собаку Павло вирішив після повернення з армії, де служив гранатометником й кулеметником та пошкодив легені під час перебування на бойових позиціях. Там, каже, поруч з військовими теж нерідко живуть тварини. Наприклад, на Київщині це були собака і коти — вони з’являлися ніби самі по собі й трималися біля людей. Та коли підрозділ перекинули на Донбас, ситуація змінилася.
“Там прямо така проблема була — з мишами, вони постійно нас оточували. А якраз кіт — це був дефіцит. Всі шукали кота. Але насправді є такі місця, куди не хочеться брати улюбленців, якщо чесно. Бо там дуже гучно і небезпечно. Навколо розтяжки, міни”, — згадує Павло.
Інша справа — цивільне життя з його хоч і умовною, але безпекою, комфортним побутом та, головне, бажанням дарувати турботу та отримувати у відповідь тепло. У цих нових умовах, розповідає Павло, від початку розглядав собаку саме породи “доберман”.
“Вони дуже дисципліновані, люблять своїх господарів і сім’ю, сміливі, але з адекватною психікою. Мені подобається, що в них трохи холеричний характер — енергійні, швидкі, дуже віддані та спортивні”, — описує Павло доберманів.
Знаючи, що після повернення до цивільного життя ветеран шукає чотирилапого друга, одна зі знайомих запропонувала забрати вже дорослого добермана подружньої пари. Ці люди виїздили за кордон та в нових умовах не могли тримати собаку.
“Коли я почув про “дорослого”, трохи захвилювався — собаці вже 4 роки. Це сформована особистість, як він мене сприйме?” — зізнається ветеран.
Однак після знайомства в салоні авто всі сумніви відпали. Не засмутила й кличка собаки.
“Повне ім’я за документами — Квантиль Люцифер. Так його вже назвали. Перейменовувати в такому віці — дурниця. Ім’я мені навіть сподобалось, але я його називаю Люцик — так зручніше. Добермани насправді дуже емпатійні, люблять людей, попри стереотипи, що вони агресивні. Все ж залежить від господаря. Я не пожалкував жодної секунди. Навіть не пам’ятаю, як жив без нього”, — каже Павло.
Люцик повернувся — і “малюк” з переляку стрибнув господарю просто… на шию
Тепер кожен ранок ветерана починається о пів на сьому — його будить Люцик. Як каже чоловік, ранкові прогулянки на свіжому повітрі — найкращий антидепресант. Навіть сам вигляд собаки поліпшує настрій.
“Буває, прихожу втомлений з роботи, або ж якась ситуація в побуті мене розізлила. Подивлюсь на Люцика, на його такий маленький обрізний хвостик, погладжу його, і моментально зникає вигорання”, — розповідає чоловік.
Павло відзначає, що інтелект собаки досі його вражає. Каже, що часом говорить із Люциком, майже як з людиною — настільки той тонко вловлює настрій та навіть, здається, передбачає думки господаря. На думку чоловіка, Люцик добре розуміє не лише команди, а й окремі слова.
“Наприклад, кажу: “Йдемо гуляти” — і він вже біжить до дверей, починає вити. Добермани рідко гавкають, але люблять вити — такий свій спосіб спілкування. Кажу: “Принеси іграшку” — приносить. Або: “Іди на кухню попий” — він іде”, — додає ветеран.
За словами Павла, більшість людей при зустрічі з Люцифером автоматично посміхаються — ніби у відповідь на його власну собачу усмішку. Пес часто стає причиною кумедних ситуацій. Одного разу, назустріч ішло подружжя з маленьким собакою, який голосно гавкав на ветерана. В той момент Люцик відбіг далі, тож Павло попередив власників, щоб взяли свого улюбленця на повідець.
“Бо якщо собака гавкає на мене, а мій пес побачить — може зреагувати. Він у мене контрольований, навіть без повідка, але обережність не завадить. Ті лише відмахнулися: “Та ні, ви що, наша собака за себе постоїть”. У цей момент Люцик повернувся — і “малюк” з переляку стрибнув просто господарю… на шию”, — сміється, згадуючи, Павло.
Навіть якщо людина тікає, Люцик не вкусить — буде гратися
Після повернення до цивільного життя Павло став працювати психологом у відділенні фізичного та ментального здоров’я рекреаційного центру “Берег надії”. А також — у центрі психологічної підтримки “Razom з тобою”. Обидва заклади — для військових та родичів загиблих на війні. З часом на роботу із собою Павло став брати Люцика.
“Я дивлюся за динамікою групи або індивідуально. Наприклад, нещодавно були дружини загиблих героїв із дітьми. Спершу запитав, чи хочуть бачити собаку. Коли привіз — хвилин 15 не випускали Люцика з обіймів. Він для них, як подарунок. Люблять з ним фотографуватись — він дуже фотогенічний”, – пояснює ветеран.
Метод, який застосовує Павло, називається “каністерапія” — робота через контакт із собакою при психологічній та фізичній реабілітації. Тварина допомагає людині не лише емоційно розкритися й відчути опору, а й залучитися до простих рухових вправ. Таку взаємодію часто використовують, коли слова ще не працюють — собака може стати першим “містком” до відновлення.
“Це допомагає — особливо тим, хто закритий. Були хлопці, які не хотіли говорити. Їм сказали: тут є дуже класний доберман. І ті прийшли, бо собаку вони не могли не прийняти”, — розповідає чоловік.
Для залучення у каністерапію, вважає Павло, важлива не стільки порода собаки, скільки його виховання. Для такої взаємодії підійде інтелектуально розвинена тварина з сильною емпатією. Інший важливий фактор — тренування. В ідеалі тренує професійний кінолог, або ж, за словами Павла, адекватний господар.
“Треба розуміти, що це все ж собака. Він може бути інтелектуальний, але контролювати, виховувати його все одно треба. Потрібно навчати не реагувати різко на якісь подразники, які можуть з’явитися в будь-який момент”, — пояснює ветеран.
Особливо такий контроль потрібен, коли йдеться про роботу з військовими. Павло пояснює: якщо людина має тривожність або флешбеки, і собака зреагує неочікувано чи агресивно, це може викликати ретравматизацію. Під час каністерапії Павло використовує різні способи взаємодії з собакою — залежно від стану людини та її потреб. Коли клієнт має проблеми з відчуттям безпеки чи підвищену тривожність, Павло дає повідець та пропонує погуляти з Люциком. У випадках, коли людині важливий невербальний контакт, ветеран дозволяє просто обіймати й гладити собаку — Люцик на це спокійно реагує. Інколи ж люди хочуть побавитися активніше.
“Буває, питають: “А можна поборотись, потікати від нього?” І це теж дуже класно. Люцик у мене тренований, навіть якщо людина тікає, він не вкусить — буде гратися. Він ніколи не зробить боляче”, — каже Павло.
Психолог також використовує короткі демонстрації поведінки собаки — як частину роботи зі страхами. Наприклад, якщо Люцик виляє хвостом з боку в бік на рівні спини, це означає доброзичливість, задоволення, інтерес, але не агресію. Також часом клієнти просять дозволити їм дати собаці команду. Інша техніка — вправа з пулером (тренувальне гумове кільце. – Ред.), яка має ще й руховий ефект.
“З одного боку в кільце впирається Люцик, з іншого — людина. І це триває якийсь час. Потім наступний каже: “Я теж хочу”. У мене так було, що четверо по черзі намагалися втримати пулер, а Люцик усе намагався його забрати”, — згадує Павло.
Тож Люцифер — лише на перший погляд, великий пес із загрозливим ім’ям. Для Павла і тих, хто відновлюється після фронту й втрат, — це приклад того, що до життя можна повертатися не лише через слова. Іноді достатньо теплого мокрого носа, хвоста, що смикається від допитливості, й собачої усмішки, яка нагадує: ти — живий, а поруч із тобою хтось, хто любить тебе безумовно й без жодних запитань.
