Мій покійний батько обережно любив Америку. Він любив, як ця країна прийняла його батьків – обох біженців Другої світової війни з українського села – і що вони змогли побудувати тут гарне життя, працюючи на монтажному конвеєрі в Чикаго. Мій батько і його брати, які не розмовляли англійською, поки не пішли до школи, мали можливість здобути вищу освіту і зробити значущу кар’єру, пише у колонці для The Washington Post Соня Білоцеркович, авторка книги «На нашому шляху додому з революції: роздуми про Україну».

Ярослав Білоцеркович став професором політології, який спеціалізувався на українських дисидентах радянської епохи. Впродовж 1970-х і 1980-х років мій батько вивчав українських митців, активістів і робітників, які кинули виклик радянському режиму і через це стикнулися зі стеженням та ув’язненням. Деякі з них, як-от 30-річний композитор Володимир Івасюк, померли за підозрілих обставин. Івасюк писав популярні народні пісні українською мовою і відмовлявся писати російською на вимогу держави. У 1979 році він зник, перебуваючи під наглядом кдб. Згодом понівечене тіло Івасюка знайшли повішеним на дереві за межами Львова. Влада визнала його смерть самогубством, але його близькі знали краще.

Хоча імена російських дисидентів, таких як Олександр Солженіцин, часто були відомі за межами срср, робота мого батька була важлива тим, що вона зосереджувалася на українській природі радянського інакомислення. З їхньою власною культурою, мріями про незалежність і спогадами про російське гноблення, українцям було нелегко вписатися в імперське бачення москви. У той час як батьківщина його батьків терпіла радянське панування, мій батько мав можливість підтримувати українську справу через свої дослідження та правозахисну діяльність у Сполучених Штатах – здатність, яку він ніколи не сприймав як належне.

Ця робота також допомогла йому розпізнати несвободу в Америці. Коли Дональд Трамп став лідером республіканців на виборах на  пост президента у 2016 році, ми з батьком були шоковані тим, що Трамп відверто захоплювався президентом росії володимиром путіним. Як держава-правонаступниця срср, путінська росія використовує схожі методи боротьби з інакомисленням: стеження, затримання і смерть.

Я чула слово «зрада», яке використовували для опису переходу Трампівців від підтримки Києва до заспокоєння москви. Якби мій батько був живий і побачив це, я підозрюю, що він був би справді стурбований. Але він також володів глибокими знаннями про репресивні режими –  знаннями, які робили його пильним і готовим до такого розвитку подій. Застосування української перспективи до нашого американського моменту пропонує багату історію мудрості опору, включно з таким основоположним постулатом: українські дисиденти не були особливо оптимістичними щодо того, що їхня боротьба принесе політичні зміни.

«Однак, – писав український письменник і дисидент Олесь Бердник, – ми ніколи не будували свою діяльність на цьому критерії – досягненні якихось «видимих» результатів. Від самого початку ми прийняли духовний критерій».

Бердник пояснив, що у своїх діях вони керувалися моральним питанням: «Як я поведу себе в загрозливій історичній ситуації, коли у вихорі глобальних діянь вирішуються долі окремих людей і народів?» Дослідження мого батька підкреслює, що рух продовжував існувати, попри похмурі обставини.

У роки, коли він писав свою кандидатську дисертацію (яка згодом стала книгою), українці становили 16 відсотків загального населення срср, але оцінки свідчать, що українці становили щонайменше 30-40 відсотків від загальної кількості політичних в’язнів. У 1979 році Юрій Орлов, російський засновник московської Гельсінської групи, сказав:

«Саме українці найбільше постраждали від свавілля таборів за часів сталіна, і вони продовжують найбільше страждати сьогодні».

Українська ідентичність і цінності були особливо проблематичними в очах радянської влади.

Зростання авторитаризму в США має турбувати всіх нас, але є деякі групи, чиї страждання є більш безпосередніми і глибокими. Серед іншого, адміністрація Трампа націлена на  іноземних студентів – таких як стипендіатка програми Фулбрайта Румейса Озтюрк, – які виступили проти невибіркових вбивств цивільного населення в Газі, які Amnesty International назвала геноцидом. Озтюрк була викрадена на вулиці офіцерами в цивільному, ймовірно, за те, що вона була співавтором статті в газеті Університету Tufts. Хоча її нещодавно звільнили, незаконне затримання Озтюрк перегукується з іншою ключовою темою роботи мого батька: «Письмо – це політичний акт з високими ставками».

Більшість українських дисидентів, у яких мій батько брав інтерв’ю або про яких писав профіль, були заарештовані за написання або володіння «самвидавом», українським словом, що стосується самвидавних текстів, які циркулювали підпілльно. Літературний критик і перекладач Іван Світличний був вперше заарештований у 1965 році за свою самвидавську діяльність, а саме за те, що друкував і розповсюджував твори свого нещодавно померлого друга, українського поета Василя Симоненка, чиї вірші критикували російський шовінізм і радянську систему. Світличного ув’язнили на вісім місяців.

У Сполучених Штатах ми наразі не стикаємося з тоталітарними умовами цензури в засобах масової інформації. Тим не менш, ми повинні визнати, що наші слова можуть викликати, як зазначає мій батько, як «символічний» опір (дія, яка задовольняє психологічну потребу донести свої цінності), так і «інструментальний» опір (колективна дія, яка висуває конкретні політичні вимоги до тих, хто при владі).

У 1975 році було таємно проведено інтерв’ю з політв’язнями пермського табору № 35, текст якого поширювався як самвидав. У ньому Світличний – на той час відбувавши другий термін ув’язнення за літературну діяльність – так описав умови ізоляції та мовчання, нав’язані табірною адміністрацією:

«[У листуванні] забороняється писати про обставини табірного життя, називати ім’я своїх товаришів-політв’язнів, говорити про поганий стан свого здоров’я. Навіть не можна просто описувати природу і погоду».

Колективними зусиллями інтерв’ю було таємно перекладене і з’явилося за кордоном пізніше того ж року. Текст не лише привернув увагу міжнародної громадськості, але й послужив символічним засобом опору умовам ізоляції та замовчування трудового табору.

Репресивна політика рідко дає тривалий ефект, якого прагнуть її творці. У 1980 році в інтерв’ю моєму батькові сестра Світличного, дисидентка Надія Світлична, пояснила, що серйозно зайнялася політичною діяльністю після того, як її брата вперше затримали і стало зрозуміло, що влада не виправить своєї «помилки». Багато дисидентів радянської епохи повідомляють про подібні поворотні моменти після того, як вони ставали свідками арешту їхніх родичів або друзів. Замість того, щоб придушити інакомислення, такі події сіють насіння подальшого опору.

На похорон Володимира Івасюка у Львові Десять прийшли тисяч людей. Смерть поета-пісняра, що була інсценізована для залякування українців, мала зворотній ефект. Його могила і сьогодні залишається популярним місцем паломництва.

Мій батько вчив мене, що несправедливість вимагає нашої миттєвої реакції, а справедливість вимагає довготривалої відданості. Ми повинні дбати і про те, і про інше.

Підготувала Валентина Повзун