“Нам дуже пощастило. Ну, якщо взагалі тут можна казати про щастя. Тіло тата привезли відносно швидко, тому ми могли відкрити труну і попрощатися з ним”, – так згадує хмельничанка Богдана, донька полеглого Едуарда Садомського про події майже тримісячної давнини.
48-річний чоловік пішов воювати добровольцем. Вирушив у військкомат у другий день війни. Маючи досвід служби десантником, потрапив у танковий підрозділ. Загинув 4 квітня на Ізюмському напрямку. Родина про це дізналася на наступний день.
Подібні історії стали нашою новою реальністю, до якої, втім, звикнути все не виходить. Війна прийшла ледь не під кожен дім, по всій країні регулярно відбуваються поховання полеглих захисників. Щоправда, між загибеллю та похованням часто ще багато різних і часом дуже болючих процесів, пов’язаних насамперед з труднощами з доправленням. Ми зібрали декілька тяжких, але важливих історій про бійців з Хмельниччини, щоб розповісти про їхній останній шлях додому.
Алея Слави
На Хмельниччині найбільша кількість загиблих у російсько-українській війні похована на кладовищі мікрорайону Ракове обласного центру. Після 24 лютого під поховання бійців тут довелося відвести другий і третій ряд. Алея Слави перетворюється на сектор, де понад половина похованих – загиблі вже цьогоріч.
Також в Хмельницькій громаді могили полеглих на війні є у селах Давидківці, Черепівка, Капустин сільському й міському кладовищі у селі Шаровечка та у мікрорайоні Гречани обласного центру.
Едуард Садомський – один з похованих на Алеї Слави. З ним у Хмельницькому попрощалися 9 квітня – за п’ять днів після загибелі. За словами Богдани Садомської, відносно швидко доправити тіло на батьківщину вдалося завдяки татовим побратимам, координаторці Хмельницького обласного центру допомоги учасникам АТО /ООС Наталії Дзекар і волонтерці Наталі Беренді з Ярмолинської тергромади.
Шлях на батьківщину
Поховання – це завершальна стадія доправлення тіла від місця загибелі. Йому передує часом непростий процес транспортування. Наприклад, полеглого 2 травня на Донбасі військового з села Говори Віньковецької тергромади 30-річного Анатолія Кушніра доправили на батьківщину не одразу. Між звісткою про загибель і прибуттям тіла минуло 5 днів.
“Інформацію ми отримали від хлопців батальйону, де воював син. Вони зателефонували мені у той же день. Потім ми дзвонили у Хмельницький військкомат, там теж конкретно нічого не знали. Потім телефонували в Дніпро. Майор – я забув, як його звати – сказав, що тіло відправляють на Хмельницький. Але відправили тоді тільки документи. Мені здається, в цьому процесі не вистачає людяності: ми майже тиждень чекали тіло”, – каже Володимир Кушнір, батько загиблого захисника.
Випадки із затримкою доправлення полеглих воїнів на батьківщину бувають, зокрема, через неможливість вивезти тіло, коли тривають активні бойові дії. Зазвичай загиблих спочатку намагаються перевезти в найближче велике місто, де не точаться бої. У випадку з Анатолієм Кушніром, це було Дніпро.
Богдана Садомська, яка на війні втратила батька, вважає: й справді, інколи дорога за загиблими занадто ризикована. Але, на її думку, історія з її батьком – не такий випадок. Адже у місці трагічного інциденту не було на той момент інтенсивних бойових дій. Як зазначає дівчина, вивезти тіло без затримок вдалося не завдяки налагодженому військовим керівництвом механізму, а вольовому рішенню інших бійців.
“Машина, де був тато, наїхала на міну. У ній було п’ятеро людей. Двоє, які сиділи попереду, загинули. Троє позаду отримали контузію. Медики, які прибули потім, за словами батькового побратима, чітко заявили, що забирають лише трьохсотих, а двохсотих залишають. Тоді хлопці почали сперечатися і сказали, що без своїх побратимів не поїдуть. А є багато бійців, які загинули раніше від батька, але їх досі не доставили додому”, – каже Богдана Садомська.
Перевезенням займається підрозділ Збройних Сил України – цивільно-військове співробітництво (ЦВС). Як правило, фахівці чекають, поки збереться певна кількість полеглих для транспортування у тому чи іншому напрямку.
“ЦВС забезпечені транспортом з холодильними установками. Інколи до транспортування підключаються волонтери. Але їм таке доручають рідко, тому що це стосується не лише тіла, а й документів”, – пояснює координаторка Хмельницького обласного центру допомоги учасникам АТО /ООС Наталія Дзекар.
Затримки із доправленням можуть бути і через тривалу процедуру ДНК-експертизи. Її роблять у випадку виявлення тіла людини, яка раніше вважалася зниклою безвісти. В Україні лише декілька лабораторій виконують такі дослідження.
Прощання
За словами батька загиблого Анатолія Кушніра, про поховання сина подбали директор місцевого професійного аграрного ліцею Віталій Тарадуда і представники військкомату.
“Від військомату купили домовину. Одяг теж вони забезпечили. За поминальний обід заплатили, але я не знаю хто. Можливо, селищна рада”, – згадує Володимир Кушнір.
Питання поховання кожна громада вирішує по-своєму. Наприклад, у Хмельницькій вирішили відшкодовувати рідним гроші на поховання незалежно від того, хто зрештою фінансував ритуальну церемонію. При оформленні церемонії в ритуальній службі рідні подають необхідні документи, їх передають у бухгалтерію комунального підприємства і після поховання міська рада компенсує кожному заявникові близько 42 тисяч гривень. До ритуальників тіла загиблих потрапляють після судмедекспертизи.
“Бувають, тіло привозять вже в домовині, а ми лише копаємо яму. Є випадки, коли поховання відбувається без наших авто, з транспортом військових. Буває, що військова частина, де служив загиблий, дистанційно з нами зв’язується і проплачує саме поховання. Також люди можуть самі проплатити, а потім вже отримують кошти від міської ради. Трапляються випадки, коли люди не мають коштів. Тоді вони приходять на наше підприємство й обирають все необхідне. Потім, коли отримують відшкодування, розраховуються. Все на чесному слові. Ніяких угод ми не укладаємо – люди і так вбиті горем”, – коментує директор спеціалізованого комунального підприємства “Хмельницька міська ритуальна служба” Сергій Бортник.
За словами Богдани Садомської, яка займалася організацією похорон батька, процес з відшкодуванням витрат на поховання у Хмельницькому налагоджений добре. Представники міської ради беруть на себе і всю організацію прощання.
“Тато дуже любив село, але нам порадили поховати його на Алеї Слави у Хмельницькому. Пояснили, це і ближче, і там завжди порядок, будуть вшановувати на всі пам’ятні дати. Ми довго думали насправді, як зробити краще. Але все ж поховали тут. Дуже лояльні працівники міської ради. Зателефонували й попросили скинути моє свідоцтво про народження, бо там вказаний батько, і реквізити карти. Досить швидко прийшли більше 40 тисяч гривень. Коли ховаєш в Хмельницькому, мало про що дбаєш. Міська рада вже контактує із капеланами, і на цвинтарі все вирішують”, – зазначає Богдана.
Домовина в день поховання може бути як відкритою, так і закритою. Закривають доступ до тіла у випадку, якщо військовий загинув задовго до похорон. Церемонія прощання також має свої особливості: заносять й виносять труну військові, у залі розміщують державний прапор та стяг Збройних Сил України, лунає гімн, у фіналі відбувається військовий салют. На деякі церемонії приходить настільки багато людей, що вони не вміщаються в залу. Тому прощання проводять на вулиці. В останню путь загиблих військових супроводжують й представники різних християнських церков: ПЦУ, римо- і греко-католики. А от священнослужителів УПЦ не запрошують.
“Непростою ціною дається нам спокій в тилу, наша свобода. Особливо боляче, коли ховають молодих, які ще відчули щастя батьківства. Це, наче обірвана струна. Буває, я й сам плачу. Але потрібно, щоб серця наші не черствіли. Тому людей і запрошують брати участь у таких церемоніях. Ми завжди обов’язково висловлюємо родичам вдячність за сина, батька, брата, коханого від предстоятеля нашої церкви владики Павла. До мене звертаються і на тому етапі, коли людина зникла безвісти і невідомо, що з нею. Тоді ми завжди молимося за неї, як за живу. Загалом аксіома для християн: у Бога немає мертвих, у нього всі живі”, – каже військовий капелан, протоієрей Олег Макаровський.
Загальну кількість втрат українського війська не оприлюднюють – така інформація могла би радше зашкодити. Водночас Генштаб заявляє про втрати особового складу російських окупантів: станом на 28 червня це понад 35,2 тисяч осіб – загиблих і поранених. І це, за офіційною інформацією, значно більше, ніж в української армії.
Світлана Русіна
