Marco Hernandez, Jeffrey Gettleman, Finbarr O’Reilly і Tim Wallace для The New York Times у матеріалі «What Ukraine Has Lost» проробили величезну роботу, проаналізували значну кількість даних та розповідають про те, що втратила Україна від початку повномасштабного вторгнення. Матеріал не описує втрати на території Криму та на західній Україні.

Де проходила війна

Небагато країн з часів Другої світової війни зазнали такого рівня руйнувань. Це занадто величезна територія. Кожна битва, кожне бомбардування, кожен ракетний удар, кожен спалений будинок залишили свій відбиток на багатьох лініях фронту, що проходили туди й назад впродовж більш ніж двох років.

Це перша вичерпна картина того, де проходила війна в Україні, та всього обсягу руйнувань, які вона спричинила. Використовуючи детальний аналіз супутникових даних, отриманих за роки, ми склали перелік кожного міста, кожної вулиці, кожної будівлі, які були зруйновані.

Масштаби важко осягнути. В Україні було зруйновано більше будівель, ніж якби кожну будівлю на Мангеттені зрівняли з землею чотири рази. Частини України, віддалені одна від одної на сотні миль, виглядають як Дрезден чи Лондон після Другої світової війни, або як Газа після піврічного бомбардування.

Щоб підготувати ці дані, The New York Times співпрацювали з двома провідними вченими з дистанційного зондування, Корі Шером з Міського університету Нью-Йоркського аспірантського центру та Джамоном Ван Ден Гуком з Університету штату Орегон, щоб проаналізувати дані з радіолокаційних супутників, які можуть виявляти невеликі зміни у забудованому середовищі.

Понад 900 шкіл, лікарень, церков та інших установ були пошкоджені або зруйновані, як показує аналіз, попри те, що ці об’єкти чітко захищені Женевськими конвенціями.

Ці оцінки є консервативними. Вони не включають Крим або частину західної України, де точні дані були недоступні. Справжні масштаби руйнування, ймовірно, будуть ще більшими – і вони продовжують зростати. У середині травня росіяни бомбардували деякі міста на північному сході України так несамовито, що один з мешканців сказав, що вони просто стирають вулиці.

Українські війська також завдали значної шкоди, бомбардуючи російські позиції на лінії фронту та атакуючи підконтрольні росії території, такі як Крим і місто Донецьк. Хоча не завжди можливо визначити, яка сторона несе відповідальність, спустошення, зафіксовані на підконтрольних росії територіях, бліднуть у порівнянні з тим, що спостерігається на українській стороні.

кремль переадресував питання щодо цієї статті до міністерства оборони росії, яке не відповіло.

Спустошена Мар’їнка

Небагато місць, які були настільки спустошені, як Мар’їнка, маленьке містечко в східній Україні.

Загальноосвітня школа № 1, де так багато юних українців вчилися писати свої перші літери, рознесена вщент. Православний собор, де вінчалися пари, був повалений. Обсаджені каштанами вулиці, якими прогулювалися покоління, молокозавод і завод комбікормів, де працювали люди, краєзнавчий музей, будівля Мар’їнської райдержадміністрації, магазини і кафе – всі пам’ятки для багатьох поколінь – перетворені на безликі руїни.

Руйнування обчислюються мільярдами, але справжня ціна набагато вища. Мар’їнка була громадою. Мар’їнка була живою історією. Мар’їнка була джерелом для родин впродовж майже 200 років. Її знищення призвело до того, що люди змушені почувати себе втраченими.

“Якщо я заплющу очі, то можу побачити все з мого старого життя, — каже Ірина Грушковська, 34 роки, яка народилася і виросла в Мар’їнці. – Я можу бачити вхідні ворота. Можу зайти у вхідні двері. Я можу зайти в нашу чудову кухню і зазирнути в шафи“. 

“Але якщо я розплющу очі, — каже вона, — все це зникне“.

Життя і смерть міста

Перед тим, як усі втекли, жителі Мар’їнки, коли із заходу дув сильний вітер, робили дещо злегка провокаційне: вони прив’язували жовто-блакитний український прапор до гелієвої кульки й переправляли її через найближчу лінію фронту, щоб вона приземлилася десь на підконтрольній росії території.

“Тут жили справжні українці, – каже мати пані Грушковської, Ганна Горбань. – Вони працювали на полях і заводах, вони творили своє майбутнє і майбутнє своїх дітей. Вони жили під українським небом, вільним і нашим небом“.

Від спогадів про старе місто у неї сльози навертаються на очі. Іноді, за її словами, вона бачить Мар’їнку у своїх снах.

Це все так само й для багатьох інших. Молода українка в Берліні нещодавно відкрила фотовиставку, присвячену Мар’їнці. У соціальних мережах з’явилися відеоролики з фотографіями довоєнної Мар’їнки під сумну музику на задньому плані. Дехто з внутрішньо переміщених осіб з Мар’їнки вирішили провести час разом в іншому місті, Павлограді, за сотню миль звідси.

У всьому історія цього міста – його близькість, вразливість і його руїна – є історією цієї війни, а можливо, всіх воєн.

Горбані оселилися в Мар’їнці щонайменше три покоління тому. До початку 1970-х років, коли Україна ще була частиною радянського союзу, вони побудували власний будинок на вулиці Благодатній, 102Б. Він був великим за радянськими мірками: близько 1 200 квадратних футів (112 квадратних метрів. – Ред.) , з трьома спальнями і яскраво-червоною плиткою, що вела до вхідних дверей. На подвір’ї родина розводила качок, курей, двох корів і двох свиней, вирощували всі види овочів, від картоплі до гороху; а також зривали яблука, вишні, персики та абрикоси з їхніх власних дерев.

“У 1990-х роках, — каже пані Грушковська, — ми виживали завдяки цьому“.

Мар’їнка починалася як фермерський хутір, заснований у 1843 році селянами-сміливцями та козаками з євразійського степу. Легенда свідчить, що свою назву він отримав від імені дружини засновника, доброзичливої Марії.

На початку 20 століття вся ця смуга східної України змінилася. Було відкрито родовища заліза та вугілля, в регіоні, який незабаром назвали Донбасом, а місто Донецьк, стало промисловим центром. Мар’їнка, приблизно за 15 миль від Донецька, перетворилася з тихого фермерського містечка на жваве передмістя.

До середини 1960-х років воно мало вугільну шахту, молокозавод, шинний завод, хлібозавод, а невдовзі музей, громадську сауну і два громадські басейни.

Навесні провулки пахли свіжими квітами. Влітку діти купалися в річці Осиковій. Восени робітники вантажилися у вантажівки, що прямували до колгоспів і збирали величезну кількість врожаю пшениці, а потім ковтали горілку прямо з пляшки й танцювали на полях зі стернею. Найкращим рестораном у місті був “Колос”, відомий своєю “донбаською котлетою” – шматком високоякісної свинини, запанірованим і приготованим зі шматком вершкового масла.

“Мар’їнка цвіла“, – каже пані Горбань, яка також тут народилася.

Коли радянський союз розпався в 1991 році, Мар’їнка занурилася в безлад. Державні підприємства закрилися, а чоловік пані Горбань, ветеринар Вова, у віці 40 років втратив роботу і був змушений копати вугілля, щоб заробити на життя.

До 2010 року ситуація стабілізувалася, а завдяки торгівлі з росією Донецьк перетворився на одне з найрозкішніших міст України. Мар’їнка також процвітала з розширенням і зросла приблизно до 10 тисяч осіб.

Все знову змінилося

Навесні 2014 року все знову змінилося.

“Несподівано з’явилися незнайомі люди зі зброєю і почали викрадати машини“, – розповідає Світлана Москалевська, ще одна довгожителька. 

Це був лише початок. Спалахнули насильницькі протести. Потім стрілянина на вулицях. росіяни підтримували повстання у Донецьку. Це було заплутано. І жахливо.

До середини 2014 року – після загибелі тисяч людей, у тому числі десятків у Мар’їнці – Донецьк став столицею нової російської маріонеткової держави, так званої “донецької народної республіки”. Впродовж кількох місяців Мар’їнка також була окупована.

Зрештою, українська армія очистила Мар’їнку, але її сил було недостатньо, щоб повернути Донецьк. Тож лінія фронту між Україною та росією пролягала через Мар’їнку, менш ніж за милю від будинку Горбанів.

Пані Грушковська та її донька Варвара евакуювалися через кілька днів. Деякі старші мешканці, як-от, мати пані Герус, Тетяна, відмовилися виїжджати. Вона розповідала всім, що стала “експерткою” з визначення різних типів боєприпасів, які літають навколо – артилерійських, мінометних, танкових снарядів, ручних гранат, авіаційних бомб. Вона запевняла свою родину, що завжди знала, коли шукати укриття в овочевому погребі. Але глибоко в собі, здається, вона просто не хотіла їхати.

“Ви повинні зрозуміти“, – пояснила пані Герус. – В Україні люди не люблять переїжджати з одного регіону в інший. Це менталітет. Нам подобається жити в одному будинку впродовж трьох-чотирьох поколінь“.

25 квітня 2022 року мама пані Герус зателефонувала і вимовила два слова, які ніхто не міг пригадати, щоб вона вживала раніше: “Мені страшно“.

Через годину її вбили.

Волонтерська група парамедиків “Білі ангели” евакуювала останніх мешканців Мар’їнки в листопаді 2022 року.

Люди зачинялися на ніч і завішували штори, боячись обстрілів. Базові послуги були знищені. Раніше Мар’їнка отримувала очищену воду з Донецька, але росіяни перерізали труби, не залишивши іншого вибору, окрім як під’єднатися до річки Осикова.

“Це було огидно , — каже Ольга Герус, двоюрідна сестра пані Горбань. – З крана витікала риба, іноді навіть маленькі жаби“.

24 лютого 2022 року, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, одним із перших місць атаки була Мар’їнка. Цього разу росіяни бомбардували місто з авіації та важкої артилерії, завдавши значно більшої шкоди, ніж у 2014 році.

Підготували Альона Береза, Валентина Повзун