Ледь не щотижня після початку великої війни медіа повідомляють про вихід тієї чи іншої релігійної громади Української православної церкви (УПЦ) з-під протекції московського патріархату. Власне, це вже друга хвиля процесу. Перша стартувала у 2019 році, одразу після підписання Вселенським Патріархом Варфоломієм Томосу про надання автокефалії Православній Церкві України (ПЦУ).
З того моменту і до початку широкомасштабного наступу росії 53 релігійні громади УПЦ Хмельниччини перейшли в Православну церкву України. А від кінця лютого і до середини травня офіційно перереєструвавши свої статути та з УПЦ вийшли 35 громад. При цьому лише 14 з них перейшли в ПЦУ. Ще близько 70 громад прийняли рішення про перехід в ПЦУ, про що повідомили в соціальних мережах. Наразі займаються підготовкою документів.
Кожен такий випадок – унікальна історія. Буває, релігійна громада приймає рішення про перехід в Православну церкву України, в інших випадках – про свою формальну незалежність. Десь разом з парафіянами переходить священник, а десь священнослужителі категорично проти таких змін. В селах Хмельниччини процес жвавіший, в містах громади УПЦ поки більш непохитні.
Щоб зрозуміти, як відбуваються ці процеси, про що говорять прихожани і чому частина з них воліла б залишатися з московським патріархатом, ми вирушили в село Сорокодуби за 60 кілометрів від Хмельницького. Бажання приїхати за роз’ясненнями саме сюди в нас викликала історія місцевої церкви. Храм зводили коштом прихожан, але з часом він опинився в приватних руках. І тепер при переході парафіян в ПЦУ “власниця” обіцяє закрити для них двері.
На збори, присвячені виходу з УПЦ, біля церкви зібралися зо три десятки селян. Найбільше учасників зборів обурює те, що місцеву церкву відкривають далеко не завжди – процес контролює прихожанка УПЦ з міста Старокостянтинів Олена Фурсова. Вона орендує земельну ділянку, де розташований храм. На Хмельниччині жінка стала відомою наприкінці 2019 року після призначення її на посаду виконувачки обов’язків директора Старокостянтинівської райлікарні. І вже за два місяці після цього під тиском медиків депутати райради своїм рішенням посадовицю звільнили.
Одягнена в довгу спідницю з пов’язаною хусткою на голові, Олена Фурсова стоїть окремо від парафіян. Вона називає себе представницею Української церкви Київської Митрополії з керівником Орестом Березовським (Онуфрієм – ред.). Пояснювати, яким чином храм опинився в приватній власності, жінка відмовляється. Але на деякі питання все ж відповідає.
– Яким чином існуватиме ця церква, якщо не буде прихожан?
– Вона буде закрита. Це купа кірпіча. Розумієте? Церква – духовний стан людини, промисел божий.
– Якщо церква – купа цегли, то для чого приватна власність на це приміщення?
– На славу Божу.
– Якщо ви хочете, аби тут щось відбувалося в ім’я Ісуса Христа, тоді це приміщення логічно має бути відкритим для парафіян, для яких воно важливе.
– Я для цього все робила – повірте мені.
– Так ви відкриєте церкву для парафіян, які перейдуть в ПЦУ?
– На яких підставах? А відкриє мечеть свої двері для парафіян ПЦУ? А синагога? Конкретно це приміщення – це просто будівля, яка до церкви Христової має опосередковане відношення. Тому що Господь в нерукотворних храмах знаходиться.
– Якщо ви кажете про нерукотворні храми і важливість Бога в серці, навіщо вам тоді це приміщення?
– Є таке поняття в церкві, як “благословення”, яке треба виконувати. Ви цього не зрозумієте, бо ви не воцерковлена людина…
– Хто дав це благословення?
– Це не має значення. Ви зараз втручаєтеся у моє приватне життя! (раптом починає співати церковнослов’янською мовою – ред.).
Раніше селяни, які долучалися до спорудження церкви, намагалися домогтися, аби церква була відкритою постійно. Зараз прагнуть ще й виходу з УПЦ.
“Значення мало те, що в церкву на цьому місці ходили пращури. Але в глибині душі те, що храм московський, засмучувало. Рішення про перехід до ПЦУ пов’язане з війною. Наші солдати просять помолитися за них, а нам зробити це нема де”, – каже ініціаторка зборів Надія Носачова.
У селі є кілька парафіянок, які проти переходу в ПЦУ. Одна з них, пані Марія, показує грамоту, яку в 1990 році Патріарх Московський і всєя Русі Алєксій ІІ видав предстоятелю Української православної церкви (ім’я предстоятеля не зазначене).
“Де ви бачите московський патріархат? Він відмовився від нас… Вірніше, ми від нього… Українська православна церква з жовтня 1990-го року (починає читати – ред.) “канонічєскі являєтся нєзавісімой і полностью самостоятєльной своім управлєнієм”, – переконує селянка.
Олена Фурсова із собою на збори привезла намісника Свято-Іоанно-Предтеченського чоловічого монастиря Хмельницької єпархії УПЦ ігумена Трифона. Монах стверджує: під час служби досі поминає Кирила (Гундяєва), оскільки той досі є патріархом церкви. Спілкується Трифон винятково російською, пояснюючи: вивчити українську в нього не було часу.
“Я його не поминав донедавна – поки в мене не виникло видіння. Покажіть мені документ або відео, де Кирило схвалює війну в Україні, і я в ту ж секунду перестану його поминати. Клянуся вам! Я згоден, що Кирила потрібно відправити на церковний суд. Але відхреститися від нього я не можу. Це те ж саме, що відмовитися від Ісуса Христа”, – каже монах.
Трифон показує відео, де Кирила під час служби поминає і митрополит Київський і всієї України, предстоятель Православної церкви України Епіфаній.
Зрештою стародубці голосують за перехід релігійної громади до ПЦУ. Таке рішення своїми підписами підтримують 87 осіб: більшість присутніх на зборах і ще понад 50 селян. Проте поки громада існуватиме без церкви.
“Землю виділяла сільська рада, там є чинний договір оренди. Його, звісно, потрібно буде перевіряти. Думаю, можуть бути ознаки зловживання владою. Потрібно також з’ясувати на підставі чого відбулась державна реєстрація права власності”, – коментує голова Хмельницької районної ради Олександр Чорнієвич.
Після почутого в Стародубах очевидно з початком війни УПЦ буде важко зберегти вірних парафіян. Проте їхні аргументи для деяких вірян досі залишаються переконливими. Та чи можливі в цій ситуації швидкі рішення? За роз’ясненнями ми звернулися до начальника відділу національностей та релігій Хмельницької обласної військової адміністрації Дмитра Баланюка.
Звідки в назві “Українська православна церква” взялося уточнення про московський патріархат?
Воно політичне. Коли Філарет організував Українську православну церкву Київського Патріархату (КП) в 90-х роках, то пішов в “розкол” з РПЦ та Екзерхатом в Україні. Він не став патріархом, був “усунутий” з посади керівника УПЦ на “Харківському соборі” і тому створив конфесію із назвою УПЦ (КП). І щоб розрізняти, вже почали вживати “КП” та “МП”. Свого часу Руська православна церква (РПЦ) була єдино дозволеною в Радянському Союзі. Вся структура, патріархія була в Москві. На території України в радянські часи існував Екзерхат “Руської православної церкви”. В 90-х роках сюди приїхав патріарх Алєксій ІІ і привіз грамоту про незалежність, після чого і з’явилася Українська православна церква.
Зараз парафіяни УПЦ показують цю грамоту як підтвердження нібито самостійності Української православної церкви, її незалежності від РПЦ. Чи відповідає це дійсності?
Грамота – це надання права церкві самоорганізуватися. А церква на Соборі як юридична особа приймає рішення про свою самоназву, з якою потім реєструється. В статті 5 статуту Української православної церкви написано, що УПЦ – це самокерована частина Руської православної церкви (або російської православної церкви). А Онуфрій – постійний член священного синоду РПЦ.
Представники УПЦ показують відео, де Епіфаній поминає патріарха Кирила…
Він зобов’язаний це робити. У 15 православних церков світу є домовленість, що вони один одного визнають і можуть співслужити. За церковними правилами Кирила не можна буде поминати тільки після того, як суд єпископів (предстоятелів інших церков) визнає, що він вчинив канонічні правопорушення й оголосить йому заборону священнослужіння або анафему. Поки що не було такого суду і такого рішення.
Але Епіфаній після 24 лютого перестав поминати Кирила?
Як предстоятель помісної церкви, теоретично, Епіфаній зобов’язаний поминати Кирила як предстоятеля помісної церкви. А от прості священники, наскільки мені відомо, цього робити не зобов’язані (хоча, можливо, є якісь підкилимні рішення). В них така система: священик має знати свого єпископа, тому він поминає його під час літургій. Єпископ поминає предстоятеля церкви, а той, в свою чергу, поминає інших предстоятелів церков. Так здійснюється духовний зв’язок. Тобто нагадування, що вони – єдина спільна церква.
Не всі громади, які від’єднуються від УПЦ, переходять в ПЦУ. Що означає статус “незалежні”?
Що вони не мають юридичного зв’язку з жодним релігійним центром. Законодавство це дозволяє. Тобто вони юридично виходять з підпорядкування єпархії УПЦ. Умовно кажучи, була філія, а стала окрема юридична особа.
На вашу думку, на що сподіваються ті священнослужителі УПЦ, які не переходять до ПЦУ разом з громадою? Адже вони втрачають парафіян.
Релігійні переконання, на відміну від політичних, формують світогляд людини. Тому для священика, який був вихований в певній школі з певним колом спілкування, змінити переконання на інше досить складно. Це все одно, що переїхати з Поділля в Прикарпаття. Нібито й можна, але тут же у вас родичі, нерухомість, ви звикли до ландшафту, до цих каштанів…
Скільки таких ситуацій, коли храм зареєстрований не на громаду, причетну до його спорудження, а на приватну особу, як у Сорокодубах?
Нам відома одна така ситуація. Тоді релігійна громада, яка долучилася до спорудження храму, має з’ясовувати стосунки зі своїм бенефіціаром у судах. Яким чином церква стала приватною? Хоча законом це не заборонено.
В Україні вже були заяви від керівників громад про локальну заборону УПЦ. А як би можна було це вирішити глобально і в правовому полі?
Це мало би бути рішення на рівні держави. За аналогом рішення РНБО (ред. – Рада національної безпеки і оборони України) щодо призупинення діяльності проросійських партійних організацій, на кшталт ОПЗЖ. Або ж заборонити діяльність можна через суд. Загалом я вважаю це неефективним. Але от допомогти громадам організуватися потрібно: перейти в іншу конфесію, змінити юридичний статус, відірватися від РПЦ. Ми ж розуміємо, що претензії до УПЦ зараз не як до релігійної, а як до соціальної організації. Ніхто не забороняє їм відправляти культ так, як вони вважають за потрібне.
Чому ж… Виникає питання, наприклад, до церковнослов’янської мови, якою вони послуговуються.
Для тих, хто ходить в церкву постійно, церковнослов’янська – не проблема. Зрештою ця мова служби зникне сама собою – разом з прихожанами літнього віку. Це такий біологічний процес. Претензії на сьогодні до іншого: вони – частина РПЦ, а Путін спочатку зазначив однією з цілей так званої “спецоперації” – звільнення філії РПЦ в Україні – Української православної церкви. І після цього УПЦ не прийняла рішення про розрив з РПЦ. А люди, особливо в селах, тонкощів не розуміють. Для них є війна і є приналежність до росії. Тому логічно було би допомогти їм сформувати нову соціальну структуру в Україні. Для цього мають проводитися конференції представників церкви, релігієзнавців та представників державних органів. Цей процес не такий швидкий, як може здаватися.
Ми надалі плануємо досліджувати цю тему. Тож незабаром розповімо історію виникнення Московського патріархату, тонкощі переходу в ПЦУ релігійної громади за різних обставин, ставлення представників цієї конфесії до російсько-української війни та ще багато чого цікавого.
Світлана Русіна
